болонський юрист одофред у середині хііі століття розповідав, як батько послав сина до парижа навчатися, а той спустив усі гроші на розцяцьковування книжок (fecit libros suos babuinare de literis aureis) і нові туфлі.
джироламо тірабоскі, який згадує про цей випадок в “історії італійської літератури”, пише, що дієслово “babuinare” — винахід одофреда. частіше трапляється іменник “babewyn”: так називали химер, які стали вкрай популярні в оздобленні книжок, коли виробництво манускриптів вийшло з монастирів у міські майстерні.
але історія одофреда — тільки частково про зміну ставлення до книжок і моду на розкішні маргінеси. іще вона про підлітка, який виривається з-під батьківського контролю, потрапляє в найбільше європейське місто, де щонайменше вісім вулиць відведено під борделі, — і спускає всі гроші на книжечки (ну гаразд, іще на туфлі). чомусь здається, що одофред не тільки нарікає, а й трохи вихваляється.
у кожному разі, бабевинів вам у стрічку (із xiv, щоправда, століття).
#плітки #бабевини #маргіналії
джироламо тірабоскі, який згадує про цей випадок в “історії італійської літератури”, пише, що дієслово “babuinare” — винахід одофреда. частіше трапляється іменник “babewyn”: так називали химер, які стали вкрай популярні в оздобленні книжок, коли виробництво манускриптів вийшло з монастирів у міські майстерні.
але історія одофреда — тільки частково про зміну ставлення до книжок і моду на розкішні маргінеси. іще вона про підлітка, який виривається з-під батьківського контролю, потрапляє в найбільше європейське місто, де щонайменше вісім вулиць відведено під борделі, — і спускає всі гроші на книжечки (ну гаразд, іще на туфлі). чомусь здається, що одофред не тільки нарікає, а й трохи вихваляється.
у кожному разі, бабевинів вам у стрічку (із xiv, щоправда, століття).
#плітки #бабевини #маргіналії
«золота легенда» розповідає про ченця, який прибув у монастир на синай, де спочивала катерина александрійська, і довго там молився про те, щоб отримати її реліквію. на сьомий рік молитов від тіла святої зненацька відпав палець, і чернець, зрадівши, забрав його додому.
а от єпископ лінкольнський г’ю, який згодом сам виявився святим, був людиною заклопотаною і не мав семи років на чекання. тому, відвідуючи 1190 року мощі марії магдалини, спочатку спробував відламати їй палець, а коли не вдалося, відкусив його. і пояснив ошелешеним ченцям, що це він так ушанував святу — вшановують же вірні ісуса, причащаючись його тілом, правильно?
узагалі г’ю був знаним здобувачем реліквій: там відхопить м'яса від нетлінної руки святого освальда, тут відріже клаптик від покривала з мощей йоана хрестителя. кажуть, зібрав цілу колекцію, штук тридцять. а потім і його розібрали на реліквії.
на картинці — нідерландський релікварій хііі століття. (із нього, мабуть, виколупувати мощі було не так просто).
#плітки #дрібкасвятості
а от єпископ лінкольнський г’ю, який згодом сам виявився святим, був людиною заклопотаною і не мав семи років на чекання. тому, відвідуючи 1190 року мощі марії магдалини, спочатку спробував відламати їй палець, а коли не вдалося, відкусив його. і пояснив ошелешеним ченцям, що це він так ушанував святу — вшановують же вірні ісуса, причащаючись його тілом, правильно?
узагалі г’ю був знаним здобувачем реліквій: там відхопить м'яса від нетлінної руки святого освальда, тут відріже клаптик від покривала з мощей йоана хрестителя. кажуть, зібрав цілу колекцію, штук тридцять. а потім і його розібрали на реліквії.
на картинці — нідерландський релікварій хііі століття. (із нього, мабуть, виколупувати мощі було не так просто).
#плітки #дрібкасвятості
якщо у вас є повна бібліотека смачних і поживних пергаментів, миші можуть стати справжньою бідою. тому котики в середньовічних скрипторіях були не менш важливими працівниками, ніж самі переписувачі — але часом між одними і другими виникали конфлікти.
у рукописі з 1420-х років, який сфотографував медієвіст тейс порк, якраз такий конфлікт зафіксований. скриптор пояснює, чому сторінка напів порожня: «тут нічого не бракує, просто вночі сюди насцяв кіт. прокляття на паскудного кота, який одної девентерської ночі обісцяв цю книжку, і на всіх інших теж. будьте уважні й не лишайте книжок розгорнутими вночі, коли до них можуть прийти коти».
довершує картину скрипторського розпачу портрет зловмисника.
#котики #плітки
у рукописі з 1420-х років, який сфотографував медієвіст тейс порк, якраз такий конфлікт зафіксований. скриптор пояснює, чому сторінка напів порожня: «тут нічого не бракує, просто вночі сюди насцяв кіт. прокляття на паскудного кота, який одної девентерської ночі обісцяв цю книжку, і на всіх інших теж. будьте уважні й не лишайте книжок розгорнутими вночі, коли до них можуть прийти коти».
довершує картину скрипторського розпачу портрет зловмисника.
#котики #плітки
одного дня ядвіга сілезька зупинила сестру раславу в монастирському коридорі.
— сестро, ти ж знаєш, що, приходячи в монастир, ми пориваємо зв'язки із зовнішнім світом.
— так, неодмінно, мати ядвіго.
— і що ми відмовляємося від будь-яких особистих речей і прихильностей.
— так, безперечно, мати ядвіго.
— і що це поширюється також на домашніх улюбленців.
— так, звісно, мати ядвіго, — відповіла слухняна сестра раслава, і тільки приручений їжачок виліз із її рукава, щоб подивитися, що за гамір довкола.
героїні цієї історії (і їжачок) жили у хііі столітті, а ілюстрація походить із польського житія святої ядвіги, укладеного 1353 року.
#домашнійзатишок #плітки
— сестро, ти ж знаєш, що, приходячи в монастир, ми пориваємо зв'язки із зовнішнім світом.
— так, неодмінно, мати ядвіго.
— і що ми відмовляємося від будь-яких особистих речей і прихильностей.
— так, безперечно, мати ядвіго.
— і що це поширюється також на домашніх улюбленців.
— так, звісно, мати ядвіго, — відповіла слухняна сестра раслава, і тільки приручений їжачок виліз із її рукава, щоб подивитися, що за гамір довкола.
героїні цієї історії (і їжачок) жили у хііі столітті, а ілюстрація походить із польського житія святої ядвіги, укладеного 1353 року.
#домашнійзатишок #плітки
бернабо вісконті, темпераментний міланський правитель із хіv століття, ворогував із трьома папами поспіль. спочатку іннокентій vi проголосив його єретиком; потім урбан v відлучив його від церкви і навіть оголосив хрестовий похід проти нього, але це був час авіньйонського полону, то італійці папину пропозицію проігнорували; а в 1370-х роках іще одне відлучення від церкви бернабо отримав від папи григорія хі.
утім, екскомуніки — це не дивовижа для часів, коли світські правителі змагалися з церковними за майно і владу; цікаве сталося, коли посланці григорія хі привезли бернабові документ про відлучення: на пергаменті, із шовковими шнурочками і свинцевими печатками, все як має бути. бернабо розлютився і, щоб більше нікому не спадало на думку до нього їздити з претензіями, змусив посланців з’їсти документ (так, разом із печатками і шнурками).
на ілюстрації з коментаря до апокаліпсису йоан богослов їсть книжку і, мабуть, навіть не здогадується, як йому пощастило, що в ній немає свинцевих деталей.
#плітки
утім, екскомуніки — це не дивовижа для часів, коли світські правителі змагалися з церковними за майно і владу; цікаве сталося, коли посланці григорія хі привезли бернабові документ про відлучення: на пергаменті, із шовковими шнурочками і свинцевими печатками, все як має бути. бернабо розлютився і, щоб більше нікому не спадало на думку до нього їздити з претензіями, змусив посланців з’їсти документ (так, разом із печатками і шнурками).
на ілюстрації з коментаря до апокаліпсису йоан богослов їсть книжку і, мабуть, навіть не здогадується, як йому пощастило, що в ній немає свинцевих деталей.
#плітки
1370 року жінка на ім’я тедія ламбірд звернулася до єпископського суду, просячи визнати її шлюб недійсним, бо чоловік у неї — імпотент.
справу слухали в церковному суді, бо ще на межі хіі–хііі століть шлюби остаточно стали церковним таїнством. а про імпотенцію йшлося, бо вона — як неспроможність тілесно консумувати укладений духовний союз — була одним із небагатьох підґрунть, на яких шлюб узагалі можна було анулювати.
утім, для такого серйозного вироку суд потребував доказів — і знайшлися свідки, готові їх надати. один із них розповів, що весняного дня о дев’ятій ранку бачив, як тедія і її чоловік джон сондірсон безуспішно намагалися зайнятися сексом у стодолі, що належала джоновому батькові. хоча вони й завзято бралися до справи, «прутень у чоловіка був опущений і ніяк не підіймався». поруч був брат джона, і він спробував допомогти, погладжуючи джонові пеніс, але все одно нічого не вийшло.
ну гаразд, свідчення промовисті, але як єпископові впевнитися, що це були не окремі невдачі, а перманентний стан джонового організму? правильно, замовивши незалежну експертизу. в англії роль експерток виконували шановані у спільноті «чесні жінки», і для цієї справи покликали трьох таких. вони оглянули джона й доповіли судові, що його член справді «не розширюється й не росте» від стискань і погладжувань. через кілька днів після їхніх свідчень шлюб таки визнали недійсним.
ілюстрація з парою, у якої все неодмінно вийде, взята з переписаного в 1260-х роках «тілесного режиму» альдобрандино сієнського. а про справу тедії і джона в різних контекстах можна більше почитати тут і тут.
#плітки #голілюди #отівсялюбов
справу слухали в церковному суді, бо ще на межі хіі–хііі століть шлюби остаточно стали церковним таїнством. а про імпотенцію йшлося, бо вона — як неспроможність тілесно консумувати укладений духовний союз — була одним із небагатьох підґрунть, на яких шлюб узагалі можна було анулювати.
утім, для такого серйозного вироку суд потребував доказів — і знайшлися свідки, готові їх надати. один із них розповів, що весняного дня о дев’ятій ранку бачив, як тедія і її чоловік джон сондірсон безуспішно намагалися зайнятися сексом у стодолі, що належала джоновому батькові. хоча вони й завзято бралися до справи, «прутень у чоловіка був опущений і ніяк не підіймався». поруч був брат джона, і він спробував допомогти, погладжуючи джонові пеніс, але все одно нічого не вийшло.
ну гаразд, свідчення промовисті, але як єпископові впевнитися, що це були не окремі невдачі, а перманентний стан джонового організму? правильно, замовивши незалежну експертизу. в англії роль експерток виконували шановані у спільноті «чесні жінки», і для цієї справи покликали трьох таких. вони оглянули джона й доповіли судові, що його член справді «не розширюється й не росте» від стискань і погладжувань. через кілька днів після їхніх свідчень шлюб таки визнали недійсним.
ілюстрація з парою, у якої все неодмінно вийде, взята з переписаного в 1260-х роках «тілесного режиму» альдобрандино сієнського. а про справу тедії і джона в різних контекстах можна більше почитати тут і тут.
#плітки #голілюди #отівсялюбов
у європі дізналися про монгольського хана хубілая (чи то пак кублай-хана) з розповідей марко поло. але першими європейцями, які з ним познайомилися, були маркові батько й дядько — просто вони про це мало кому розказали, хіба що родичам, друзям і папі римському. річ у тім, що хубілай відпустив італійських мандрівників додому не просто так і не назавжди, а з місією: роздобути в єрусалимі святої олії з лампадки у храмі гробу христового, у римі — сотню схвалених папою вчених теологів, які могли би проповідувати монголам, і повертатися з усім цим добром назад.
у другу мандрівку до хана батько з дядьком узяли замовленої олії, молодого марко, якому тоді було років 16 чи 17, а от зі вченими мужами трошки не склалося, бо папа виділив на цей проєкт тільки двох домініканців: «книжників, науковців і глибоких теологів». а далі я передаю слово чудовій ейлін павер.
і так вони знову вирушили з акри в листопаді 1271 року. домініканці, може, і були глибокими теологами, але серця до пригод у них виявилися заячі, тож, щойно зачувши про війну на теренах вірменії, через які їм довелося б мандрувати, вони поспіхом передали свої дипломатичні листи венеціанцям, попрохали захисту в тамплієрів і якнайшвидше дременули в безпеку берега, залишаючи поло, «незламних перед уже давно їм звичними небезпеками та труднощами», далі прямувати самих. безперечно, святий франциск тріумфує над святим домініком десь при небесному дворі: його ченці ніколи не трусилися за свої шкури, коли життєрадісно подорожували у спеці індії та холоді центральної азії; і легко уявити коментарі товстуна віллема рубрука про втечу цих глибоких теологів.
на ілюстрації з рукопису xiv століття марко поло і його родичі й колеги насолоджуються почастунком у хана, а домініканці не насолоджуються, бо схарапудилися й не доїхали.
#лютийізпавер #плітки
у другу мандрівку до хана батько з дядьком узяли замовленої олії, молодого марко, якому тоді було років 16 чи 17, а от зі вченими мужами трошки не склалося, бо папа виділив на цей проєкт тільки двох домініканців: «книжників, науковців і глибоких теологів». а далі я передаю слово чудовій ейлін павер.
і так вони знову вирушили з акри в листопаді 1271 року. домініканці, може, і були глибокими теологами, але серця до пригод у них виявилися заячі, тож, щойно зачувши про війну на теренах вірменії, через які їм довелося б мандрувати, вони поспіхом передали свої дипломатичні листи венеціанцям, попрохали захисту в тамплієрів і якнайшвидше дременули в безпеку берега, залишаючи поло, «незламних перед уже давно їм звичними небезпеками та труднощами», далі прямувати самих. безперечно, святий франциск тріумфує над святим домініком десь при небесному дворі: його ченці ніколи не трусилися за свої шкури, коли життєрадісно подорожували у спеці індії та холоді центральної азії; і легко уявити коментарі товстуна віллема рубрука про втечу цих глибоких теологів.
на ілюстрації з рукопису xiv століття марко поло і його родичі й колеги насолоджуються почастунком у хана, а домініканці не насолоджуються, бо схарапудилися й не доїхали.
#лютийізпавер #плітки
1309 року єпископ лінкольнський відлучив від церкви агнесу де фліксторп і видав наказ, за яким така сама доля чекала на будь-кого, хто наважився б її прихистити.
що такого страшного зробила агнеса? втекла з монастиря — найімовірніше, до коханця. якби її просто впіймали на занадто близьких стосунках із кимось, на агнесу чекала би звичайна покута за зраду нареченому, тобто христові; але тікаючи, вона зламала всі чернечі обітниці, а не тільки ту, що про чистоту, і викликала скандал, а за таке на черниць стандартно накладали екскомуніку.
це траплялося доволі регулярно, бо в монастир не обов’язково потрапляли за покликанням — то був стандартний спосіб прилаштувати дочку, не видаючи її заміж, до якого вдавалися знатні сім'ї. іноді жінки, яким життя в монастирі не подобалося, знаходили тимчасові розради: чи в коханцях, чи в розкішному вбранні (англійські єпископи час від часу видавали документи з переліками того, що черницям заборонено вдягати, і за цими переліками просто-таки можна відстежувати модні тенденції), чи в гулянках (як одна черниця, до речі, теж із лінкольнської дієцезії, яка «в понеділок провела ніч із ченцями в норт-гемптоні, танцюючи і граючи на лютні»). єпископи на таке крутили носом, але сестри зазвичай ставилися з розумінням, надто якщо обходилося без скандалів.
а деяким жінкам монастир всерйоз ставав кісткою в горлі — і вони тікали. єпископи тоді реагували відлученням для втікачки і всіх, хто її прихистить, чинним, поки вона не повернеться в монастир і не розкається. у рідкісних випадках, коли це не спрацьовувало, вони зверталися до світської влади й просили заарештувати жінку й силоміць привезти в обитель. агнеса була саме таким випадком: її спіймали й повернули в монастир; єпископ наказав тримати її закутою в кайдани, доки вона не погодиться повернутися до чернечого життя, але в 1311 році здався й передав агнесу під світську опіку — схоже, вона виснажила його своєю наполегливістю.
на цьому історія не закінчилася. уже за кілька місяців агнеса втекла і з-під тої опіки, вдягнувши чоловіче вбрання. але її знову відлучили, зловили, повернули в монастир й ув’язнили в келії, вимагаючи вбратися в габіт і поводитися як нормальна черниця. вона відмовилася. тоді єпископ вирішив переселити бунтарку у віддалений монастир, вочевидь, сподіваючись, що там їй просто не буде до кого тікати. це подіяло, і 1312 року агнеса розкаялася й отримала відпущення гріхів; але коли 1314-го їй дозволили повернутися в рідні краї, дух свободи знов її покликав. за наступні чотири роки агнеса тікала з монастиря тричі, і останнє, що ми про неї знаємо, — це те, що вона вже два роки живе десь у світі, а посланець єпископа дуже наполегливо просить настоятельку щось із цим зробити (ейлін павер, яка переповідає цю історію, дуже логічно припускає, що настоятелька на той час уже мала агнеси абсолютно досить і була рада лишити її в спокої).
на цьому тлі вже й не здається такою надмірною і дивовижною інша історія — про джоану з лідса, яка 1318 року зімітувала свою смерть, щоб утекти з монастиря. ми про це, щоправда, знаємо тому, що імітація вийшла не дуже успішна і єпископ лишив обурені нотатки про черницю, яка «симулювала хворобу, а потім вдала, що померла, не переймаючись здоров’ям своєї душі, і з допомогою численних спільниць, зловмисниць, із лихим наміром зробила ляльку, схожу на свою постать, щоб обдурити вірних, і не посоромилася подбати, щоб ту ляльку поховали в освяченій землі».
після цього джоана, звісно ж, пішла в загул.
єпископ пише про непристойне світське життя джоани в теперішньому часі, тобто її на ту мить, імовірно, не впіймали. фіналу цієї історії ми теж не знаємо, але воно й на краще: можна припустити, що потяг до свободи переміг.
(черниця з маргінесу «роману про розу», переписаного в xiv столітті, критично оцінює пропозицію залицяльника: чи варте воно того, щоб щось імітувати?)
#плітки
що такого страшного зробила агнеса? втекла з монастиря — найімовірніше, до коханця. якби її просто впіймали на занадто близьких стосунках із кимось, на агнесу чекала би звичайна покута за зраду нареченому, тобто христові; але тікаючи, вона зламала всі чернечі обітниці, а не тільки ту, що про чистоту, і викликала скандал, а за таке на черниць стандартно накладали екскомуніку.
це траплялося доволі регулярно, бо в монастир не обов’язково потрапляли за покликанням — то був стандартний спосіб прилаштувати дочку, не видаючи її заміж, до якого вдавалися знатні сім'ї. іноді жінки, яким життя в монастирі не подобалося, знаходили тимчасові розради: чи в коханцях, чи в розкішному вбранні (англійські єпископи час від часу видавали документи з переліками того, що черницям заборонено вдягати, і за цими переліками просто-таки можна відстежувати модні тенденції), чи в гулянках (як одна черниця, до речі, теж із лінкольнської дієцезії, яка «в понеділок провела ніч із ченцями в норт-гемптоні, танцюючи і граючи на лютні»). єпископи на таке крутили носом, але сестри зазвичай ставилися з розумінням, надто якщо обходилося без скандалів.
а деяким жінкам монастир всерйоз ставав кісткою в горлі — і вони тікали. єпископи тоді реагували відлученням для втікачки і всіх, хто її прихистить, чинним, поки вона не повернеться в монастир і не розкається. у рідкісних випадках, коли це не спрацьовувало, вони зверталися до світської влади й просили заарештувати жінку й силоміць привезти в обитель. агнеса була саме таким випадком: її спіймали й повернули в монастир; єпископ наказав тримати її закутою в кайдани, доки вона не погодиться повернутися до чернечого життя, але в 1311 році здався й передав агнесу під світську опіку — схоже, вона виснажила його своєю наполегливістю.
на цьому історія не закінчилася. уже за кілька місяців агнеса втекла і з-під тої опіки, вдягнувши чоловіче вбрання. але її знову відлучили, зловили, повернули в монастир й ув’язнили в келії, вимагаючи вбратися в габіт і поводитися як нормальна черниця. вона відмовилася. тоді єпископ вирішив переселити бунтарку у віддалений монастир, вочевидь, сподіваючись, що там їй просто не буде до кого тікати. це подіяло, і 1312 року агнеса розкаялася й отримала відпущення гріхів; але коли 1314-го їй дозволили повернутися в рідні краї, дух свободи знов її покликав. за наступні чотири роки агнеса тікала з монастиря тричі, і останнє, що ми про неї знаємо, — це те, що вона вже два роки живе десь у світі, а посланець єпископа дуже наполегливо просить настоятельку щось із цим зробити (ейлін павер, яка переповідає цю історію, дуже логічно припускає, що настоятелька на той час уже мала агнеси абсолютно досить і була рада лишити її в спокої).
на цьому тлі вже й не здається такою надмірною і дивовижною інша історія — про джоану з лідса, яка 1318 року зімітувала свою смерть, щоб утекти з монастиря. ми про це, щоправда, знаємо тому, що імітація вийшла не дуже успішна і єпископ лишив обурені нотатки про черницю, яка «симулювала хворобу, а потім вдала, що померла, не переймаючись здоров’ям своєї душі, і з допомогою численних спільниць, зловмисниць, із лихим наміром зробила ляльку, схожу на свою постать, щоб обдурити вірних, і не посоромилася подбати, щоб ту ляльку поховали в освяченій землі».
після цього джоана, звісно ж, пішла в загул.
єпископ пише про непристойне світське життя джоани в теперішньому часі, тобто її на ту мить, імовірно, не впіймали. фіналу цієї історії ми теж не знаємо, але воно й на краще: можна припустити, що потяг до свободи переміг.
(черниця з маргінесу «роману про розу», переписаного в xiv столітті, критично оцінює пропозицію залицяльника: чи варте воно того, щоб щось імітувати?)
#плітки
пишучи про середньовічний краків, антоніна єліч згадує епізод запеклої дружби францисканців із домініканцями, що відбувся за казимира великого (себто десь у середині xiv століття).
одного дня ордени посварилися через те, чий монастир має право першим дзвонити на утреню. домініканці наполягали на тому, що вони тут давніше; францисканці, як пише єліч, «висували аргументи правничо-теологічної природи» (на жаль, вона не уточнює, про що саме йшлося, то доведеться так і лишити це — без деталей). справа дійшла навіть до короля, якому, звісно, не дуже хотілося віддавати перевагу якомусь із орденів, і так би вони й далі лаялися, якби не проста ідея чоловіка, якого вважали місцевим блазнем: він запропонував, щоб першими дзвонив той монастир, який першим прокинеться. так і постановили. історія мовчить про те, що відбувалося далі, то, ймовірно, вердикт більш-менш удовільнив усіх.
ченці з рукопису хііі століття (codex zwettlensis 400) надзвонилися, то тепер співають.
#плітки #червеньізєліч
одного дня ордени посварилися через те, чий монастир має право першим дзвонити на утреню. домініканці наполягали на тому, що вони тут давніше; францисканці, як пише єліч, «висували аргументи правничо-теологічної природи» (на жаль, вона не уточнює, про що саме йшлося, то доведеться так і лишити це — без деталей). справа дійшла навіть до короля, якому, звісно, не дуже хотілося віддавати перевагу якомусь із орденів, і так би вони й далі лаялися, якби не проста ідея чоловіка, якого вважали місцевим блазнем: він запропонував, щоб першими дзвонив той монастир, який першим прокинеться. так і постановили. історія мовчить про те, що відбувалося далі, то, ймовірно, вердикт більш-менш удовільнив усіх.
ченці з рукопису хііі століття (codex zwettlensis 400) надзвонилися, то тепер співають.
#плітки #червеньізєліч
тома з кантімпре, вже відомий нам із розповіді про саламандру, ділиться ще однією абсолютно правдивою історією — цього разу про диявольські підступи.
жив у брабанті юнак, який дуже любив одну дівчину й навіть сватався до неї, але її батьки відмовили. невдовзі після цього дівчина захворіла, кілька днів промучилася страшною гарячкою, а потім померла.
поки все село її оплакувало, юнак на день мусив поїхати в місто у справах, а повертаючись додому, почув жіночі ридання. пішов на голос — і побачив кохану. він здивувався, як може бути, що вона тут, коли всі вважають її мертвою, на що дівчина відповіла: «невже ти не бачиш чоловіка, який тягне мене за собою?» хлопець справді нікого не бачив, але зрозумів, що діло тут нечисте, тож зібрався з відвагою, видер дівчину з невидимих пазурів і сховав її в хаті скраю села (вочевидь, там нечисть її не шукала б).
по тому він пішов до батьків дівчини й доволі скоро зміг домовитися з ними, що вони нічого не матимуть проти шлюбу, якщо він поверне дівчину живою додому й доведе, що в труні лежить не її тіло. «ну, це просто», — сказав юнак і відгорнув саван, під яким, пише тома, «всі узріли тіло, складене із речовини, подібної до якої ніхто раніше не бачив». вочевидь, то біси поклали у гріб підробку, щоб викрасти панянку.
дівчина повернулася додому, батьки дотримали слова, усі жили довго і щасливо. але мене все-таки непокоїть питання, навіщо бісам було підробляти трупа і красти живу людину, якщо вони мають справу з душами. чи пекло взагалі на живих розраховане? оце ми недавно вже говорили про черницю, яка зімітувала свою смерть; може, хлопець і дівчина так хотіли бути разом, що просто вигадали хорошу історію для батьків — і вона виявилася така переконлива, що тома з кантімпре теж повірив (і трошки прикрасив, бо як же без цього). ну чи просто в домініканця хороша фантазія, це теж варіант.
на ілюстрації з рукопису xvi століття мрець тягне дівчину в могилу, а вона, зрозуміло, не хоче.
#плітки #отівсялюбов
жив у брабанті юнак, який дуже любив одну дівчину й навіть сватався до неї, але її батьки відмовили. невдовзі після цього дівчина захворіла, кілька днів промучилася страшною гарячкою, а потім померла.
поки все село її оплакувало, юнак на день мусив поїхати в місто у справах, а повертаючись додому, почув жіночі ридання. пішов на голос — і побачив кохану. він здивувався, як може бути, що вона тут, коли всі вважають її мертвою, на що дівчина відповіла: «невже ти не бачиш чоловіка, який тягне мене за собою?» хлопець справді нікого не бачив, але зрозумів, що діло тут нечисте, тож зібрався з відвагою, видер дівчину з невидимих пазурів і сховав її в хаті скраю села (вочевидь, там нечисть її не шукала б).
по тому він пішов до батьків дівчини й доволі скоро зміг домовитися з ними, що вони нічого не матимуть проти шлюбу, якщо він поверне дівчину живою додому й доведе, що в труні лежить не її тіло. «ну, це просто», — сказав юнак і відгорнув саван, під яким, пише тома, «всі узріли тіло, складене із речовини, подібної до якої ніхто раніше не бачив». вочевидь, то біси поклали у гріб підробку, щоб викрасти панянку.
дівчина повернулася додому, батьки дотримали слова, усі жили довго і щасливо. але мене все-таки непокоїть питання, навіщо бісам було підробляти трупа і красти живу людину, якщо вони мають справу з душами. чи пекло взагалі на живих розраховане? оце ми недавно вже говорили про черницю, яка зімітувала свою смерть; може, хлопець і дівчина так хотіли бути разом, що просто вигадали хорошу історію для батьків — і вона виявилася така переконлива, що тома з кантімпре теж повірив (і трошки прикрасив, бо як же без цього). ну чи просто в домініканця хороша фантазія, це теж варіант.
на ілюстрації з рукопису xvi століття мрець тягне дівчину в могилу, а вона, зрозуміло, не хоче.
#плітки #отівсялюбов