у всіх понеділок, а в лондонців — розвага: до них заїхала похоронна процесія річарда ІІ. найкращі люди міста повиходили на вулиці, бо ж коли ще буде нагода побачити живого спражнього короля?

#увсіхпонеділок #усітамбудемо

цар давид із рутландського псалтиря 1260-х років намагається зберігати спокій і співати псалми, однак і в нього нерви не залізні.

бережіть себе.

#серцепроситьспокою #звукимузики

навіть якщо середньовічні люди не знали слова «вигорання», вони розуміли, що вигорання трапляється — і що з ним треба щось робити. ось як, наприклад, давали собі раду англійські ченці наприкінці хііі століття:

«іноді братам трапляється занедужати чи від виснажного життя в монастирі, чи від довгого мовчання, […] чи від безсоння, чи від надмірної праці. […] ті, кого мучить ця недуга, не можуть ні читати, ні співати, ні виконувати інших обов’язків, яких вимагає устав. якщо таке з кимось трапилося, його не належить посилати в лазарет, бо він потребує не ліків, а відпочинку й затишку. із дозволу настоятеля він може гуляти у винограднику, в саду чи на березі річки, […] трапезувати з братами, які спочивають після кровопускання, і якийсь час ухилятися від співу в хорі й навчання, щоб завдяки дієті й відпочинку повернутися до звичного здоров’я».

підглянуто в «як жити по-чернечому» даніель цибульскі. черниця і її котик — із маастрихтського часослова.

#серцепроситьспокою #домашнійзатишок
#котики #робочібудні

одного не дуже прекрасного дня під стінами шартра з’явилися вікінги з наміром сплюндрувати місто. відчуваючи, що без серйозної підтримки не обійтися, єпископ узяв у соборі реліквію — сорочку божої мами (деякі перекази наполягають, що ту саму, у якій марія була під час благовіщення), підняв її на спис, як хоругву, і так на чолі міської процесії вийшов назустріч ворогам.

вікінги, мабуть, трохи здивувалися з такої територіальної оборони, та скоро їм стало не смішно, бо кожен із них, поглянувши на маріїну сорочку, одразу сліпнув. містяни запросто переловили осліплених ворогів (як каже легенда, когось на викуп, когось — убити) і повернулися до шартра, радісно прославляючи марію, яка того дня їх утішила й захистила.

картинка, на якій божа мама гамселить сатану, насправді ілюструє інше чудо, але цей образ, по-моєму, вічно актуальний, то нехай буде.

#гарнеякбожамама #захисницягрішників #дрібкасвятості

на мініатюрі з італійського молитовника 1460-х років архангел михаїл бореться із силами зла. падаючи з неба, ці сили ще цілком собі тримаються ангельської подоби, але щойно до них добирається подих геєнни вогненної, стає добре видно їхні роги, лапи і хвости.

отаке зовні ніби нормальне, а як пошкребти — нечисть із копитами.

#пекельце #війнавнебесах

лицарі думали, що зараз наловлять зайців і буде смачний гуляш, але в норах виявилися ні разу не зайці.

папуга на маргінесі, здається, спостерігає за сценою не без сатисфакції: ну вас же попереджали, що не треба лізти, ну.

#хрумхрум

ілюстратор книги одкровення (а ще держспецзв'язку) нагадує, що варто дбати про інформаційну гігієну і фільтрувати медіа, із яких лізуть відверті жаби.

#апокаліпсис

узагалі-то проклинати — недобре. але коли наприкінці х століття монастир святого марціала спробували загарбати, на чистих аркушах біблії ченці записали багато щирих побажань для нападників. наприклад:

«хай будуть вони прокляті у своїх будинках і за їх межами. хай будуть вони прокляті, коли стоять і коли сидять, коли лежать і коли ходять. […] хай господь кине їхні тіла на поталу пташкам і звірам. хай господь ударить їх від п'ят до потилиці. хай спустошаться їхні будинки і вже ніхто там не оселиться. хай вони втратять те, що мають, і не здобудуть того, чого не мають. хай меч знищить їх іззовні, а страх — ізсередини. […] хай господь пошле на них страшні пошесті й нездоланні хвороби, якщо вони не звернуть із неправого шляху. […] хай пам'ять про них буде стерта повік-віків».

невідомо, чи спрацювали прокляття, але імен загарбників ми не знаємо, а монастир собі простояв іще 800 років.

на мініатюрі з манесського кодексу, щоправда, замок, а не монастир, але й там нападникам непереливки.

#силаслова

ілюстратор маастрихтського часослова, малюючи апокаліптичного звіра, трошки урізав йому кількість голів (в одкровенні — і, відповідно, на більшості середньовічних мініатюр — їх сім, а не п'ять), зате добре візуалізував приказку про руки із задниці. може, саме тому двох голів уже й нема. а може, бідній тварюці із самого початку видали неповний комплект — ну, знаєте, корупція, відкати, загальний бедлам.

#апокаліпсис #маргіналії

мойсей із «золотої гаґґади» меланхолійно спостерігає, як горять танки тонуть колісниці, і мугикає собі під ніс «let my people go». але хто коли слухав пророків.

#глибоківоди

хтось починає ранок із кави, хтось — із гімнастики, хтось — із читання новин, а свята маргарита антіохійська — із топтання дракона. дракон, звісно, не в захваті, але сам же приповз, його ніхто не кликав, то тепер ніхто й не питає.

#добребутисвятим #тяжкобутисвятим

святого антонія падуанського — того, який опікун дітей і помічник у пошуку загублених речей — можна преспокійно вважати ще й покровителем ппо.

одного разу на проповідь антонія зібралося стільки людей, що сатані стало зовсім дошкульно. тож пекельні сили вирішили побити слухачів градом, щоб ті розбіглися по домівках і більше на проповіді не ходили. коли над місто наповзла чорна хмара й западали градини, люди справді злякались і мало не розійшлися, але антоній зрозумів, що й до чого, і попросив їх зачекати, поки він помолиться. від молитви хмара розійшлася — і всі побачили біса, якому нічого не лишилося, крім стратегічно відступити в пекло, дорогою вигадуючи пояснення для провалу своєї спецоперації.

цю легенду ілюстрували нечасто; поки що вона мені трапилася лише в одному часослові (на f. 170r) (а ще з рідкісного там можна побачити святого єроніма в жіночій сукенці, f. 184v).

і так, середньовіччя потихеньку повертається.

#чудотворення #добребутисвятим

бестіарії розповідають про бонакона — тварину завбільшки з бичка, яка, мабуть, не дуже придалась би на господарстві, зате була б украй корисна в територіальній обороні.

роги в бонакона закручуються назад, тому відбиватися ними від ворогів не дуже зручно. але цей недолік природа компенсувала летальним (у буквальному сенсі) лайном, струмінь якого може бити на кількадесят метрів. коли бонаконові хтось загрожує, він кидається навтьоки й на бігу поливає нападника екскрементами, які печуть, наче вогонь, плавлять зброю і роз'їдають тіло. на цьому тлі їхній феєричний сморід уже й не здається серйозною проблемою.

на ілюстрації — сором'язливий бонакон із північнофранцузького бестіарію хііі століття (f. 8r).

#бестіарії

у неділю вранці жінки-мироносиці з ефіопського євангелія xiv століття підвели очі кохлем, загорнулись у найгарніші покривала, узяли пляшечки з миром і пішли намастити ісусове тіло — але біля гробу побачили тільки янгола з вогняними крилами і приголомшених заспаних римлян.

а христа не знайшли, бо христос — воскрес.

#порожнійгріб

прекрасна реґелінда, маркграфиня майсенська, уже майже вісімсот років усміхається зі свого куточка в наумбурзькому соборі. і, можливо, це просто контекст, із якого я на неї дивлюся, але мені ця усмішка менше скидається на «ой, які чарівні котики», ніж на «ох, як гарно догорає ця ворожа посудина».

#радітикорисно

господній ляпас такий потужний, що аж чорнило трохи розмазалося.

на мініатюрі з біблії хііі століття — переламний момент у житті савла (або, на римський лад, павла). досі він переслідував християн, але вже скоро, відчувши на собі вплив божої руки, навернеться і сам піде проповідувати. от тільки хай спершу в очах розвидниться й у вухах дзвеніти перестане.

#перстгосподній