боротьба за душу у франкомовному збірнику марійних чудес із другої половини xv століття.

демони прийшли з моргенштернами, зате янголи принесли сувій із психологічною зброєю (цікаво, яка там мелодія).

#біси #голілюди #чудотворення

герард валлійський розповідає про священника, який, мандруючи ірландією, одного разу спинився на ночівлю посеред лісу. щойно він розклав багаття, як із хащів вийшов вовк — і промовив людським голосом: «не бійся! не тривожся! тобі нічого боятися».

не те щоб це сильно заспокоїло чоловіка, тому вовк іще трохи поговорив про бога; зрештою священник зрозумів, що це таки свої, і запитав, як вийшло, що звір говорить людською мовою. вовк відповів, що насправді він — людина і походить із місцевості, мешканців якої колись прокляв святий абат наталіс (тут у мене виникає кілька питань щодо святості цього поважного чоловіка, але герард ніяк ситуацію не коментує, то йому, вочевидь, норм). прокляття полягає в тому, що кожні сім років чоловік і жінка з тієї місцевості стають вовкулаками й мусять тікати до лісу. якщо вони виживають, то повертаються до людської форми, коли надходить черга наступної пари; якщо не виживають — що ж, халепа.

власне, у таку халепу й потрапила вовкова супутниця. і прийшов він до священника просити про передсмертні таїнства для неї, бо, хоч у них і вийшов такий незручний трапунок зі святим, вони не безбожники які-небудь.

священник не захотів перевіряти, що станеться в разі відмови, і пішов за перевертнем до печери, де лежала вовчиця, що теж уміла говорити. він її висповідав, намастив єлеєм, а от причащати не схотів — ну бо раптом це все якийсь підступний план абощо. на палке прохання вовчиці причаститися він відповів, що дуже перепрошує, та якраз зараз не має із собою гостій. але вовк вказав на мішечок із пресвятими дарами, який, за місцевим звичаєм, священник носив на шиї, і попросив не клеїти дурня. а щоб точно переконати священника, що вони — люди, вовк натягнув шкіру вовчиці, під якою справді показалися обриси жіночого тіла.

священник причастив вовчицю — знову ж, більше зі страху, ніж із якихось гуманістичних міркувань — і вона зі спокійним серцем померла. на подяку за це вовк провів священника через ліс і пообіцяв колись віддячити по-справжньому, якщо бог захоче відновити його людську форму. утім, на цьому історія закінчується, то ми й не знаємо, чи вдалося вовкові повернутися з вигнання.

у переписаній на початку хііі століття «ірландській топографії» ця історія проілюстрована аж трьома мініатюрами — схоже, художник був під враженням.

#святітакісвяті #чудотворення #бестіарії

якщо у вас колись виникне така потреба, візантійський медик йоан актуарій наводить риси, за якими можна розпізнати вовкулаку.

лікантропія, пише йоан, — це різновид меланхолії, від якого хворий бродить ночами по пустирях і кладовищах у формі вовка, а вранці повертається додому в людські подобі. ноги і стопи в уражених цієї недугою покалічені, бо ж вони ходять по каменях і колючках; очі і язики в них сухі, а зір — слабкий. деякі хворі, мовчазні й сумні, уникають розмов, а інші, навпаки, намагаються спілкуватися з людьми.

чоловічок із маргінесу горлестонського псалтиря перевіряє, чи не занадто сухий у нього язик, бо ж ніколи не знаєш, чи це тебе просто тягне на нічні гульки, чи вже десь лікантропію підчепив.

#секретимедицини

червнева мініатюра з календаря, вміщеного у французькому часослові з xv століття: гаряче всім.

#робочібудні #навсесвійчас

євангеліст марко купив із нагоди арсеналу нову шафку, але тепер розуміє, що недооцінив свої книжкові потреби.

мініатюра з євангелія хіі століття.

#требабільшезолота #куточокбібліофіла

нє, ну і як тут спати?

(красиво горить на мініатюрі з беатуса 1047 року).

біси в рукописі 1474 року так натхненно працюють, що аж язички повисолоплювали. одразу видно, що це для них не просто робота, а справжнє покликання.

#біси #пекельце #робочібудні