як зазвичай трапляється зі святими жінками, бригіда кілдерська була дуже вродлива. інша її безумовна чеснота полягала в умінні примножувати їжу, перетворювати воду на пиво чи, наприклад, домовлятися з корівкою, щоб та дала молока тричі за день, коли в гості приїхав єпископ, а годувати його нічим (у неї загалом багато чудес про свійських тварин, то з корівкою бригіду зазвичай і зображають). здобути собі таку дружину було б красиво і корисно, тож до бригіди приходило чимало залицяльників.

почалося все, як каже одне з житій, іще в ранній юності, коли бригіді було тільки дванадцять. батько вирішив видати її заміж, але дівчинка вже давно постановила посвятити себе богові, тому, коли просто прохання на батька не вплинули, вийняла собі око. ясно, що після такого потенційний наречений втратив інтерес, батько погодився віддати бригіду в монастир, а вона зітхнула з полегшенням і вставила око на місце, наче нічого й не було. (загалом спотворення були поширеним способом відігнати від себе мару небажаного шлюбу чи сексуального насильства: наприклад, блаженна ода відрізала собі ніс, а свята вільгефортіс… знаєте, я вам якось окремо розкажу про святу вільгефортіс).

інше житіє теж говорить про прагнення батьків видати бригіду заміж, але наводить менш брутальне чудо з цього приводу. прагнучи присвятити себе богові, дівчина попросила допомоги в місцевого єпископа. коли вона торкнулась у соборі дерев’яної основи вівтаря, під її рукою одразу проросли молоді гілочки з бростю — і всім стало очевидно, що краще лишити бригіду в спокої.

дорослій бригіді теж доводилося відваджувати залицяльників. буду щира, я зовсім не пам’ятаю, де прочитала це чудо, але воно цікаве, то нехай: одного разу до святої прийшов чоловік, який, наслуханий про її надзвичайні таланти й добре серце, вирішив добитися її прихильності. щоб довго з ним не морочитися, бригіда зробила себе потворною в його очах, зате розповіла, що в поблизькому селі живе самотня жінка, яка була б не проти вийти заміж, і поблагословила чоловіка, щоб він тій жінці здався привабливим. (тут, бачте, знову йдеться про силу зовнішності; це одна з тем, які я залюбки подосліджувала б у чудесах, якби мала нескінченний час і доступ до всіх бібліотек. от би домовитися з якоюсь святою про маленьке чудо).

#чудотворення #тяжкобутисвятим #добребутисвятим

свята маграрита вилазить із дракона, у якому всередині, здається, не дуже добре пахло.

#тяжкобутисвятим

свята женев'єва із французького часослова 1480-х років тримає свічку, за яку змагаються сили земні й небесні: ангел із кресалом і біс із ковальськими міхами. читати в такому освітленні, звісно, не дуже просто.

#тяжкобутисвятим

святий антоній грилює біса на ілюстрації до часослова з 1460-х років.

#тяжкобутисвятим #біси

сьогодні #вечірнінотатки — знову з києво-печерського патерика. у слові восьмому, тобто житії святого теодосія, яке записав нестор, ми дізнаємося насамперед про те, що теодосія в дитинстві страшенно била мати. але, по-перше, це й так був божий план, по-друге, сам теодосій з цього приводу тішився, бо то ж покута, а по-третє, мати його всілякими чеснотами славилась і лупила сина суто тому, що любила його дуже, то, може, не так воно й страшно 🙄.

цитати:

• тринадцятилітній теодосій ходить працювати в поле із селянами: «мати ж його утримувала від такої роботи й забороняла йому так чинити, благаючи вбратись в одяг чистий і йти гратися з однолітками. [...] та він не слухав її, тож вона не раз, вельми лютуючи, гнівалась на нього й била його — була-бо тілом міцна й дужа»;

• трошки старший теодосій вирішує втекти у прощу, але не в той бік, який запланував для нього бог: «довго вона гналась, перш ніж наздогнала його, і з люті й гніву великого схопила його за волосся, й повалила на землю, й почала топтати ногами. [...] і так вона гнівом сповнилася, що вдома била його аж до знемоги» (а потім на два дні замкнула в кімнаті без їжі, але зрештою змилувалася й випустила надвір — тільки в кайданах на ногах, щоб він ніде не втікав);

• згодом теодосій вирішує умертвляти себе, носячи на поясі ланцюг, який ранить його до крові: «вона, пильно дивлячись на нього, побачила на сорочці кров і зрозуміла, що то кров від ран, натертих залізом. і, розгнівавшись і розлютившись, розірвала на ньому сорочку і, б'ючи, зірвала ланцюг із тіла його».

зрештою теодосій іде до києва, як бог для нього й запланував, і там йому вдається сховатися, а коли мати його таки знаходить — домовитися з нею без побоїв. але воістину, #тяжкобутисвятим.

усі ми знаємо цю історію: є прекрасна діва, яка змалку присвятила себе богові; є її батько, який планує прилаштувати дочку в політично вигідний шлюб, або місцевий володар, який кидає на неї оком; є палка відмова дівчини; нарешті, є видовищна сцена мучеництва, покликана показати жорстокість язичників і побожність героїні. історія святої вільгефортіс, покровительки дівчат, які не хочуть заміж, нещасливо заміжніх жінок (зокрема тих, які хочуть перестати бути заміжніми) і — зненацька — свійських тварин, теж цілком уписується в цю канву.

вільгефортіс була португальською принцесою, яку батько-язичник вирішив видати за короля сицилії. коли вона відмовила, кажучи, що вже має нареченого (та ще й на небі), батько розлютився й кинув її в підземелля. дівчина довго молилася, щоб бог спотворив її, роблячи непривабливою для потенційного чоловіка, й отримала те, чого хотіла, — пухнасту бороду. як на мене, це не така уже й трагедія, бороди бувають дуже гарні; але португальський король, побачивши новий імідж дочки, жахнувся, бо середньовічні канони краси до такого не були готові. на питання, що з нею трапилося, вільгефортіс відповіла, що то їй подарував небесний наречений. батько розлютився: мовляв, у такому разі помри так само, як він, — і наказав розіп’яти дочку. цей момент мучеництва ми найчастіше й бачимо на зображеннях вільгефортіс — наприклад, оцьому, із часослова марії бургундської.

одне слово, загалом усе класично. от тільки є дві дрібні деталі.

по-перше, вільгефортіс — унікальна свята, відома в різних землях не просто під локальними варіаціями одного імені, як лаврентій-вавжинець, а під цілковито різними іменами: куммерніс, ліберата, анкамбер (як бачите, цим іменам притаманний мотив звільнення, про яке до вільгефортіс і молилися).

а по-друге, її не існувало.

тобто не те щоб неіснування якихось святих було великою перешкодою для побожності. он віра, надія, любов і мати їхня софія, найімовірніше, зродилися з алегорії, проте не тільки мали спільний культ, а й стали героїнями одної з перших німецьких християнських драм. а брак будь-яких історичних свідчень щодо існування святої варвари, 1969 року виселеної з цього приводу із загального римського календаря разом із купою інших мучеників і мучениць, ніяк не заважає її реліквіям чудово почуватися в києві, а самій святій — у локальних католицьких календарях. і навіть із молитвами до святих, яких насправді не було, якщо людина щиро вірить у їхнє заступництво, нема проблеми, бо ж джерело благодаті — це все одно бог; а ще існує цікава математика скарбнички добрих справ. але нині не про це — а про те, що бородата свята на хресті, та ще й схильна звільняти жінок від нещасливих шлюбів, почала знічувати освічених теологів задовго до 1969-го, тож її культ цілеспрямовано розвінчували; тільки де-не-де в центральній європі він протримався до хіх століття. утім, якщо свята вам подобається, то її спомин припадає на 20 липня ;)

ми навіть знаємо, звідки в цього образу можуть рости ноги (чи то пак борода). дослідники вважають, що вільгефортіс — це інтерпретація нетипового для західної церкви образу розіп’ятого христа-короля, вбраного в пишні шати. імовірно, джерелом плутанини був святий лик із лукки, який возили в турне європою і охоче копіювали — а згодом джерело цієї постаті в сукенці забулося, зате хороша історія лишилася. спадковість засвідчує ще й чудо про скрипаля і черевичок, спільне для святого лику й вільгефортіс, але у мене скоро закінчиться ліміт знаків, а чудо чарівне й заслуговує власної ілюстрації (зі скрипалем і черевичком, звісно), то лишімо його на потім.

вільгефортіс, до речі, була не єдиною бородатою святою. григорій великий переповідає історію ґалли, римської аристократки з vi століття, — звісно ж, багатої, вродливої і дуже побожної. вона, щоправда, один раз вийшла заміж, але дуже скоро овдовіла й вирішила далі лишатися вірною христові, хоча медики й наполягали на тому, що без скорого заміжжя в неї виросте борода. «ну й ок», — відповіла ґалла. і точно так і сталося: борода виросла, а ґаллі було цілковито ок.

#тяжкобутисвятим

десь у v–vіi століттях жив у бретані юнак на ім’я мауд, якому судилося згодом стати видатним абатом. але його батьки про це не знали, тому, як зазвичай буває у батьків, мріяли одружити сина з порядною дівчиною — і навіть знайшли кандидатку, із сім’єю якої почали перемовини. але сам мауд одружуватися не хотів, бо планував зберегти свою цноту для бога (прикро, що в якийсь момент на чоловічій цноті для бога перестали наголошувати в агіографіях; цікаво було б дослідити, коли саме, бо навіть у пізній «золотій легенді» якова ворагінського ще трапляються згадки про те, що оцей і оцей святий були незайманими).

тож мауд почав молитися — точнісінько як бригіда чи вільгефортіс — щоб господь послав йому недугу чи потворність, яка допомогла б уникнути шлюбу. і бог учинив чудо: дуже скоро юнак почав, емм, пахнути так сильно, що підійти до нього стало неможливо. звісно, потенційна наречена одразу розхотіла заміж, та і її батьки вирішили, що іще мають час пошукати кращу партію. що подумали маудові батьки, легенда не каже; утім, коли запах минув разом із ризиком шлюбу, вони більше не намагалися одружити сина, тому, ймовірно, були достатньо вражені чудом, щоб не хотіти його повторення.

мініатюри самого мауда я не знайшла, то тримайте замість нього абата джона беркамстеда, який жив аж у хііі столітті та, як каже підпис до цього портрета, «нічого вартого згадки в житті не зробив». зате от тепер після смерті проілюстрував веселу історію, вже непогано.

#тяжкобутисвятим

боса і гарна маргарита топче сатану на ілюстрації з йоркширського молитовного сувою 1500-х років.

#тяжкобутисвятим

можна було би подумати, що на цій вівтарній панелі з 1521 року зображена свята луція з очима, просто якось незвично вбрана. але насправді то інша свята, яку вважають опікункою незрячих і людей із вадами зору, — одилія.

жила вона в ельзасі у viii столітті, походила із заможної сім'ї, але народилася сліпою, то батько сплавив її спершу на виховання в село, а потім — у монастир. там із дівчинкою сталося чудо прозріння, то один із її братів вирішив, що тепер вона знадобиться в господарстві, і привіз її додому; втім, батькові це все одно не сподобалося, тож одилії довелося тікати. згодом вона заснувала кілька монастирів і лікарню, а зрештою спокійно померла. тому очі, які вона тримає на книжці, — це не знак мучеництва (на відміну від луціїних, які свята носить зазвичай на тарілочці), а атрибут, пов'язаний із найвиразнішою подією її життя, бо ж треба було художникам якось маркувати святих.

іноді одилію зображають не тільки з книжкою, а й із євхаристійною чашею в руках, і тоді її очі лежать зверху на чаші. та хай які посудини є на картинах, відрізнити одилію від луції можна за одягом: луція носить пишні барвисті сукенки, одилія — чорно-білі чернечі габіти.

#тяжкобутисвятим

святу маргариту ми в основному знаємо як топтальницю дракона, який немудро вирішив її з'їсти. але яків ворагінський у «золотій легенді» розповідає, що після отого випадку з драконом маргариту, знову кинуту до в'язниці, ще раз прийшов мучити диявол — цього разу в образі гарного заможного чоловіка (результат їхньої зустрічі можна побачити на цій мініатюрі з рукопису xiv століття).

маргарита глянула на цього відвідувача, швиденько помолилася і, коли він підійшов і взяв її за руку (звісно ж, без дозволу), цитую, «вхопила його за голову, кинула на підлогу, наступила йому на обличчя і сказала: "не рухайся, гордий бісе, під жіночою ногою"». яків ворагінський далі переказує реакцію диявола, який, звісно, не такої зустрічі сподівався: «якби мене хоч побив якийсь хлопець, а не тендітна дівчина... і це після того, як я дружив із твоїми батьками!»

до чого я це. з восьмоберезням нас усіх. і нехай усім нам, і дівчаткам, і хлопчикам, не заважають стереотипи й вистачає сил на топтання всілякої нечисті, бо щось вона лізе й лізе.

#тяжкобутисвятим

переслідувачі з псалтиря 1260-х років вирішили розіпнути апостола андрія на хресті, але нестандартному, тож тепер мусять вигадувати, як побороти силу тяжіння.

(андрія зазвичай і справді зображають із хрестом, але х-подібним — на отаку горизонтальну інтерпретацію я натрапила вперше).

#тяжкобутисвятим

на роботу як на свято, або святий армель і його екстравагантні обладунки в англійському молитовному сувої 1500-х років.

#тяжкобутисвятим

рідкісна мініатюра з псалтиря кінця хііі століття, на якій свята маргарита не тільки топче дракона, а й шмагає біса. нема бідній дівчині коли й угору глянути, весь час треба з якоюсь нечистю розбиратися.

#тяжкобутисвятим

яків ворагінський розповідає про те, як після смерті ісуса апостоли розійшлися по світу з місіями: андрій пішов у скіфію (в сенсі, десь у наші краї), а матей — у мургундію, себто ефіопію. і якщо андрієві вдалося витягти хрест на (майбутні) київські пагорби без особливих клопотів, то матей зустрівся з перешкодами: мургундцям проповіді не сподобалися, то вони викололи йому очі й кинули його у в'язницю, щоб через кілька днів стратити.

янгол прилетів до андрія (вочевидь, ближче нікого з апостолів не було), розказав йому про матеєву проблему й попросив піти все повирішувати. андрій відповів, що поняття не має, де ця мургундія, але янгол його заспокоїв: іди, мовляв, до берега морського й сідай на перший же корабель, який побачиш, він тебе довезе.

так, звісно, і сталося. андрій дуже оперативно прибув до мургундії, з ангельськими підказками пробрався у в'язницю, знайшов матея, поплакав із ним, помолився — і апостол прозрів. після того вони разом втекли з в'язниці, але матей вирішив, що тут його не цінують, тому невдовзі поїхав до антіохії; андрій же залишився й зумів навіть понавертати своїх переслідувачів, які спершу були трохи сердиті, що він вкрав у них претендента на страту.

яків усе це переказує, а потім додає: «так принаймні розповідають; але мені складно повірити в цю історію, бо такий порятунок матея означав би — а це вкрай малоймовірно — що великий євангеліст не зміг сам здобути того, що так легко дав йому андрій». (утім, яків і на маргаритине топтання дракона носом крутить, то нам до його підозріливості не звикати).

мініатюра з безансонського молитовника xv століття показує, що художникам таки часом складно було зрозуміти, якого андрієвого повернутого хреста від них хочуть замовники. схоже, хтось отримав книжку, глянув, зітхнув — не перемальовувати ж — і виправив ситуацію, як міг.

#тяжкобутисвятим #домальоване

свята маргарита і дракон, який, схоже, уже й сам не розуміє, на біса він сюди приперся й чого намагався досягти, на мініатюрі з часослова xvi століття.

#тяжкобутисвятим

концерт ніка кейва — не зовсім те місце, куди хтось ішов би, щоб почути житіє бельгійської святої з xii–xiii століть, але нік кейв уміє дивувати. п’ятий трек на його альбомі «henry’s dream» з 1992 року — це стисло переказана історія христини дивовижної (латиною — christina mirabilis).

кейв співає, що christina the astonishing was the most astonishing of all, і хоча я би тут сперечалася щонайменше щодо теклі на вогненній колісниці, одна деталь христининої біографії точно дивовижна: мало в яких святих житія починаються зі смерті. дівчині було трошки понад двадцять, коли вона померла — чи від аскетичного виснаження, чи від епілептичного нападу. та коли її вже відспівували у храмі, христина зненацька піднялась із труни й, нажахавшись смороду людських тіл, підлетіла до стелі, де лишалася впродовж усієї меси. аж потім священникові вдалося зманити її донизу гостією.

вочевидь, ніхто не знав, що в таких ситуаціях робити, тож христину просто відпустили додому, а там вона розповіла рідним, що після смерті побувала в чистилищі (де бачила кількох знайомих), у пеклі (де бачила кількох знайомих) і в раю (де бачила бога; про знайомих у раю христина чогось не згадала). бог сказав їй, що дуже тішиться з її присутності, але має для неї вибір: або вона просто лишається на небесах, або повертається у світ живих, щоби покутувати за грішників, відчуваючи муки пекельні, хоча її тіло й лишатиметься неушкодженим. христина, повна співчуття до менш святих людей, одразу обрала другий варіант — ось так і вийшло, що вона встала з гробу.

не знаю, чи напружилися її рідні від цієї розповіді, але варто було. бо вже невдовзі христина втекла з дому й почала покутувати. вона залазила в піч, де пікся хліб, а якщо великих печей поблизу не було, встромляла руки в полум’я у грубці; кидалася під млинове колесо й дозволяла йому себе крутити; ставала в казани з окропом; взимку заходила в крижану річку й цілими днями там стояла; ходила до шибениці й вішалася поруч із засудженими; забігала в зарості терну й рвала собі тіло; а одного разу приманила всіх собак міста й дала їм себе шматувати. від усіх цих покут вона відчувала біль і кричала, як кожна звичайна людина, але тіло її лишалося ціле чи принаймні дуже швидко гоїлося. ще христина не втратила здатності до левітації, тож залітала на високі вежі й у крони дерев, щоб не чути людського смороду, і сиділа там тижнями, потерпаючи від голоду. одного разу вона так зголодніла, що аж попросила бога якось зарадити — і з її грудей раптом полилося молоко, яким свята й живилася, поки не вирішила злізти.

її рідним це все не дуже подобалося, вони навіть побоювалися, що христина одержима бісами, то найняли мисливця за головами, щоби її привів. мисливець вистежив святу, зламав їй ногу, щоб не тікала, й у такому стані притягнув до рідних; вони ж ув’язнили дівчину, причепили їй на шию дерев’яне ярмо, від якого в неї на плечах аж виразки повідкривалися, і годували її черствим хлібом із водою (ще вони покликали лікаря лікувати їй ногу, тобто не вкрай монстрами були; але христина обурилася, що їй пропонують якогось лікаря, крім христа, і поскидала перев’язки). господь знову відповів на христинині волання, скориставшись її грудьми: цього разу з них потекла чиста запашна олія; свята присмачувала нею собі хліб і мастила виразки на плечах. побачивши це, родина вирішила, що таки бог, а не біси, сидить у христині, і відпустила її.

дівчина пішла у світ звіщати про чистилище, і довкола неї стали збиратися натовпи людей, що священникам загалом подобалося, бо тема хороша, але й тривожило, бо такі надмірності в покуті могли дати хибний приклад мирянам, які не мали дару незнищенності. тому вони стали молитися, щоб бог трохи прикрутив феєрію христининої поведінки — і бог їх послухав (але так зовсім трохи). далі було ще пів століття пророцтв, покут і чудес (і ще одне воскресіння!), але в нас закінчується місце, а ви й так, мабуть, зрозуміли, чому нікові кейву могла сподобатися ця історія.

житіє христини записав тома з кантімпре, раджу почитати, надто якщо ви давно не кричали чаєчкою (чи то пак мартинчиком).

#тяжкобутисвятим #святітакісвяті

церква падає на святого домініка, але домінік не розуміє натяку.

(насправді в цьому ініціалі з італійського градуалу xv століття навіть не сам домінік, а сон про нього: за легендою, папі інокентію ііі приснилося, що собор святого йоана на латерані починає падати, а домінік підхоплює будівлю собі на плечі, і після цього папа затвердив домініканський орден; але якби градуал належав, скажімо, заклятим друзям домініканців францисканцям, вони могли б тлумачити це пророцтво значно саркастичніше).

#тяжкобутисвятим

свята марта з рукопису xv століття повела свого домашнього улюбленця тараска вигулюватися, відвернулася на секунду — а він уже жує якийсь непотріб.

(трошки про тараска можна почитати у старому дописі — а заразом подивитися, який він буває схожий на швайнокарасика).

#тяжкобутисвятим