звірі ниньки сильно проспали, тому чимдуж біжать на ковчег, щоб ной не замкнув двері їм перед носом. хтось, вочевидь, занадто рвучко випив ранкову каву, а хтось точно забув вимкнути праску, але вже й не страшно.

мініатюра з біблії хііі століття.

#глибоківоди #всебудеок

ейлін павер починає «середньовічних людей» — медієвістику з 1920-х років, яка в мене у планах на лютий, — із розповіді про людей пізньоантичних, бо ж треба трохи прописати контексти (а не як деякі). один із цих персонажів — авсоній, поет і вчитель риторики, який у iv столітті склав збірку віршів про своїх колег-викладачів.

у бордо, де живе авсоній (і яке тоді ще зветься не так), їх тридцять двоє — і кожному присвячений окремий текст.

є мінервій-оратор, який має феноменальну пам’ять і після гри в нарди детально розбирає кожен хід. є анастасій-граматик, який зробив дурницю, покинувши бордо заради провінційної школи, і відтоді канув у цілком заслужену невідомість. є аттій тіро дельфідій, який колись був правником, а тепер, на пенсії, вчителює, хоча учні його не сильно цікавлять, що засмучує їхній батьків. є йокундій-граматик, який свого титулу не заслуговує, але він така добра людина, що вартий згадки серед гідних постатей, нехай і, власне кажучи, на вчителя не тягне. є екзуперій, дуже вродливий чоловік, чиє красномовство звучить вишукано, поки ви не дослухаєтеся й не усвідомлюєте, що то все нісенітниці.

і є щось напрочуд рідне в цьому переліку.

#вечірнінотатки #лютийізпавер

«господи, поможи рабу своєму, семку нинославичу», — вишкрябав кирилицею у французькому храмі семко десь на межі хіі і хііі століть. дослідники припускають, що він сюди потрапив, ідучи з паломництвом у сантьяго де компостела. але там уже, мабуть, нічого не писав, тому це графіто — найзахідніший руський стінопис, про який ми знаємо.

(сфотографувала графіто — і навіть написала про нього статтю — французька медієвістка анн-софі брюн).

#їхнізвичаї

бог каже адамові і єві: женіться!

а вони, схоже, до такого повороту долі взагалі не готові.

(мініатюра з неапольської біблії 1340-х років).

#голілюди #райськанасолода

минулого тижня в опитуванні перемогли привиди, то сьогодні й будуть привиди. точніше, один, який іще й поступово набуває тілесності, — із історії під умовною назвою «про пияка, що запросив мерця в гості» («de ebrio, qui defunctum invitavit»); стаття в журналі «сучасна філологія» за 1913 рік називає її найранішою відомою версією донжуанівського сюжету.

тільки тут, звісно, менше фатальних пристрастей, а є просто чоловік, який одного вечора напідпитку повертається додому через цвинтар — і перечеплюється об череп, який отак собі валяється на землі. пиякові й так складно йдеться, а тут іще додаткові перешкоди, тож він спересердя каже: «ну і чого ти тут лежиш? краще пішов би зі мною, повечеряли б разом». і що ви думаєте? череп погоджується на запрошення й підхоплюється летіти за чоловіком.

бідолаха різко тверезіє, біжить додому, замикається на всі засуви — але череп гатить у двері. чоловік просить домашніх відповісти, що господаря нема вдома, та привид наполягає: «я знаю, що є, то або він мене впустить, або я зайду силоміць». доводиться таки впустити його до хати, і перед чоловіковими очима постає напіврозкладений покійник, який чемно дякує за гостину й у відповідь запрошує господаря через тиждень до себе.

рідня, звісно, вже заздалегідь прощається з чоловіком, бо підозрює, чим закінчуються вечері в померлих. через тиждень вони всі разом ідуть на цвинтар, а там зненацька здіймається вітер, який підхоплює нашого героя і несе в чудове місце, де мрець, тепер доволі цілий і пишно вбраний, розповідає йому, що за життя був заможним і розпусним суддею, який зневажав суд божий, але тепер його їдять хробаки й мучать біси, то так робити точно не треба.

після цієї виховної розмови чоловік повертається на цвинтар, де досі стоїть його рідня — але він такий страшний і змарнілий, що від нього всі розбігаються. зрештою він скликає їх докупи, розказує про свою подорож, і вони, звісно, сповнюються прагнення жити порядно. ми не знаємо, чи всім вдалося, але з пияка точно став зразковий громадянин.

#всітамбудемо #мертвілюди

персонаж у мініатюрі з часослова xv століття сидить собі, раденький, бо дурненький — буквально: тут починається псалом 53, «безумний каже в своїм серці: "немає бога"». зацініть віслючі вуха на його каптурі. (малючки, які чи то обіймаються, чи то борюкаються на маргінесі, теж чарівні).

#грайливілюди

у когось субота, а в пеклі — дуже насичений робочий день. утім, там завжди повно поточних завдань, то вже доводиться без вихідних.

мініатюра з ілюстрованого апокаліпсису з xiv століття.

#пекельце #біси

сатана продає індульгенції на мініатюрі з єнського кодексу (f. 71v). і видно, що йому серце до цієї роботи взагалі не лежить, але виправлення прикусу — то недешева процедура, доводиться заробляти.

#біси

сьогодні в нас не тільки святого валентина, а й день книгодарування, то ловіть історію заразом про любов і книжки. (поставлена на ілюстрацію мініатюра з «роману про грушу» цієї історії не стосується, але на ній поет дарує книжку коханій, то най буде).

отож, у xiv столітті в каталонському монастирі сен-жуан-лас-фонс був настоятель, який мав жінку на ім’я ермезенда, і всі про це знали, бо вона прямо в тому монастирі й мешкала. єпископ не раз наказував настоятелеві її прогнати, але безрезультатно.

під час одної з візитацій (це коли єпископи об’їжджають усі парафії та монастирі своєї дієцезії, щоб зрозуміти, що там коїться; звіти з візитацій — це невичерпне джерело історій про духовенство, яке поводиться сильно не так, як треба) ченці ще раз підтвердили, що так, ермезенда, сама вже давно не юна, досі живе зі стареньким настоятелем, і знаєте, чим ці двоє на очах у всіх займаються?

читають.

«за словами ченців, поважного віку пара більшість часу проводить на кухні, де ермезенда читає книжки, а настоятель молиться з часослова».

(по-моєму, для ідеальних стосунків тут тільки котика бракує, але вважаймо, що він був, просто його не записали. хай там як, зі святами нас).

#куточокбібліофіла