ноїв ковчег зі вдоволеним котиком і збентеженим песиком.

мініатюра з рукопису 1290-х років.

#котики #песики #глибоківоди

знаки апокаліпсису з «виноградника нашого господа», рукопис 1460-х років:

коли надійдуть останні дні, моря піднімуться так високо, що спершу затоплять усю землю, а потім і взагалі вийдуть у небо, і не землі більше не буде морів, і тільки морські потвори, кити, сирени й інші фантастичні риби залишаться, щоб нарікати і стогнати, кожне відповідно до своєї природи, бо в цьому балагані погубили гумки до волосся й тепер мусять стрічати кінець світу розкуйовджені.

ну гаразд, остання фраза — не зовсім із «виноградника». але настрій передає.

#глибоківоди #апокаліпсис

хрещення в йордані з радісними рибками, рукою бога-отця, що наче впускає на голову ісусові святого духа, і несподіваним хвостатим чоловічком у воді. поняття не маю, хто то — може, символічний образ ув'язненої у гріху людини (але анатомії це все одно не пояснює).

мініатюра з вірменського євангелія 1311 року.

апдейт: чудова читачка підказала, що чоловічок — це дух йордану. у східній іконографії поруч із ним у сценах хрещення ще часом буває друга постать — дух моря (нагадування про те, що червоне море і йордан розступилися на шляху юдеїв, коли це було потрібно).

#глибоківоди #голілюди #новозавітне

ісус просить бурю вспокоїтися на мініатюрі з білінгвальної біблії хііі століття. апостоли трохи супляться, бо в них так домовитися з бурею ніколи не виходило.

#життяісуса #глибоківоди

ноїв ковчег, схожий на великий волоський горіх, на мініатюрі з паризької ілюстрованої біблії з кінця xiv століття. здається, деякі пасажири вже усвідомлюють, що плавання буде довге. дуже довге.

#глибоківоди

ноїв ковчег у вигляді позамиканої ззовні тумби на ніжках ширяє над результатами всесвітнього потопу. навіть качечки постраждали, бідолахи.

унизу сторінки видно чиїсь спроби скопіювати одного з потопельців. мабуть, як у хаті немає іншого паперу, то й біблія viii століття для малювання підходить.

#глибоківоди #домальоване

звірі ниньки сильно проспали, тому чимдуж біжать на ковчег, щоб ной не замкнув двері їм перед носом. хтось, вочевидь, занадто рвучко випив ранкову каву, а хтось точно забув вимкнути праску, але вже й не страшно.

мініатюра з біблії хііі століття.

#глибоківоди #всебудеок

олександр македонський був дуже популярним героєм у середні віки. а що середньовіччя було не менше схильне до складання фанфіків, ніж сучасність, то в історії його життя весь час з’являлися якісь нові пригоди й дивовижні деталі. власне, з цих фанфіків і походить сюжет про олександра, котика і півника (і песика). і дуже прикро, та котик із півником (і песик) у ньому — не головні герої.

отже, коли олександр завоював усе, до чого дотягнувся, і дослідив усе, що міг розвідати на землі, він вирішив, що треба іти глибше. у буквальному сенсі — під воду. для цього найкращі тодішні інженери сконструювали для нього скляну кулю, у якій можна було б опуститися на чималу глибину й роздивитися, що там діється. вони, втім, розуміли, що для такої експедиції не завадить спеціальне обладнання, тому посадили з олександром у кулю ще кота, півня й собаку.

кіт був для того, щоб очищати повітря (наступного разу побачите своїх котів — почухайте їх за цей нетривіальний талант). півень — звісно ж, аби відстежувати час. а пес — перепрошую за цю деталь — щоб у разі чого аварійно випливти на поверхню, бо ж усі ми знаємо, що чиста вода не терпить мертвих собак і виштовхує їх із себе.

у якихось рукописах ця пригода закінчується спокійно: олександр крізь стіну свого батискафа помічає рибу-меч і, натхнений цим образом, згодом засновує традицію лицарських турнірів. та є й інші версії сюжету, із додатковим поворотом: олександрова коханка, що лишилася на кораблі доглядати за ланцюгом, яким закріплена скляна куля, вирішує втекти з іншим чоловіком, тому просто відчеплює батискаф і пливе собі до нових стосунків. невдовзі олександр помічає, що півень накукурікав уже забагато часу, а кіт аж притомився очищувати повітря — і розуміє, що доведеться все-таки використати собаку за призначенням, бо щось пішло сильно не так. зрештою він таки дістається берега, засновує лицарські турніри й живе недовго, але щасливо, та в тій історії котиків з півниками вже зовсім не згадують, то й покиньмо її.

#глибоківоди

у переліку семи смертних гріхів є acedia — щось посередині між знеохоченням, зневірою і відчаєм; нині її просто перекладають як лінощі, але все-таки це не про приємне лежання під ковдрочкою попри дедлайни, а про прикру нездатність за будь-що взятися, бо який сенс. коли цей список тільки розробляли в пізній античності, там була ще восьма tristitia — глибокий смуток; потім папа григорій і об’єднав трістіцію з ацедією, переставив ще кілька гріхів — і ми отримали стандартний набір.

але деяким пізньосередньовічним авторам семи смертних гріхів не вистачало, тому вони вирішили повернути трістіцію як окрему самостійну сутність. ну бо що ви ото сумуєте, коли можна просто не сумувати? і якщо в хіі столітті гільдегарда бінгенська, мудра жінка, шукала рецептів, як на фізичному рівні зарадити меланхолії, то в xiv столітті поети застерігали, що треба взяти себе в руки, бо:

коли ви розгнівані, насуплені й занурені в думки,
вам легко втратити своє місце в раю;
а коли повні радості й запалу
й остерігаєтеся інших гріхів,
то справді можете здобути рай.

(звідки саме походить уривок, сказати не можу, бо режін перну в «блиску середньовіччя» цитує його без посилання; імовірно, це фрагмент із есташа дешана, якого вона на тій самій сторінці згадує. прикметно, що дослідниця, яка пише в 1940-х, у настанові на старанну радість бачить самі переваги).

отака токсична позитивність: не журися, бо потрапиш у пекло.

персонажі з мініатюри до «роману про трістана й ізольду», переписаного 1463 року, винайняли човник і попливли подалі від усіляких поетів, щоби трохи посумувати у спокої.

#глибоківоди #повнабентега

звірята купаються на мініатюрі з іспанського рукопису xiv століття, і люди теж хочуть, але соромляться при всіх роздягатися. часом суспільні умовності аж дуже дошкуляють.

#глибоківоди

одного дня в монастир, де жив святий брендан, прийшов із гостиною брат баррінд, який розповів про дивовижний острів святих, де недавно побував, — прекрасний, щедрий на плоди й загалом райський (у прямому сенсі теж). баррінд дуже тужив за цим островом, який йому довелося покинути, бо ще не настав його час, а почувши розповідь, затужив і брендан. він довго молився — й отримав від бога дозвіл вирушити в мандрівку, щоб на власні очі побачити це райське місце.

брендан за божою вказівкою вибрав монахів, які мали пливти з ним, а ще троє самі напросилися в подорож. сіли вони в корабель і попливли — але спершу потрапили в повний штиль, а потім і зовсім загубилися в морі, бо професійних навігаторів серед них не було. на сороковий день, коли на кораблі зовсім закінчилися харчі, їх прибило до острова, на якому стояв розкішний палац без жодної живої душі. на столах було повно їжі, у великій залі — достатньо свіжозастелених ліжок для кожного з ченців, і брендан зрозумів, що це господь їх так прихищає, тож сказав братам їсти досхочу, але нічого із собою з цього палацу не забирати.

один із братів, які самі напросилися в дорогу, не послухався — і, покидаючи острів, прихопив із собою гарну срібну вуздечку. звісно ж, у вуздечці жив біс; брендан зрозумів, що щось не так, і вигнав біса з його домівки, а неслухняний чернець розкаявся, та все одно того самого вечора вмер.

на великдень мандрівники припливли до великого острова; ченці зійшли на нього, щоб приготувати трапезу, а брендан лишився на кораблі служити месу — і дуже добре, бо острів виявився китом, якому не сподобалося, що в нього на спині палять вогнище, і поскидав із себе всіх ченців, то брендану довелося виловлювати їх із води. бог відкрив йому, що кита звуть ясконієм і що ченці святкуватимуть із ним кожен великдень у своїх мандрах. і справді, наступного року на пасху корабель пристав біля вже знайомої спини, на якій навіть полишалися казани — ясконій зберіг їх для монахів. загалом же ченці відсвяткували з китом аж сім великоднів, бо бог не схотів одразу показувати їм острів святих, а вирішив похвалитися ще й іншими своїми чудесами (янгол так бренданові і сказав, я нічого не вигадую).

зустріч із китом міститься в багатьох бестіаріях, та й загалом це найвідоміший (і найчастіше ілюстрований) фрагмент бренданової мандрівки. але ще там були:
• гарний острів райських птахів;
• острів, на якому стояв монастир із дуже суворим обітом мовчання;
• острів із сонною водою: вип’єш горнятко — спиш добу (а ченці туди прибули спраглі);
• острів, де жили три хори відлюдників, які по черзі співали хвалу господу (на цьому острові добровільно лишився один із ченців, які самі викликалися в мандрівку);
• острів велетенського винограду;
• кришталева колона, що стирчала посеред моря.

проте небезпеки на шляху ченців теж траплялися:
• одного дня за ними поплив гігантський морський монстр, який спершу спробував заковтнути корабель, а потім — спалити його своїм вогненням диханням; але боже чудо розітнуло монстра на три частини, і з хвостової ченці набрали собі їжі на три місяці;
• потім на них напав грифон, що намагався вкрасти ченців, але підлетіла дружня пташка, видряпала грифонові очі, а потім його добила;
• далі ченців мало не прибило до острова, де жили непривітні велети-ковалі, які, побачивши корабель, стали кидатися в нього розпеченим залізом;
• нарешті, коли мандрівники пропливали повз вогненну гору, з неї вилізли біси й украли одного ченця — останнього з тих, які самі напросилися в дорогу; і хоча текст не каже, що він у подорожі чинив щось погане, брендан сказав, що так йому і треба.

після семи років мандрів ченці таки припливли до острова святих і справді переконалися, що він неймовірно прекрасний. але глибшому дослідженню завадила широка річка, яка перетнула їхній шлях, а потім явився вродливий юнак (вочевидь, янгол) і попросив усіх повертатися додому — але не перейматися сильно, бо от брендан, наприклад, скоро помре, то прибуде сюди вже назавжди. так, звісно, і сталося.

#глибоківоди #добребутисвятим