📝Трохи роздумів про асиміляцію культури, деколоніалізм та право народів самим говорити від свого імені.

✍️"Накривати великою парасолькою" - такий цікавий вислів почув у інтерв'ю одного польського репортера, який пояснював деталі тривалого "гастрономічного протистояння" Південної Кореї та Китаю за кімчу - гостру мариновану страву з капусти.
Якщо коротко, Китай все частіше позиціонує кімчу, як свою національну страву, аргументуючи це тим, що корейська діаспора проживає на теренах Піднебесної століттями. А тому, їх культура, як і культура інших народів Китаю, вже давно є складовою частиною "Китайського світу" (тобто умовної "парасольки").
https://www.bbc.com/news/world-asia-55129805

Думаю доречно буде порівняти цей випадок з іншою історією, яка хоча й не пов'язана зі Сходом, але все ж піднімає проблеми наслідків асиміляції культури, внутрішньої колонізації та потреби деколоніального повороту у мистецтві, культурі й гуманітаристиці.

📌Маємо на увазі дискусію навколо виставки картин Іллі Рєпіна у м. Хельсінкі (Фінляндія), куратори якої послідовно ігнорували місце України у творчості цього художника. Дійшло до того, що навіть у описах до картин з оригінальним назвами "Українка", "Запорожці пишуть листа турецькому султану" чи "Запорожець, що сміється", їх дійові особи стали "росіянами".

👇Цікава стаття про цю виставку за посиланням:
https://lb.ua/culture/2021/05/14/484495_vistavka_riepina_gelsinki_myaka.html

✍️Є багато досліджень на тему того, як імперський простір асимілював, осмислював, перевідкривав та відтворював історію і культуру своїх (пост)колоній. Знаходячись у завідома виграшній позиції, "великі держави" розміщували (й досі розміщують) під свою "парасольку" надбання інших культур, епох, цивілізацій, вибірково наділяючи їх зручними для свого наративу рисами.

І хоча ці питання більше дискутуються у контексті переосмислення історії Сходу й Африки (орієнталізму, заморської історії, деколоніалізму, постколоніалізму, тощо), вони актуальні для розуміння взаєозв'язку "колонія-метрополія" різних регіонів та епох.
#роздуми #колоніалізм #постколоніалізм #деколоніалізм #асиміляція_культури #внутрішня_колонізація #Україна #мистецтво

Як ідеї, висловлені науковцями, впливають на думки і життя мільйонів людей в іншому куточку світу? А також, чим корисна робота з картами?

📝Наукові експедиції на Схід у епоху «fin de siecle» (межа 19-20 століть) створювали нові знання про регіон, майже не відомий європейцям. Ці знання допомагали уявляти, усвідомлювати й осмислювати Схід, а також формувати своє ставлення до його народів і культур. «Наука про землю» в цьому випадку була нерозривно пов’язана з медициною, етнографією, релігією, історією регіону, а на основі зібраних матеріалів різних географічних, етнографічних та ін. товариств, наукових чи медичних експедицій, згодом здійснювалась реальна політика колоніальних імперій. Приймались реальні політичні рішення. Причому вчені, які відправлялись в експедицію, інколи не підозрювали (або навпаки чудово розуміли), до яких глобальних наслідків можуть призвести їхні відкриття.

🌏Порівняйте ці дві карти (наведені нижче):
1) Карта, на якій я позначив маршрут українського мікробіолога Данила Заболотного у Монголію і Китай (через Іркутськ, Кяхту, Ургу, Пекін, Жехе, Ченде), який він пройшов 1898 року, шукаючи причини та джерела епідемій чуми в Азії (шлях з півночі на південь).

2) Вірогідний шлях розповсюдження чуми з Південного і Східного Китаю в Маньчжурію та Забайкалля, накреслений головним санітарним лікарем Пекіну, знаменитим французьким епідеміологом Жан-Жаком Матіньоном у 1896-97 роках (шлях з півдня на північ).

📌Маршрут Заболотного майже точно співпадає з вірогідним шляхом чуми, накресленим Матіньоном. Але з однією різницею – він пройдений у зворотному напрямку.

Який між ними зв’язок? Жан-Жак Матіньон цікавився історією і звичаями народів Східніої Азії. Вивчаючи шляхи розповсюдження чуми, він намагався знайти зв’язок між традиційними поховальними обрядами на Тибеті («Небесним погребінням», під час якого тіло померлого згодовували хижим птахам) та потраплянням чуми з півдня Китаю (Юньнаня) у північні райони імперії Цін (Монголію і Маньчжурію). Припустивши, що дикі тварини можуть харчуватись тілами померлих від чуми трудових мігрантів, паломників і купців, передаючи хворобу на північ (аж до Забайкалля), він сильно налякав уряд Російської імперії перспективами масштабної епідемії у Сибіру та на Уралі.

Одним з наслідків його гіпотези стала знаменита експедиція Данила Заболотного 1898 року, під час якої він відкрив природній осередок чуми й роль гризунів (степових тарбаганів) у передачі цієї хвороби людині. Маршрут вчених був однаковий, але висновки – кардинально протилежні.
📌І Заболотний таки спростував припущення Матіньона😏

#текст #роздуми #Китай #Монголія #Тибет #медицина #орієнталізм #Заболотний #експедиція #чума #постколоніалізм

🗾Століттями в Японії була популярна власна традиція просторової геометрії. На це вплинули багато факторів: тривала самоізоляція, звичай споглядати прекрасне, а також філософія сінто, яка співвідносила геометрію не лише до мистецтва, але й вшанування богів. Ще з доби середньовіччя, вирішенням геометричних задач різної складності захоплювались монахи, воїни та митці. Особисті ж досягнення у цій галузі публічно вивішували в храмах та біля святилищ, описуючи їх на спеціальних кольорових дощечках «сангаку».
✍️З одного боку ці дощечки вважались підношенням богам. З іншого – демонстрацією свого відкриття, що містило виклик для інших. На них не було рішення задачі. Лише кінцевий результат, який треба знайти самому.
🗻До середини ХІХ століття в Японії не існувало розуміння симетрії, як чогось прекрасного. Попри це, на дощечках «сангаку» є велика кількість задач з визначенням окружності. Таке захоплення саме окружністю в практичній геометрії очевидно вплинуло й на інші сфери, такі як мистецтво, архітектура чи навіть філософія. А отже, воно вплинуло і на світогляд😏
#Японія #книга #текст #роздуми #геометрія #японська_геометрія #сінто #мистецтво

✍️«Поки війна йде на Україну, Дамоклів меч висить над світовою економікою – особливо в країнах, що розвиваються» – про це у своєму виступі заявив Генсек ООН Антоніу Гутерріш.

Військова агресія росії проти України вже посилила продовольчу кризу у світі. Про це світові ЗМІ пишуть ледь не з перших днів вторгнення. У перспективі це сильно зачепить Африку й окремі країни Азії. І справа не лише у пшениці, відсоток якої на світовому ринку може зменшитись на 20-30%. Маються на увазі ще й інші агрокультури (зокрема насіння соняшнику), молочні продукти і сільськогосподарська техніка, яку також експортує Україна. Ціни на таку продукцію вже досягли історичного максимуму, що загрожує відкинути економчний розвиток ряду африканських країна на десятиліття.

📌Це чудово розуміють африканські країни, які вже активно реагують з перших днів війни. Африканський банк розвитку (AfDB) планує залучити 1 млрд. інвестицій для збільшення виробництва пшениці в Африці. «Зараз це питання є пріоритетним для продовольчої безпеки…» - зазначає президент AfDB Акінвумі Адесіна. Але, ще до початку вторгнення росії, більше 280 млн. мешканців Африки вже переживали голод. І 1 мільярд інвестицій може лише трохи пом’якшити загальний стан справ, а не вирішити проблему;

📌Стає помітно, що російська агресія зачепить не лише Україну. Її наслідки відчує скоро увесь світ. І хоча зараз уряд в москві вважає африканські й азійські ринки «панацею» від санкцій, ці очікування себе не виправдають. І ось чому:
надто дорого буде забезпечувати регулярне постачання африканського ринку, будучи під такими безпрецедентними обмеженнями. Так само, як і не можливо реформувати, розвивати чи модернізувати високотехнологічний сільськогосподарський сектор в ізоляції. Адже саме ця галузь залежить від інтеграції в світову економіку.
#Африка #новини #роздуми

Зараз багато роздумів з приводу того, як інтелектуальні ідеї та культура стають інструментами втілення колоніальної політики. Невеликий кейс про епоху просвітництва та інтелектуалів на імперській службі в росії:

📌Яскрава та романтична особистість Яна Потоцького (1761-1815) завжди викликала інтерес, що й не дивно. Польський мандрівник, сходознавець, географ та автор «Рукопису, знайденого у Сарагосі», який за своє життя зміг вступити у Мальтійським орден, по-воювати з берберами та стати фахівцем зі стародавньої історії й легенд народів Близького Сходу. А ще – відвідав Марокко, Єгипет, Туреччину, Кавказ, Сибір, Зовнішню Монголію. Його діяльність і думки були тісно пов’язані з Україною: народився і помер на Правобережжі; писав багато про нашу стародавню історію; намагався відкрити школу східних мов у Одесі, та багато ін.
Але образ Яна Потоцького мав також інші грані. І в його мандрівках на Схід були (окрім іншого) цілком прагматичні причини. Адже він служив у Азійському департаменті російського МЗС, був таємним радником Олександра І й активно працював над ідейним осмисленням майбутніх російських завоювань в Азії.

✍️«Уважний мандрівник може стати корисним помічником в завоюваннях». Цією ідеєю філософа Франсуа де Вольнея польський інтелектуал глибоко проникся, коли спробував стати історіографом «кавказької кампанії» генерал-губернатора Валерія Зубова. У 1786-1788 роках він супроводжував царське військо у війні з Персією, вивчаючи звичаї чеченців та інших народів Кавказу, розмірковуючи про «цивілізаційне право людей просвітництва над дикими горцями», яких треба «підготувати» до долі завойованих. А ще, навчити правильно жити у «великій імперії».

З 1804 року Потоцький працював над «Азійською концепцією» - програмою майбутніх колоніальних звершень росії в Азії. У його планах була експансія у #Китай та Індію через Сибір і Центральну Азію. Ключем до втілення цих ідей він вбачав у контролі над Афганістаном. Після Тільзитського миру та анти-британського союзу з Наполеоном, ці плани йому здались як ніколи реальними.

Вже у 1805 році до Пекіну вирушила велика експедиція сенатора Юрія Головкіна (майже 300 осіб), в якій Ян Потоцький став керівником наукової частини. В планах експедиції були і чисто практичні аспекти - вивчення оборонної системи Китаю та створення планів місцевих фортець, що було доручено численним російським інженерам, топографам і художникам у групі. Закінчилась поїздка в місті Урга повним фіаско – через підозри в шпигунстві та не бажання Головкіна дотримуватись китайського дипломатичного етикету (зокрема, присягати у земному поклоні перед портретом імператора Цін), експедиція змушена була повернутись додому.

✍️До чого це все? Розуміння людиною світу не віддільне від її освіти, уподобать, соціального статусу чи кола спілкування. І часто, колоніальними війнами рухали романтичні чи орієнтальні образи, сформовані завдяки прочитаним книгам, почутим історіям чи «звітам у папочці», які хтось вчасно поклав царю на стіл.
#Китай #Кавказ #орієнталізм #роздуми #Персія

Чому умовний Схід часто ставав дзеркалом для представлення Європи? Кілька роздумів про візуальне осмислення Сходу у європейській графіці:

✍️Звернення Європи до образу «Сходу» в епоху Ренесансу та Просвітництва було одним зі способів зрозуміти й репрезентувати «себе», через образ «іншого». В часи великих мандрівок, коли європейські країни налагоджували контакти зі Сходом, до дипломатичних і торгівельних місій включали науковців, картографів, філософів та художників, які створювали численні карти, тревелоги, путівники, картини та «книги костюмів», допомагаючи через них осмислити інший світ, з відмінним для європейця господарством, державною системою, підданим. Велику увагу приділяли релігіям, через які намагались зрозуміти «загадкову душу» жителів цих країв. А також дзеркально (на контрасті) відобразити, підкреслити, засудити чи похвалити риси власного народу й цивілізації.

В добу Просвітництва сформувався певний канон того, як треба репрезентувати «Орієнт». На противагу "прогресивному західному світу», зі збалансованими й зрозумілими суспільними відносинами, законами, моральними нормами й наукою, образ Сходу (навіть позитивний) мав бути протилежний: «всесильні деспоти» у розкішних палацах, добродушні, але войовничі й жорстокі «варвари», «загадкові інші», наївні «діти лісу» - екзотичні типажі, що існували серед «живописних руїн» (атрибут давно минувшої величі), «шумних базарів», «заплутаних міських вулиць» чи «величних диких ландшафтів» ще неосвоєної природи. Цей уявний образ Сходу є своєрідною декорацією для сцени, на якій грали «африканські», «арабські», «китайські» чи інші сюжети, не залежно від їх реальної географії.
#роздуми #текст

Як один і той самий сюжет можна сприймати під різними кутами зору, в залежності від «культурного бекграунду»?

📝«Цвинтар», як і «живописні руїни» були поширеним орієнтальним сюжетом в мистецтві просвітництва та романтизму. Для європейського глядача вони з одного боку символізували старовину екзотичних місць, а з іншого - слугувати поетичним нагадуванням, що часи розквіту й величі «східних країн» вже минули.

Але давайте поглянемо на цей сюжет з іншої точки зору: цвинтар в мусульманській політичній культурі є одним з обов’язкових атрибутів столиці. Разом з медресе, палацом правителя й великою мечеттю, він демонструє давність правлячої династії, підкреслюючи її право на правління. Перефразовуючи класика: «батьківщина – це там, де могили» (с).👇👇👇
#текст #орієнталізм #мистецтво #роздуми

✍«Тому, хто прагнув здобути милість Аллаха, сказали: Ласкаво просимо!... Смерть є чашею з вином, що п’є все живе. Могила є житлом, до якого входить кожна людина…». Епітафія з надгробку хана Селіма ІІ Ґерая (помер у 1748 р.)
🖼Ілюстрація: Цвинтар ханського палацу в Бахчисараї, з альбому «Крим» (1857), Фрідріха Гросса.
📌Експонується на виставці «MIRAS. Спадщина», в Скарбниці НМІУ.
#мистецтво #орієнталізм #Крим #роздуми #музей #експонат #MIRAS #виставка

Нещодавні черги за водою нагадали про культуру фонтанів.
✍З суб’єктивного досвіду, для Балканів, Туреччини чи Криму, фонтан – дуже «соціальний об'єкт». І справа тут не лише в кліматі чи особливому ставленні до води в ісламі. В залежності від розташування й форми, фонтани були центрами суспільного життя, де проводили зустрічі та обмінювались новинами. Нерідко, такі споруди ставали місцями пам’яті, адже їх зводили на згадку про загиблих героїв. Кошти на них жертвували правителі й меценати, розголос про яких у наступні покоління підтримувався нескінченною людською спрагою. Для прикладу, у кримських татар фонтани були ще й місцем, де молодь видивлялась собі майбутніх наречених. Дівчата, у свою чергу, ходили туди не лише з глеком-гугюмом, але й у відповідному комплекті ювелірних прикрас.
Чимось особливим були чешма (чешме) – фонтани при дорозі, біля яких мандрівник міг прив’язати коня й відпочити, наповнити водою бурдюк, нарізати кавун чи звірити маршрут. «Гостинність без господаря, Балкани без кордонів» - так поетично описала цю культуру на Балканах письменниця Капка Касабова.
#текст #роздуми #фонтан #Балкани #Крим #Туреччина

✍️Історичні дискусії сьогодні є надбанням публічності, а свою візію минулого озвучують та активно відстоюють не лише експерти в фахових дебатах, але й суспільні діячі, політики чи просто «небайдужі випадкові перехожі». До того ж, ці дебати стосуються не лише «історії», але й царини історіографії та методології.

📝Роздумами про песимістичні тенденції у публічних історичних дискусіях на прикладі США поділився Деніел Бесснер, у статті «Небезпечний занепад професії історика» (The New York Times). Він звертає увагу, що американці жорстоко боряться за те, яка візія минулого домінуватиме в політиці. І що ця боротьба на фоні занепаду історичної освіти й науки переходить в руки впливових осіб з соціальних мереж, які не зацікавлені у досягненні складного емпіричного розуміння минулого, а лише просувають ту чи іншу політичну ідею:

📌Запеклі суспільні дебати в США викликало переосмислення освітніх програм у державних школах, які стосувались висвітлення тем рабства, корінних народів, ролі «Батьків-засновників», тощо. Новий імпульс суперечкам надав «Проєкт 1619» (того ж таки The New York Times), який мав на меті «переосмислити історію країни, помістивши наслідки рабства та внесок темношкірих американців у центр національного наративу» (с). У відповідь на це, власну модель «патріотичного виховання» запропонував Дональд Трамп, який разом з прихильниками ініціював «Проєкт 1776», намагаючись «покласти край радикалізованому погляду на американську історію, який знеславлює Батьків-засновників США» (с);

📌Полем битви між цими ініціативами стали назви національних парків, пам’ятників та топонімів. Сторони залучають у цій боротьбі власних лідерів думок, політиків, публічних науковців, активістів, формуючи з їх допомогою фундамент власних стратегій. Історія у цих протистояннях «стала новим напрямком політичного пріоритету» (с);

📌За останні роки професію історика «депрофесіоналізували». В США 70% професорів у цій галузі працюють поза штатом. І статистика тут досить депресивна: кількість науковців на постійній роботі активно зменшується, а рівень їх доходу вже не відповідає навіть середньому класу. Одна з причин – акцент на прикладному характері науки, яка могла би принести очевидну користь людству, політикам, громадськості, державі, тощо. Тому пріоритет у освіті робиться на програми STEM, IT-галузь, інженерія, тощо. Це найчастіше відбувається за рахунок скорочення гуманітарних спеціальностей (історія, література, філософія). Гуманітарії стають навіть об’єктом глузування політиків, які не розуміють для чого витрачати тисячі доларів на (приміром) дослідження античної філософії чи іспанського живопису. Зокрема, Барак Обама у 2014 р. відверто заявив, що «люди потенційно можуть заробити набагато більше за допомогою кваліфікованого виробництва чи ремесла, ніж витрачати гроші на отримання наукового ступеня з історії мистецтва» (с).

🫣І дуже песимістичний висновок статті: «Окремі сфери нашої історії ніколи не будуть відомі лише тому, що хтось не отримає бодай прожиткового мінімуму на їх дослідження… Історію все більше вивчатимуть заможні, тобто ті, хто матиме джерела до фінансування. У майбутньому історію писатимуть не лише переможці, але й заможні люди…».
⚡️Повний текст статті за посиланням:
#текст #стаття #роздуми #спадщина
https://www.nytimes.com/2023/01/14/opinion/american-history-college-university-academia.html?fbclid=IwAR2RP73_t6OMx4YNCV2bKxNJsLIzg5y7a8DV9OvhFx8D2oGd0CU3IkrYptg

«Разве я русский? Я наполовину украинец, и наполовину татарин!». Історія про ідентичність у часи Української революції та імперський світогляд.

📝У 1919 р. на шляху до Парижа помер Михайло Туган-Барановський (1865-1919), відомий український економіст, міністр економіки УНР (1917-1918) та один з фундаторів Академії Наук. Його мати походила з української шляхти Полтавщини, в той час як батько був з роду польсько-литовських татар: далекий нащадок перекопського татарина Туган Мірзи з шанованого роду Баринів, який знайшов новий дім у Великому князівстві Литовському.

Досить симптоматично виглядає некролог про Михайла Туган-Барановського, опублікований у одеській імперській газеті «Росіянин» (січень, 1919). Автором статті був Александр Білімович (1878-1963), російський економіст, випускник та проф. Київського університету св. Володимира, а також монархіст-денікінець і шовініст (близький приятель В. Шульгіна та член «Киевского клуба русских националистов»). Білімович відзначив ґрунтовність наукових досягнень «…одного из наиболее крупных представителей русской экономической мысли». Водночас, поруч з чеснотами науковця, він відмітив дві «прикрі риси» Туган-Барановського: прихильність до ідей соціалізму в економіці та небажання ідентифікувати себе росіянином…

Білімович написав, що покійний був справжнім «дитям руської культури»: «…никогда и нигде не заикавшийся об украинстве, М. И. Туган-Барановский… когда в Великоросии стало плохо, сразу становится ярым украинцем…». Також, він з сумом відзначає, що один з учнів і шанувальників Тунаг-Барановського «…со смущением и грустью передал мне весной прошлого года его слова: «разве я русский? Я наполовину украинец, и наполовину татарин!». Все ж, у кінця росіянин поблажливо уточнює, що це «…не существенные грустные черты на челе все-таки большого русского человека».

Цей некролог - гарний приклад сприйняття росіянами української ідентичності, як «неправильного», чи «зіпсованого» російського, що сьогодні відчувається по-особливому.
#текст #татари_липки #роздуми #колоніалізм

І знову кілька слів про #прикладна_орієнталістика, експертність та різну природу знань про «Схід»:

✍️Зараз чути багато аналітики з приводу річниці війни в Іраку. В американському (і не лише) суспільстві обговорюють довготривалі наслідки повалення режиму Садама Хусейна, а також рівень успішності\доцільності політики на Близькому Сході. У питанні про головні прорахунки адміністрації Буша в Іраку 2003 р. досить часто звучить фраза про «фатальність рішень, прийнятих американцями через нерозуміння локальних контекстів та реалій Близького Сходу» (с). Під «фатальними рішеннями» мають на увазі ліквідацію партії Баас та розпуск іракської армії, досвідчені й озброєні кадри якої поповнили ряди більш радикальних рухів.

Вислови про «нерозуміння локальних контекстів» привернули мою увагу, адже добре відомо, що Пол Бремер (голова коаліційної адміністрації в Іраку) у своїх рішеннях спирався на аналітику Раяна Крокера (1949 р. н.), відомого американського арабіста, експерта з питань Близького Сходу та досвідченого дипломата, якого Дж. Буш називав «американським Лоуренсом Аравійським». Крокер, м’яко кажучи, був «занурений у локальні контексти»: в юності жив у Марокко та Туреччині, блискуче оволодів перською та арабською мовами. Згодом працював на різних рівнях дипломатичної служби в Ірані, Катарі, Сирії, Афганістані, Тунісі. Добре проявив себе як посол США в Лівані (1990-1993) та Кувейті (1994-1997). Напередодні війни в Іраку саме він очолював аналітичну групу Держдепартаменту, яка представила звіт «Майбутнє Іраку» (Future of Iraq), рекомендуючи першочергово демонтувати політичну й військову систему в цій країні (на цей звіт посилаються тут):
https://nsarchive2.gwu.edu/NSAEBB/NSAEBB198/index.htm

Цей випадок мимоволі викликає асоціації з появою відомої праці «Хризантема і меч» (1946), американської дослідниці, антрополога й ентнопсихолога Рут Бенедикт (1887-1948). В часи Другої світової їй доручили зробити глибинний аналіз японської культури та сприйняття у ній влади, зокрема імператорської. Довгий час цей аналітичний звіт (на основі якого пізніше постала книга) вважався прекрасною витримкою з етнопсихології японців, а застосування її висновків «командою» Дугласа Макартура в облаштуванні повоєнної Японії був високо оцінений.

Сьогодні «Хризантему і меч» критично переосмислюють, адже Рут Бенедикт «не була достатньо занурена в локальні контексти», на відміну від Раяна Крокера. Вона ніколи не була в Японії. Свої висновки про ментальність цього народу вона брала з японської літератури та європейських тревелогів. А ще – із розмов з Робертом Хасімою, американцем японського походження, який скоріше ділився своїми уявленнями про далеку батьківщину, ніж допомагав розуміти глибину культури її народу.

Природа знань Раяна Крокера та Рут Бенедикт відрізнялась хоча б у тому, що дипломат і антрополог по іншому сприймають «Схід» та його мешканців.
#текст #роздуми #Ірак #Японія

Чому не варто забувати про не\матеріальну спадщину навіть у часи глобального лиха? Трохи роздумів про контексти нашої виставки «MIRAS.Спадщина», а також роль особистостей, які долучилися до створення й збереження (принаймні частини) цієї колекції майже сто років тому:

✍️В 1926 р. відбулась прем’єра фільму «Алім» (1926), який познайомив глядачів з пригодами кримськотатарського джиґіта та народного «героя-робінгуда». Ця стрічка дуже відома серед поціновувачів, адже в ній дуже фахово відтворені окремі деталі, які занурюють у повсякдення і традиційну культуру кримських татар другої пол. ХІХ ст. Сценарій до стрічки написав Микола Бажан, за п’єсою відомого (згодом репресованого) кримськотатарського поета та драматурга Іпчі Умера. Співавтором сценарію, а також науковим і художнім консультантом стрічки виступив Усеїн Боданінський (1877-1938), кримськотатарський етнограф, художник та засновник першого національного музею кримських татар у Бахчисараї.

Багато років Боданінський досліджував та збирав спадщину свого народу, якою безмежно був захоплений. Комплектував та зберігав музейні колекції, охороняв пам’ятки навіть в часи революції і голоду в Криму. Влітку 1925 р., з допомогою інших дослідників, він організував велику етнографічну експедицію у 64 населені пункти Криму, зібравши багато предметів вишивки, ювелірного мистецтва, побуту й ремесла кримських татар. Ця експедиція була знаковою, адже організували її саме носії культури, які збирали не «орієнтальні сувеніри» по базарах, а конкретні групи речей на материнській території, в середовищі інших носіїв культури. В тому ж році, більш ніж сотня зразків вже сучасної кримськотатарської вишивки були представлені на виставці декоративних мистецтв в Парижі: ескіз павільйону виставки створював Боданінський, а предмети для неї виготовляли під його керівництвом учасники художньо-промислової школи в Бахчисараї.
Від 17 лютого 1934 р. Боданінський був відсторонений від посади директора Бахчисарайського палацу-музею радянською владою, а заклад передали під керівництво парт. функціонерів. Вже 17 квітня 1938 р. Боданінського розстріляли разом з Османом Акчокракли, Абдуллою Лятіф-Заде, Асаном Сабрі Айвазовим, Недімом Мамутом та іншими знаковими діячами кримськотатарської культури…

📌Осмислення не\матеріальної спадщини нерозривно пов’язане з концепцією розуміння сьогодення, адже вона впливає на ідентичність, дає можливість новому поколінню дізнатись про те, якими речами й контекстами був наповнений світ їх предків. Звернення до не\матеріальної спадщини змушує народи задавати важливі питання про себе, а цей процес неодмінно формує та зміцнює зв’язок з власним минулим. Через це, спадщина найчастіше стає першою жертвою імперій, які прагнуть розмити ідентичність «новонадбаних» територій, ліквідувати там «конкурентний» культурний і політичний досвід, щоб згодом замістити їх вже власними суб’єктивними зв’язками.
#роздуми #текст #кримські_татари #Крим #Україна #колоніалізм #МІСТ #MIRAS

✍️«У станції Бухара пасажири обов’язково виходять з вагону на платформу. Тут перш за все вражає незвичністю різноманітність народу. Кого лише тут немає! Тут і узбеки, тут і киргизи і каракалпаки, тут і таджики, і аравійці, і перси, і цигани… А костюми? А строкатість цих костюмів! Халати різних кольорів: золотистого, шоколадного, малинового, коричневого, синього, білого з чорним, жовтого з блакитним… бешмети, каптани, тюрбани, тюбетейки, широченні кушаки, різнокольорові шаровари… Але все ж найцікавіші шапки…».

📕«Путеводителе по Средней Азии от Баку до Ташкента…» (Ташкент, 1893), від українського дослідника козацтва Дмитра Яворницького. Це видання було результатом майже дворічного перебування у відрядженні до Середньої Азії, куди автора відправили в якості молодшого чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторстві.

📌Активна російська колонізація Середньої Азії наприкінці ХІХ ст. супроводжувалась численними експедиціями для дослідження, осмислення й репрезентації природи, а також історичної та культурної спадщини цього регіону. З 1892 по 1894 роки Д. Яворницький подорожував, збирав артефакти та відомості про минуле цього краю, а також долучився до створення музею старожитностей у Самарканді (відкрився у 1896 р.). Цей «путівник-тревелог» став підсумком мандрівки, під час якої український вчений поєднав відомості про «сиву давнину» з суб’єктивними враженнями від культури й повсякденного життя місцевих мешканців. Часто у цих враженнях виринають паралелі з Україною: козаками, безкраїм степом, кам’яними бабами й одягом. За це видання Яворницький отримав відзнаки: Ордени Станіслава (ІІІ ступеня) та Бухарської Золотої Зірки (ІІІ ступеня).

У цей же час Д. Яворницький паралельно писав 2 том «Історії запорізьких козаків» (1895), а також працю про Івана Сірка (1894). Цікаво, скільки типажів з його мандрівки Середньою Азією подумки «перекочували» в інший куточок Великого Степу, вплинувши на сприйняття Яворницьким українського козацтва? Питання досить риторичне🤔
#текст #тревелог #Україна #Азербайджан #Казахстан #Узбекистан #роздуми #книга

Ще один симптом кризи в середовищі творців фахового та вдумливого контенту, на фоні збільшення ролі цифрових медіа, соцмереж, потокових новин, або ж популярності «шукачів сенсацій»:
⚡Авторам National Geographic оголосили про чергове скорочення штату постійних кореспондентів. Журнал, який останні 135 років висвітлював та популяризував науку, відтепер передає роботу над публікаціями на фріленс. Друковане видання більше не буде масово продаватись у кіосках. Також, для фотожурналістів тепер не передбачено контрактів на тривалу польову роботу, з метою створення якісного репортажу чи вражаючої серії знімків.
✍️За останні роки у National Geographic вже відбулось кілька крупних скорочень, які стосувались кореспондентів і топ-редакторів. Нагадаю, що журнал (та його новинний сайт) належав 21st Century Fox. У 2019 р. цю компанію придбали Walt Disney Co. Саме з цим і пов’язують скорочення штату.
Нажаль, люди перестали читати довгі тексти, а це, друзі гуманітарії - наша давня і спільна проблема.
#текст #новини #роздуми

Кілька слів про прикладний характер дослідницьких експедицій ХІХ – початку ХХ століть. А ще, про популярне сьогодні слово «деколонізація», справжня суть якого полягає у переосмисленні природи знань про певне явище, а не у заміні на ньому ярликів.
✍️Імперії мають надзвичайну здатність інструменталізувати найрізноманітніші форми діяльності людини. І особливо – результати діяльності людського розуму. Знання про оточуючий світ, і тим паче про «іншого», є продуктом суб’єктивним. Особливо коли вони створюються в часи колоніальної політики. Знання про природу і людей не «відкривають», дістаючи в готовому вигляді з «космосу», а створюють, опираючись на власний досвід, світогляд і цілі. Те, в якій формі ці знання створюються, відтворюються чи поєднуються між собою у готовий продукт (науковий, мистецький, літературний, тощо), визначається суб’єктивним досвідом людини, її світоглядом, цінностями, мотивацією та багатьма іншими факторами. Саме тому, література, мистецтво, науки про людину і природу, медицина, промисловість, торгівля, технології - все це з успіхом пристосовувалось до потреб колоніальної політики.
Як приклад хочу навести Миколу Пржевальського (1839-1888), чию різнопланову діяльність (військового, науковця, мандрівника) дослідник Девід ван дер Ойє влучно охарактеризував як «конквістадорський імперіалізм», або ж «завоювання, заради самого завоювання».
Образ Пржевальського в літературі й мистецтві дуже романтичний: 10 років він провів у сідлі, кидаючи виклик дикій природі, відкриваючи останні білі плями на картах Середньої Азії. Натураліст, романтик, етнограф, якого глибоко шанували та цитували наукові товариства та дослідники (с). Але якщо читати Пржевальського сьогодні, то ми бачимо:
📝«Успехи русского оружия в Азии есть не только успехи политические, но вместе с тем и человечески гуманные. Штуцерная пуля и нарезная пушка проносять здесь те зачатки цивилизации, которые иным путем, вероятно, еще долго не попали бы в окаменелый строй среднеазиатских ханств».
Подібними ідеями сповнені більшість його текстів. Роздуми про слабкість, неповноцінність туземців та особливу культурну місію росіян перегукуються з рекомендаціями негайно приєднати нові землі до росії, адже місцеві жителі ними неправильно користуються.
Подорожня романтика і пригоди відволікають читача від важливої дійсності. Микола Пржевальський був військовим. З юності він захоплювався мореплавцями, завоюваннями Кортеса й африканськими експедиціями. І своє «Ельдорадо» він знайшов в Середній Азії, вбачаючи у цьому регіоні простір для здійснення запаморочливих територіальних здобутків. Його подорожі фінансувались армією та російським географічним товариством, у функціонуванні якого наука була супутнім, а не пріоритетним продуктом. Метою діяльності подібних товариств було створення, накопичення й аналіз інформації про внутрішні й сусідні регіони: їх ландшафти, корисні копалини, флору і фауну, шляхи сполучення, клімат, історичні пам’ятки, життя туземного населення – все те, що потрібно для картографування й визначення господарського потенціалу далеких і ближніх земель. На основі цієї аналітики будували внутрішню й зовнішню стратегію, здійснювали реформи й приймали реальні політичні рішення. І знання про «місцеве\туземне народонаселення», яке створювали в процесі цих експедицій (його історичну спадщину, релігію, побут, господарство, звичаї, одяг) також відповідало політичним, економічним чи військовим цілям імперії. Тому, коли ми працюємо з черговими «подорожніми записками», фотоальбомами чи «книгами костюмів і звичаїв» тогочасних вчених, маємо зважати не лише на факти, які у них наводяться, але й пам’ятати про цей конкст.
#текст #роздуми #колоніалізм #росія #деколонізація #орієнталізм

Дуже люблю різноманітні «Книги костюмів», як «європейські» так і «східні». Вони завжди мають багато деталей та неочевидних контекстів.
Багато цих книг передають типажі у стандартних, часто відтворюваних одноманітних позах. Ілюстрації містять акцент на «клейнодах», професійних, станових чи конфесійних ознаках. Виконані малюнки у 2D (так би мовити), без «зорового контакту», «художньої перспективи» й інших атрибутів, які би порушували обмеження на зображення живих істот в ісламі. В Стамбулі, та інших великих містах, було багато мініатюристів, які за доступні гроші виготовляли подібні ілюстрації для купців, мандрівників, дипломатів. Ці ілюстрації згодом могли доповнюватись вже самими замовниками (латинською, італійською, німецькою, шведською мовами), переростаючи у справжні «енциклопедії» з суб’єктивними враженнями та довідковими відомостями про історію, географію, культуру країн і регіонів. Торгівельний потенціал, шляхи сполучення, ендемічні хвороби, флору та фауну. А також їх мешканців. Книги костюмів презентували європейським правителям та знаті, привозили як дуже вартісний сувенір, або ж ефекту «презентацію\звіт» про здійснену роботу. Інколи – як своєрідне свідчення власної експертності в «східних справах». Таке собі навіть «резюме». На основі цих типажів і заміток цілі покоління науковців, філософів, митців уявляли собі «орієнт», відтворюючи образ його мешканців у чисельних творах вже європейського мистецтва. А політики навіть будували дипломатичні чи військові стратегії.
#роздуми #текст #книга_костюмів

«Для нас деколонізація обумовлена необхідністю виживання»
✍️"Такий (наш - авт.) досвід є новим для багатьох провідних музеїв світу. Ба більше, досвід, який ми здобуваємо й осмислюємо нині, майже не зрозумілий багатьом нашим колегам в Європі чи Америці. Адже для них «наука поза політикою», а деколонізація – це просто науково-філософська концепція, у якій ідеться про минуле, а не про сьогодення. Але для нас деколонізація ініційована історичною необхідністю виживання. Це не "примха" чи "тренд". Це те, що необхідно зробити зараз, бо для наступних поколінь може бути запізно...".
📌Поговорили трохи з колегою Марією про "деколонізацію", "музей, як контактну зону" та спадщину корінних народів (зокрема досвід виставки "Miras. Спадщина"). Вийшло ціле інтерв'ю для музейного блогу, з яким запрошую ознайомитись:
#музей #деколонізація #постколоніалізм #текст #Крим #кримські_татари #роздуми #контактна_зона
https://nmiu.org/posts/384

Зараз маю завершити одразу кілька статей, тож поки канал не дуже активний. Але нещодавно були запитання з приводу інтерв’ю на тему колоніалізму, деколонізації та спадщини корінних народів в музеї. Вирішив зробити підбірку своїх і партнерських матеріалів, заснованих на досвіді виставки «Miras. Спадщина», який з жовтня 2022 р. ми втілюємо спільно з кримськотатарською ГО "Алєм":

🎥Відео на дружньому каналі "Porobleno", де ми говоримо про колоніальні образи, осмислення Криму та погляд на культурну спадщину корінних народів. Трохи емоційна, але щира розмова:
https://www.youtube.com/watch?v=IJQikanOsI0

🎥Ще один випуск на Porobleno про культуру кримських татар, зв'язок живих традицій зі "спадщиною", а також взаємозв'язок спадщини "матеріальної" та "нематеріальною":
https://www.youtube.com/watch?v=H3XDUQx11Q8

🎥Серія з 10 роликів для проєкту "У пошуках ідентичності", про Крим, постколоніалізм, деколонізацію, ідентичність та їх зв'язок з культурною спадщиною. Кожен ролик тривалістю від 3 до 5 хвилин (даю одне посилання на весь плейлист). Вперше знімався у такому форматі, трохи хвилювався, але вийшло змістовно:
https://www.youtube.com/watch?v=KYwcUiX4Vsw&list=PLpBRE6fTmetprLF1D4bl_LdZmq6zofg8s

🎙️Інтерв'ю (аудіо) на "Українському радіо", про видання "Спадщина. Miras. The Heritage". Що ми розуміємо під словом "Спадщина"? Як музейні колекції й артефакти пов'язані з живими людьми? Що ці артефакти розповідають про культуру, світогляд та спосіб життя носіїв культури кримськотатарського народу? Як артефакти дають можливість осмислювати власну ідентичність, говорити про долі окремих людей та цілого народу? Чому важливо говорити не лише про факти і події, але й про сенси?:
https://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=4044478&fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2IHDi4kLYjEFxAS7SuPtkvAGglr40AtFlaTw9yh7Va-kDiHKChjfFIpNI_aem_PC8N2JGqhTAZifF3pw844Q

📝Інтерв'ю (текст) для "Кримськотатарського ресурсного центру", про досвід виставки й видання "Miras": "Ми намагались створювати видання й виставку так, щоб за речами історичної чи мистецької цінності завжди можна було побачити людей. Розказати про їхні долі. Саме цей контекст і відрізняє живу спадщину від, так би мовити, "археологічних культур".
https://ctrcenter.org/uk/vydannya-miras-spadshhyna-the-heritage?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR00UQ_NsI0Xq6fCF-cjpfjx4hMnpPpmissWJaJPgkqDKclkWn20Ns_LR8I_aem_EFX__4y15C75kRMV8ixbag

📝Інтерв'ю (текст) моєї колеги Марії Прокопенко з Мурвет Аметовою, яка розповідає про історію своєї родини через призму збережених сімейних фотографій. Готуючи ілюстації для виставки "Miras" ми збирали фотографії з родинних колекцій, щоб відвідувачі могли дізнаватись про спадщину кримських татар саме через призму особистих історій, а не "типажів" (з листівок чи безконтекстних "фото з інтернету"). Чому важливо зберігати, фіксувати та осмислювати особистий досвід старшого покоління? Можете дізнатись на прикладі цього інтерв'ю:
https://nmiu.org/posts/105

📝Ще одне інтерв'ю (текст) моєї колеги Марії Прокопенко, цього разу зі мною: про колоніалізм, деколонізацію та "музей, як контактну зону". Знову ж таки - через призму спадщини кримських татар та досвіду виставки "Miras":
https://nmiu.org/posts/384

📌Дякую моїм друзям і колегам за інтерес до цієї теми й надану можливість поділитись своїми роздумами. А ще - відвідувачам виставки, які за час її існування з жовтня 2022 р. привнесли багато "особистого" у наші заходи. Далі буде.
#колоніалізм #деколонізація #інтервю #відео #постколоніалізм #роздуми #Крим #кримські_татари

✍️Спогади про депортацію кримських татар є дуже "незручними" у сучасній російській "політиці пам’яті". З-поміж іншого, вони не вписуються у популярний міф про "дружбу народів" в СРСР, а також віру в "суворого, але справедливого вождя", у діях якого ніби є жорстока, але прагматична логіка й послідовність. Пам’ять про 18 травня також йде в розріз з сучасною російською "святково-карнавальною" атмосферою "9 травня", нагадуючи про те, що за сучасним політичним образом "борця з фашистами" в Криму приховують тих офіцеів НКВД, кого заселили в будинки депортованих. Тих самих депортованих, кого ще рік тому в радянській пресі гордо називали не "зрадниками", а "героями".
Кожного року в травні з російського медійного простору в Крим намагаються "приносити" нові ідейні сенси, мета яких - інтегрувати жертв радянського режиму в сучасну російську "травневу" політичну повістку. А також розмити пам'ять про депортацію серед молодших поколінь, які знають про ці події вже з розповідей. Одним з таких російських міфів є образ "спільної перемоги над нацизмом народів СРСР в Криму, радість якої не має затьмарити прикрий епізод депортації (с)" (так, це цитата!). Ілюструють такі посили навіть зображенням кримськотатарської національної та радянської символік (один з прикладів у коментарі), що є очевидним історичним анахонізмом. Ще й доволі цинічним, адже за національну символіку кримських татар в радянський час репресували (тамґа на синьому прапорі була затверджена на І Курултаї в 1917 р.).
Важливо, що все більше людей сприймає депортацію 18 травня 1944 року саме як акт геноциду, а не "стихійне лихо" чи "прикрий епізод, який треба забути й жити далі" (також цитата). Пам'ять про депортацію - це також один зі способів не втрачати свою ідентичність та не вписуватись у чужий наратив, з допомогою якого намагаються формувати "загальнокримську" чи "загальнотатарську" ідентичності сьогодні.
#роздуми #текст #кримські_татари #Крим