#Японія #Північна_Корея #репортаж
⚡Майже немймовірна історія про те, як північнокорейська розвідка викрадала громадян Японії - дітей і підлітків, з наміром виховати з них майбутніх шпигунів для Вождя.
https://www.bbc.com/ukrainian/features-55986559

"Китай хоче зробити своїх християн більш китайськими". Репортаж The Economist, про історію християнської общини в Китаї та сучасну конфесійну політику Піднебесної.

Кілька цікавих тез:

📌 Сьодні, християнська община в Китаї нараховує близько 60-80 мільйонів вірян. Вона не просто швидко зростає у чисельності, по-при десятиліття заборон комуністичною партією. За різними прогнозами, на 2030 рік саме Китай стане світовим лідером за кількістю християн.

📌 "Стати християнином - значить стати іноземцем. Плюс один християнин значить мінус одного китайця". Так китайські чиновники ще століття тому оцінювали перехід своїх співвітчихниів у християнську віру. Цей погляд на християнство, як на щось "заморське", "чужоземне", "західне", навіть сьогодні визначає політику Піднебесної до вже давно місцевої спільноти.

📌Офіційна заборона сповідувати християнство була знята у 1976 році, вже після смерті Мао Цзедуна. У 2018 році був прийнятий п'ятирічний план "китаїзації" християн. З поміж ішого, він передбачає інтеграцію християнського богослов'я у соціалістичну ідеологію, використання в проповідях цитат вождів Партії та трактування Біблії на користь зміцнення віри в соціалізм.

📌Не менш важливе місце посідає і боротьба з агентами "зовнішнього впливу". У цьому напрямку уряд вважає за потрібним контролювати релігійне навчення християн за кордоном та діяльність іноземних місій в Китаї.

📌 Цікаво, що християни Китаю (особливо протестанти, які становлять близко 1/4 загальної чисельності) історично вже давно практикує "китаїзацію" самостійно. Зокрема, використовує традиційну архітектуру при будівництві церков, музику для гімнів, каліграфію й живопис у іконописі, а також одяг, зачіски, домашні вівтарі й багато іншого.

Чим закінчиться прагнення контролю за християнами сказати важко. Але у 2018 році Ватикан пішов на великі поступки Сі Цзіньпіну, погодивши вплив держави на затвердження єпископів. А це значить, що жодний "нелояльний" до Партії католик не може стати єпископом у Китаї.

Детальніше про це можна прочитати у статті "China wants to make its Christians more Chinese", за посиланням:

https://www.economist.com/china/2021/04/03/china-wants-to-make-its-christians-more-chinese

#стаття #репортаж #Китай #християнство #соціалізм #церква #релігія

✍️«Чим більше пізнаєш світ, тим більше зростає усвідомлення його незвіданості й упевненість у його безмірі, і то не в просторовому, а культурному багатстві…
У часи Джеймса Фрезера, коли він писав «Золоту гілку», багато антропологів ХIX століття думали, що на світі живе певна кількість племен чи народів, спроба класифікувати й описати які цілком можлива. Сьогодні ми свідомі того, що культурний вимір світу безкінечний у своєму безмірі і багатстві. Думаю, що понад сорока п’яти років досить інтенсивних поїздок, я не знаю світу…
Моє головне прагнення – показати європейцям, що наша ментальність дуже європоцентрична… Що Європу оточує неосяжне і динамічне розмаїття культур, суспільств, релігій та цивілізацій. Життя на планеті, на якій все більше взаємозв’язків, вимагає усвідомлення цього, і пристосування до радикально нових глобальних умов.
📌Ришард Капусцінський. «Автопортрет репортера», 2003.
#Цитата #Ришард_Капусцінський #репортаж

Українські образи Стамбулу не відпускають, тому не втомлююсь до них повертатись:

✍️Сьогодні кілька цитат з «Береги дванадцяти вод», Олександра Мар’ямова (1909-1972). Ще будучи молодим, журналіст відвідав місто на Босфорі у 1929 році. Це була перша зупинка в його подорожі на криголамі «Літке», із Севастополя до о. Врангеля у Північному морі. На той момент столицю Туреччини вже перенесли в Анкару, а Стамбул стрімко змінювався за реформ Ататюрка. Цікаво, що на відміну від європейських тревелогів, #Стамбул постає у Мар’ямова скоріше не «екзотичним», «чаруючим» чи «старовинним». Він динамічний, і на кожному кроці тут відчувається дух модернізації, про яку в радянскій Україні вочевидь хотіли читати більше, ніж про мечеті, кав’ярні та місцевий колорит:

📌«Велика вулиця Пера сповнена рекламних сполохів, ресторанної музики й уривчастих похрапувань автомобілів на розі завулків. Усі вивіски переписані на латинку, газети в руках у малих продавців – таких самих, як і харківські їхні колеги… сповіщають про конкурси на найкрасивішу туркеню, найкрасивішого турка, найкрасивішу турецьку дитину. Перед поворотом на головний нерв Пери – «Токатліян» – скупчилась невелика юрба молодих хлопців у кашкетах, із квітками в петельках. Вони галасують, двоє з них б’ються, і один уже вихопив із бруку великий камінь. Ніхто до них не підходить. Це звичайна вечірня сутичка стамбульських сутенерів...»;

📌«…Другої доби я вийшов на міст, що з’єднує Галату зі Стамбулом. Вода Золотого Рогу в цьому місті виносить смолу й олію від кораблів. Кораблі під усякими прапорами стоять уздовж галатського порту в кілька рядків; за новим мостом починається неподільна територія ширкетів – водяних пароплавів-трамваїв, що сполучають Стамбул із його чудовими околицями. Хваленої романтики водяних рівнин Золотого Рогу немає. Є нова велич світового порту…».

📌«…Я зрозумів, чого не вистачає в Стамбулі. В ньому не лишолось коней; усе перейшло на автомобілі, і тільки на передмістях лишилась тиха сентиментальність криків віслюків, що подзвонюють малими дзвіночками, розвозячи крам дрібних продавців. Навіть мерців у Стамбулі ховають майже завжди на бурних кавалькадах автомобілів»;
#Туреччина #Україна #репортаж #текст #чтиво #подорож

✍«Преріями та джунглями Біробіджану» (Харків-Одеса, 1931), Івана Багмута (1903-1975). Фрагмент з літературного репортажу про подорожі українського письменника на Далекий Схід, а також спроби радянської колонізації майбутньої «Єврейської автономної області» на кордоні з Китаєм:

📝«Їх було 16. З болот Білорусії, з колоній і містечок України позбирались вони в школу. Якраз почалася колонізація Біробіджану. Вирішили їхати гуртом і закласти там зразкову сільсько-господарську комуну. Хлопці палали ентузіязмом, мали сільсько-господарське знання, мали практику. Приїхали разом з першими піонерами в Біробіджан 1928 року, заснували комуну. Привезли з собою 11 корів, двоє поросят. Незабаром хліб виріс під руки. Корови ходили повні, нагулюючи жир… Раділи хлопці, і з більшим завзяттям брались до праці. На кредит купили трактора, розкорчували під посів кілька гектарів лісу… Мошка не давала жити – забивалась в ніс, в очі… Та хліб ріс, корови прибавляли молока, завоювання дикої природи надавало нових сил…».

Іван Багмут писав атмосферні й талановиті тексти, сповнені глибиною, подорожньою романтикою та почуттям гумору. Біографія письменника, як і його творчість - це злети й падіння. З 1927 по 1935 роки він випустив 5 книжок про подорожі до Середньої Азії, Далекого Сходу, Карелії та Кольського п-ова. За звинуваченнями у антирадянській діяльності відбув 6 років таборів на півночі Комі. У Другу світову втратив ногу в боях за Харків 1943 р. Після війни знову пише, зосередившись на творах для/і про дітей. Повертається до мандрівок, під час яких відвідує Японію, Індію, Кубу, Середземномор'я...

📚«Преріями та джунглями Біробіджану» (1931) має риси тревелогу. Колоніальної літератури, з допомогою якої радянська влада формувала потрібний образ Далекого Сходу - «дикого краю» (орієнтальної категорії) з численними викликами, який існує лише для того, щоб буди приборканим. Нові поселенці на кордоні цивілізованого світу терплять незручності, а захват і надії часто змінюються у зневіру та безсилля. І так із року в рік, у безкінечних гойдалках… Але для тих сміливців, яким пощастить окультурити це місце, дістанеться достойна винагорода - «край меду й молока», де «випадково кинуте насіння перетворюється за тиждень у буйну рослину (с).
#текст #колоніалізм #репортаж #Україна #Далекий_Схід

📕Ну, і власне фрагмент зі «Шлях під сонцем» (1929), Олександра Мар’ямова (1909-1972), талановитого українського письменника й репортера, що передає його враження від подорожі в Іран:

✍️«Перські жінки знімають свої важкі укривала-чадури, а тут, на п’ятьох окремих нарисах-фотах, - лише спроба подати країну без тяжкого і зайвого «чадура» навіяної Заходом екзотики…

Район брами Гомрук – найулюбленіше місце Нейматулли. Брама сяє сліпучою синьо-жовтою дрібною мозаїкою струнких колонок і веж. Тиша. Від брами починається плин широкої дороги, й обабіч сплять каравани верблюдів, що привезли крам на базар. Погоничі караванів сидять по подорожніх чайханах й мовчки дрібно ковтають чай, зберігаючи при цьому непохитну повагу, й неодмінно тримають у руках квітку троянди. Грамофон грає «східну» платівку берлінського виробу. Говорячи, перси затягають останні склади слів. Рзмова триває водночас у кількох кутках кімнати, над кількома десятками склянок чаю. Перси підводяться виходять до караван-сарая, що тут же на дворі чайхани, потім вони вертаються до чаю; на дворі панують величезні верблюжі очі й паки краму, незрівняного краму з усіх усюд Середньої Азії…».
#текст #репортаж #Іран #Персія #Україна #чай