"У китайському заїзді" (1934) - передрук статті Софії Яблонської, української мандрівниці, письменниці, операторки та авторки тревелогів про подорожі Сходом.
#стаття #фото #тревелог #Китай #Україна #Яблонська
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/sofiia-iablonska-u-kitaiskomu-zayizdi-stattia-za-1934-rik/

Скучили за Стамбулом? У п'ятничний вечір тримайте колоритний опис «Єгипетського базару» у цьому місті, зі спогадів знаменитого українського митця Олекси Грищенка (1883-1977):

✍️«…Чого тут немає! В маленьких і великих мішках, у величезних паках строкаті продукти. Пахне Індією, Єгиптом, Арабією, Азією… Перець, цинамон, ладан, деревна смола всіх ґатунків, ревінь, імбир, коріння таємничі й знані, фарби в порошку, мускат, сандалове дерево, сірка кермезитова, амбра, арабська ґума… фарба для нігтів і волосся, ароматичні мазі для брів, гашиш, опій, спеціальні фарби для вовни…
На високих прилавках все це розкладено з мальовничим смаком. Руно, що переливається через край. Ні шуму, а ні руху. Продавці «задурманені» бакалійною атмосферою солодкости отрути, тримаються тихо, сидячи. Крамниці не схожі на крамниці. Ні дверей, ні замків. Як це все зберігається і впорядковується, один Аллах знає!

У присмерку піднімався горбом Сулейманії. Який контраст із давньою частиною Стамбулу! Сходив через порожні, опустілі дільниці. Можна б сказати, що ангел смерти пройшов тудою. Вікна і двері герметично зачинені. Щілинами проникає слабке світло свічки. Западає ніч. Останній заклик муедзина ледве чутний. Він говорить речитативами, наче чайка, згори мінарету слабко освітленої мечеті…
Повернувшись до Харбіє старим мостом. Тут з’являються чудові думки. Але тільки перейшов на другу сторону, і притьмом зачаровання східна Шехрезада щезає. Ставлячи ногу на першу вулицю Пери, можна відчути себе раптом в Европі. І ця Европа, низькорядна, робить усе жахливим і сумним…».

📌Олекса Грищенко «Мої роки в Царгороді 1919-1920-1921».
#Стамбул #Туреччина #Україна #тревелог #мандрівка

📕Колоритна розповідь про енергійних галицьких пані, які під час подорожі до Марокко пройнялись турботами з рівноправ’я місцевих жінок. Їх описала у своєму тревелозі Олена Кисілевська (1869-1956) - українська письменниця, репортерка, мандрівниця, відома громадсько-політична діячка й одна з засновниць руху за права українських жінок.

📌Вельми цікавий для роздумів фрагмент:

«Чотириста сімдесять і вісім кілометрів переїхати за чотири й пів години, чи уявляєте собі, як виглядає така їзда? Вона можлива мабуть тільки тут, де прекрасними рівненькими асфальтованими дорогами майже ніхто не їздить… Ми летимо, наче випущена з луку стріла, а пільною витоптаною дорогою тюпає собі, як перед тисячею роками, арабська каравана. Навантажених верблюдів ведуть за уздечки араби. А ось ще оригінальніша група: на малій ослиці сидять два великі бородаті араби, майже торкаючись ногами землі, ще й дитину посадили перед себе. Осля веде закутана по самі брови в білу накидку арабка.

Пані Зосі на вид арабів майже очі на лоба не вискочили:
– Скандал! Гей, шофере, здержіть авто! Чи тут нема охорони звірят? Таж цей бідний ослище впаде під цими драбами!
– Через те й звуть се звіря ослом, що дає себе так використати – відповідає флегматично (шофер).

Зрештою, вони вже далеко. На обрію зарисовується інша група. Арабка веде верблюда, що на ньому сидить араб.
– Мої панство, що за варварський край! Знову хлоп, як дуб, на верблюді, а жінка тупцює пішки. То гріх! То скандал! Що варті французи зі своєю цивілізацією, коли таке дозволяють?
– Видно тут треба не тільки товариства охорони звірят, але й жінок, - завважує злобно один з наших товаришів.
– Не товариство охорони жінок, а феміністичного еманципаційного товариства тут треба. Мушу звернути увагу на це тутешніх європейок.

Жіноче питання арабок починає нас, жінок, щораз то більше цікавити…
– Дивіться! І тут у чоловіка легша робота!
– Зате в гаремах у кожного багатшого араба по дві-три жінки панує в розкошах та вигодах, - втручається наш провідник.
– Кажуть звичайно по три, бо тоді живуть у згоді, а дві – сваряться, - не втерпів, щоб не докинути слова шофер.
– Дякую за такі розкоші! Дякую за таке панування! Або ці заслони, що ледве шпаринка на очі лишається. Хто бачив щось таке у 20 столітті? Ех, якби я вміла по арабськи! – запалює пані Зося. – Але спробую! Справді, варто тут якісь жіночі збори скликати.
– Мабуть не схотіли б вас слухати. Їм з тим добре, - впевняє провідник.
– Добре? Мабуть, як тому ослові, що двигає цілу арабську родину…
– Привик. У тому ціла річ…
«Під небом Півдня». Коломия, 1937.
#тревелог #текст #чтиво #Африка #Марокко #Україна

🎶Орієнтальна пристрасть і вечірній джаз у Марокко. Епізод, який «підгледіла» у кав’ярні Софія Яблонська, українська мандрівниця, репортерка та письменниця:

✍️«В европейську каварню ввійшла молоденька арабка. Її чорне блискуче волосся фантазійно закутане у шовкову хустку, і кольорові тороки розсипаються по боках та обхоплюють у пушисті рамки її гарне, бронзове, ще діточе обличчя. З нею входить молоденький араб із двома суворими зморшками поміж палкими очима, у білому одязі, якого кінець спливає гармонійними хвилями з рамени. Дивно чужими виглядають ці дві чарівні постаті поміж европейськими одягами та бденними каварняними столами.

Прийшли послухати модерної музики, що сильніше ділає на них від алкоголю. Вже по першому поганенькому фокстроті, до якого піаніст докинув стук своїх нігтів об клавіші, груди гарної арабки заколихались під її легким одягом, а очі чорного араба жадібно вп’ялися в її уста. Дикі, свобідні та пристрасні діти.

По фокстроті засвистіли звуки чарльстона. Джазбендист хвалиться своїм умінням, вистукує бубном такти, заглушує фортеп’ян та скрипку і свище у саксофон з усієї сили щоби й сумніву не було про його талант.

Сидять обоє лице до лиця, вслухані у звуки чарльстона та у шум своєї крови. Час від часу араб котячим рухом хапає чарку, вливає кілька ковтків вина у розхилені уста своєї милої, а решту допиває сам. Нежданно він схоплюється, поспішним рухом витягає п’ять франків і кидає їх на стіл та, мов кіт, легко підстрибує до своєї здивованої арабочки, хапає її за руку, мов дітвак, і обоє, мов пташки, легко вилітають із каварні…».
📕Софія Яблонська. «Чар Марока», 1932.
#текст #Марокко #Україна #тревелог #джаз

📚Український письменник Іван Багмут у 1929 р. відправився разом з відомим альпіністом Михайлом Погребецьким у подорож на льодовик Інильчек, у Центральному Тянь-Шані. В репортажі про цю мандрівку («Подорож до Небесних гір», 1930) він часто згадує українських колоністів у Центральній Азії та описує їх життя й господарство. Що ж на думку автора об’єднує цих людей, окрім вареників, української мови та театру? Все просто: любов до степу та нелюбов до верблюдів:

✍«Від Ташкенту до Фрунзе (Пішкеку - авт.) поїзд іде два дні. У вагоні чути українську мову, на рундуках привокзальних базарчиків часто побачиш українські вареники, а на вокзалі – афіші українських драматичних труп. І степ такий, як на Україні. Тільки гори на горизонті, велика спека, назви станцій, як Ауліє-Ата, або щось подібне… та киргизи й киргизька мова нагадують, що від України 4000 кілометрів…».

📌Після того, як у напрямку станції «Аральське море» до вагону сіли два українські селяни, автор зробив кумедне спостереження з їхньої бесіди:

✍«Українці працюють по-своєму, майже не переймають навіть і цінних моментів тубільського господарства, не держать приміром верблюдів. Верблюд коштує бл. 150 карб., дуже невибагливий щодо їжі, крім тяглової сили дає прекрасну вовну, та не подобається європейцям… До нього трудно привчатися. Корисна худоба, але погана, розсердиться – обригає всьо…».
Не знаходячи слів проти такого поважного аргументу, мандрівник безсило констатує: «Мотив не дуже серйозний, але що поробиш…».
#Текст #Україна #Центральна_Азія #тревелог

🎥Дональд Річі (1924-2013) - американський журналіст та режисер, який першим відкрив для «західного світу» японське кіно.

✍Дональд Річі потрапив у Японію в 1947 р., після служби на торгівельному флоті. Не бажаючи повертатись до рідного Огайо, він заробляв журналістикою та робив огляди на японські кіно-новинки. Під час підготовки сюжетів він близько потоваришував з Ясудзіро Одзу, Касіко Кавакіта та іншими сценаристами, режисерами й майбутніми «класиками» цього жанру.

Довгий час журналіст плідно працював у Токіо. Писав про індустрію кіно, культуру, повсякдення q подорожі Японією. У 1959 р. вийшла його книга «Японське кіно: мистецтво та індустрія» (у співавторстві з Джозефом Андерсоном), завдяки якій «західна» публіка вперше дізналась про історію й індустрію японського кіно (та й взагалі – що у цій країні існує кіно-мистецтво).

«Внутрішнє море» (1971) – тревелог, який Дональд Річі написав під час мандрівок островами Внутрішнього моря Сето. Цю книгу автор писав орієнтуючись на популярний японський літературний метод збирання думок і спостережень у те, що лише на перший погляд здається випадковим набором слів і сюжетів (с). Річі називав цей метод «Слідуй за пензлем». Праця є чудовим прикладом суб’єктивного погляду. Романтичного осмислення власних вражень і емоцій на межі між художньою літературою й документалістикою.

📌В 1991 р. на основі цього популярного тревелогу режисерка Люсіль Карра зняла однойменний документальний фільм. Насолодитись його чудовою естетикою та "випадковими контекстами" можна за посиланням:
#Японія #кіно #мистецтво #тревелог
https://www.youtube.com/watch?v=vRR8yMTYv2A&ab_channel=ATYEOJimmy

📗Колоніальний Бомбей та його вулична їжа, у спогадах Петра Бордакова (1882-1945), українського ботаніка, натураліста, селекціонера, мандрівника, а також випускника Університету св. Володимира в Києві, який писав під псевдонімом А. Петров. У 1906 р. він за власні кошти здійснив велику поїздку Індією (і не лише), виклавши свої суб'єктивні враження у книзі «По Індії» (Харків-Одеса, 1935):

✍«…Коли дивишся на «чорне» (тубільне - авт.) місто згори, воно видається бурхливим червоним морем, бо будинки різні заввишки і вкриті черепицею. На головних вулицях у нижніх поверхах містяться магазини, крамнички, контори, майстерні й тубільні ресторанчики. Торгівельні заклади розміщені за фахом: в одних кварталах розміщена торгівля шовковими виробами, в других – ювелірними, в третіх – харчовими продуктами…
Різні ресторанчики трапляються буквально на кожному кроці… в торгівельних кварталах, серед майстерень, біля храмів, скрізь, де є підходяще приміщення, хоч яке б маленьке воно було. Річ у тім, що значна частина населення «чорного» міста харчується не дома, не маючи на це змоги або не бажаючи заводити власної кухні. В певні години ресторани набиті ущерть жителями найближчих будинків, які нашвидку з’їдають свої порції рису й риби; багато хто приходять до ресторану з посудом і беруть страву додому…».
#текст #Індія #тревелог #Мумбаї #Україна

✍️«У станції Бухара пасажири обов’язково виходять з вагону на платформу. Тут перш за все вражає незвичністю різноманітність народу. Кого лише тут немає! Тут і узбеки, тут і киргизи і каракалпаки, тут і таджики, і аравійці, і перси, і цигани… А костюми? А строкатість цих костюмів! Халати різних кольорів: золотистого, шоколадного, малинового, коричневого, синього, білого з чорним, жовтого з блакитним… бешмети, каптани, тюрбани, тюбетейки, широченні кушаки, різнокольорові шаровари… Але все ж найцікавіші шапки…».

📕«Путеводителе по Средней Азии от Баку до Ташкента…» (Ташкент, 1893), від українського дослідника козацтва Дмитра Яворницького. Це видання було результатом майже дворічного перебування у відрядженні до Середньої Азії, куди автора відправили в якості молодшого чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторстві.

📌Активна російська колонізація Середньої Азії наприкінці ХІХ ст. супроводжувалась численними експедиціями для дослідження, осмислення й репрезентації природи, а також історичної та культурної спадщини цього регіону. З 1892 по 1894 роки Д. Яворницький подорожував, збирав артефакти та відомості про минуле цього краю, а також долучився до створення музею старожитностей у Самарканді (відкрився у 1896 р.). Цей «путівник-тревелог» став підсумком мандрівки, під час якої український вчений поєднав відомості про «сиву давнину» з суб’єктивними враженнями від культури й повсякденного життя місцевих мешканців. Часто у цих враженнях виринають паралелі з Україною: козаками, безкраїм степом, кам’яними бабами й одягом. За це видання Яворницький отримав відзнаки: Ордени Станіслава (ІІІ ступеня) та Бухарської Золотої Зірки (ІІІ ступеня).

У цей же час Д. Яворницький паралельно писав 2 том «Історії запорізьких козаків» (1895), а також працю про Івана Сірка (1894). Цікаво, скільки типажів з його мандрівки Середньою Азією подумки «перекочували» в інший куточок Великого Степу, вплинувши на сприйняття Яворницьким українського козацтва? Питання досить риторичне🤔
#текст #тревелог #Україна #Азербайджан #Казахстан #Узбекистан #роздуми #книга

✍️«Кайруан по арабськи "біла наречена степу" найоригінальніше із всіх ісламських міст, які нам довелось бачити. Воно заховало ще свій давній чистий орієнтальний характер, без европейських домішок; залізничного двірця і кільканайцятьох біля него будинків, що стоять осторонь святого місця… Перед каварнею під розпятим для тіни полотном сиділи Араби при чорній каві. Деякі грали в кістки, иньші в шахи. З повагою супокійні, наче з каміня ковані. Ми переходили біля них з шумом, сьміхами і криком. Се не робило на них найменшого вражіня. Сиділи суворі, і як закляті, начеби та нагла і нахабна юрба дяврів їх цілком не обходила.».
📝В 1911 р. український доктор права та майбутній урядник ЗУНР Василь Мковський (1872-1944) відвідав місто Кейруан в Тунісі. Свої враження від подорожі до одного з найважливіших міст мусульманського Магрибу та відвідин мечеті Укба він виклав у журналі «Ілюстрована Україна» в 1913 р.
#тектс #тревелог #Україна #Туніс #Кейруан #кава

Цікавий факт:
📚Син знаменитого дослідника півдня України й Нової Січі Аполона Скальковського (1808-1899), Костянтин Скальковський (1843-1906), був не лише театральний критиком, але й геологом та інженером. За дорученням російського уряду він досліджував поклади корисних копалин і виробничі можливості на Уралі, Кавказі, в Казахстані, а також вивчав комерційні перспективи використання Суецького каналу для російської торгівлі в Єгипті (Порт-Саїд, Каїр). Зокрема, він був присутній при відкритті Суецького каналу у 1886 р., про помпезність якого написав детальний звіт, сповнений орієнтальними типажами та туземною екзотикою, що ніби зійшла з картин Делакруа:
✍«О третій годині після обіду для розваги високих гостей була призначена арабська фантазія. Імператриця, імператор і принци (французькі – авт.) поїхали оглядати шале хедіва. Я відправився з компанією в екіпажі, щоб зустріти кортеж… Фантазія (арабська – авт.) полягала в тому, що весь табір арабів горлав у все горло під звуки численних барабанів та верескливих сопілок. На піщаному полі зліва від дороги було організовано кінне ристалище бедуїнів. Вершники скакали на своїх легких конях, між якими були прекрасні зразки чистої арабської крові, стріляючи з рушниць та махаючи списами. У всьому цьому не було ніякого сенсу, але загальна картина тисячі народу в строкатих костюмах, верхи на конях, віслюках та верблюдах, виглядала цікаво… Для доповнення картини, єгипетський хедив розтягнув шпалерами війська. Вперше я побачив тут єгипетську кавалерію. Туземні улани сиділи тут на старих дряних конях, вочевидь куплених в Одесі з нашого кавалерійського барака. Шум і всілякі веселощі продовжувались до пізнього вечора. Деякі пасажири з нашого пароплаву відвідали табір і знайшли там гостинний прийом у багатого арабського шейха, який показав їм дуже цікаві дервішів, що крутились і завивали.
#текст #чтиво #тревелог #Україна #Єгипет

Зараз читаю українське видання подорожей барона фон Кампенгаузена, який наприкінці XVIII ст. проїхав майже всю Україну від півночі аж до Криму. Ці подорожні записки створені в кращих канонах орієнтального тревелогу доби Просвітництва – з типажами, екзотикою та колоніальними сюжетами. Трохи детальніше зроблю на нього огляд пізніше, але поки поділюсь кількома цікавими та яскравими сюжетами про українські терени, як своєрідну контактну зону (фронтир), де ще сильно відчуваються сліди прикордоння між державами (Гетьманщиною, Річчю Посполитою та Кримським ханатом), культурами та способами життя:

Про грецьку й вірменську громаду колишнього полкового міста Ніжин, яке довгий час було важливим центром торгівлі:

«…Ніжин – це миле і дуже густонаселене місто з розвиненою торгівлею, що перебуває в руках греків та вірмен… Вони продають багато вина, консервованих фруктів… грецьке мило і велику кількість виробів зі шкіри і шовку, які вони привозять з Греції та Азії… У цьому місті виготовляють особливо чудові парфуми, які незгірші за парфуми з Монпальє, різноманітні солодощі та фруктові лікери, які збагачують жителів…»;

Про нащадків козацької старшини у Подніпров’ї:

«…Їх вбрання, особливо у знатних і заможних, є сумішшю польських і татарських строїв (дуже логічно🤔 – авт.). Велике панство тут дуже пишається своїми прізвищами і серед них вважається, що до найдавніших родин належать тільки ті, в яких був або гетьман, або воєначальник або головний суддя. До таких родин належать Апостоли, Кочубеї, Кулябки, Безбородьки, Скоропадські, тощо. Ці поважні родини походять від печенізьких татар, які колись займали частину цього краю і чиє ім’я досі носить одне з міст (мабуть він має на увазі Черкаси? – авт.)…».

Про Кременчук, як центр транзитної торгівлі. А ще місто, куди доставляли каракатиць з Егейського моря:

«…Його назва походить від татарського слова «кременчок», яке означає «дуже безлюдний». Він розташований на лівому березі Дніпра… Плід, який росіяни називають терен, і який прикрашає береги цієї річки… називається татарською «кагамлик». У цьому місті немає нічого примітного, хоча воно досить густонаселене і веде велику транзитну торгівлю з Білорусією та Кримом. Купці є дуже заможними і серед них багато вірмен, греків і трохи євреїв. Головними товарами є вироби з дерева, які надходять з Білорусії, линва, дьоготь, смола, сап’ян, смола, пек і залізо, які відправляються до Таврії, звідки привозять турецькі тканини, шкіру, сап’ян, солодощі, грецькі вина і фрукти. Торгівля процвітає завдяки Дніпру… Окрім вищезгаданих товарів, крамниці заповнені фініками, родзинками, різними сортами тютюну, мила, і нарешті, рибою, яку називають каракатиця. Вона водиться в Егейському морі, де її збивають з морських скель і потім привозять сюди… Греки часто її привозять, їдять з червоним солодким соусом і вважають її вишуканою стравою...»;

Про Судакське вино в м. Кременчук:

«Тут вперше з’являється молдавське вино. Воно дуже легке і по кількох роках витримки нагадує мозельське вино. Виноград, який росте поблизу Судака в Криму, схожий на молоде бургундське, але його не можна пересадити… (сюди – авт.)»;

Про дикорослий шафран біля Єлисаветграда (суч. Кропивницький):

«Навесні біля Єлисаветграда, на берегах Інгулу, росте справжній шафран з квітками у біло-фіолетову смужку. Необізнані жителі заходять так далеко, що діти з коріння цієї корисної трави роблять собі іграшки, а якщо когось запитати, як називається ця рослина, то зазвичай її називають «василькі»…»;

Про те, що мандрівник побачив в Криму, зроблю окремий допис.
#текст #чтиво #тревелог #книга