герард валлійський розповідає про священника, який, мандруючи ірландією, одного разу спинився на ночівлю посеред лісу. щойно він розклав багаття, як із хащів вийшов вовк — і промовив людським голосом: «не бійся! не тривожся! тобі нічого боятися».
не те щоб це сильно заспокоїло чоловіка, тому вовк іще трохи поговорив про бога; зрештою священник зрозумів, що це таки свої, і запитав, як вийшло, що звір говорить людською мовою. вовк відповів, що насправді він — людина і походить із місцевості, мешканців якої колись прокляв святий абат наталіс (тут у мене виникає кілька питань щодо святості цього поважного чоловіка, але герард ніяк ситуацію не коментує, то йому, вочевидь, норм). прокляття полягає в тому, що кожні сім років чоловік і жінка з тієї місцевості стають вовкулаками й мусять тікати до лісу. якщо вони виживають, то повертаються до людської форми, коли надходить черга наступної пари; якщо не виживають — що ж, халепа.
власне, у таку халепу й потрапила вовкова супутниця. і прийшов він до священника просити про передсмертні таїнства для неї, бо, хоч у них і вийшов такий незручний трапунок зі святим, вони не безбожники які-небудь.
священник не захотів перевіряти, що станеться в разі відмови, і пішов за перевертнем до печери, де лежала вовчиця, що теж уміла говорити. він її висповідав, намастив єлеєм, а от причащати не схотів — ну бо раптом це все якийсь підступний план абощо. на палке прохання вовчиці причаститися він відповів, що дуже перепрошує, та якраз зараз не має із собою гостій. але вовк вказав на мішечок із пресвятими дарами, який, за місцевим звичаєм, священник носив на шиї, і попросив не клеїти дурня. а щоб точно переконати священника, що вони — люди, вовк натягнув шкіру вовчиці, під якою справді показалися обриси жіночого тіла.
священник причастив вовчицю — знову ж, більше зі страху, ніж із якихось гуманістичних міркувань — і вона зі спокійним серцем померла. на подяку за це вовк провів священника через ліс і пообіцяв колись віддячити по-справжньому, якщо бог захоче відновити його людську форму. утім, на цьому історія закінчується, то ми й не знаємо, чи вдалося вовкові повернутися з вигнання.
у переписаній на початку хііі століття «ірландській топографії» ця історія проілюстрована аж трьома мініатюрами — схоже, художник був під враженням.
#святітакісвяті #чудотворення #бестіарії
не те щоб це сильно заспокоїло чоловіка, тому вовк іще трохи поговорив про бога; зрештою священник зрозумів, що це таки свої, і запитав, як вийшло, що звір говорить людською мовою. вовк відповів, що насправді він — людина і походить із місцевості, мешканців якої колись прокляв святий абат наталіс (тут у мене виникає кілька питань щодо святості цього поважного чоловіка, але герард ніяк ситуацію не коментує, то йому, вочевидь, норм). прокляття полягає в тому, що кожні сім років чоловік і жінка з тієї місцевості стають вовкулаками й мусять тікати до лісу. якщо вони виживають, то повертаються до людської форми, коли надходить черга наступної пари; якщо не виживають — що ж, халепа.
власне, у таку халепу й потрапила вовкова супутниця. і прийшов він до священника просити про передсмертні таїнства для неї, бо, хоч у них і вийшов такий незручний трапунок зі святим, вони не безбожники які-небудь.
священник не захотів перевіряти, що станеться в разі відмови, і пішов за перевертнем до печери, де лежала вовчиця, що теж уміла говорити. він її висповідав, намастив єлеєм, а от причащати не схотів — ну бо раптом це все якийсь підступний план абощо. на палке прохання вовчиці причаститися він відповів, що дуже перепрошує, та якраз зараз не має із собою гостій. але вовк вказав на мішечок із пресвятими дарами, який, за місцевим звичаєм, священник носив на шиї, і попросив не клеїти дурня. а щоб точно переконати священника, що вони — люди, вовк натягнув шкіру вовчиці, під якою справді показалися обриси жіночого тіла.
священник причастив вовчицю — знову ж, більше зі страху, ніж із якихось гуманістичних міркувань — і вона зі спокійним серцем померла. на подяку за це вовк провів священника через ліс і пообіцяв колись віддячити по-справжньому, якщо бог захоче відновити його людську форму. утім, на цьому історія закінчується, то ми й не знаємо, чи вдалося вовкові повернутися з вигнання.
у переписаній на початку хііі століття «ірландській топографії» ця історія проілюстрована аж трьома мініатюрами — схоже, художник був під враженням.
#святітакісвяті #чудотворення #бестіарії
жив собі художник, який, оздоблюючи храми, завжди малював диявола дуже потворним. одного разу диявол не витримав і прийшов до нього з питанням: «нащо ти мене таким страшком перед усіма людьми показуєш?»
художник відповів, що, власне, як є, так і показує, щоб люди одразу розуміли, що з цією бридотою не треба мати справи. диявола ці слова розлютили, а про ефект стрейзанд він не знав, тож вирішив убити чоловіка.
і скоро нагода випала. коли художник поліз високо на риштування, щоб намалювати прегарну божу маму, диявол викликав страшну бурю. вітер розчахнув двері церкви й перекинув платформу, на якій стояв чоловік. але художник помолився діві марії — і вона прийшла на допомогу, підхопивши його в польоті й ніжно приземливши.
риштування завалилися так гучно, що люди з довколишніх будинків збіглися подивитися, що сталося, — і встигли помітити, як диявол тікає з храму. а фрески полишалися — і гарні, і страшнючі.
ілюстрації до історії — з рукопису початку xv століття.
#чудотворення #гарнеякбожамама
художник відповів, що, власне, як є, так і показує, щоб люди одразу розуміли, що з цією бридотою не треба мати справи. диявола ці слова розлютили, а про ефект стрейзанд він не знав, тож вирішив убити чоловіка.
і скоро нагода випала. коли художник поліз високо на риштування, щоб намалювати прегарну божу маму, диявол викликав страшну бурю. вітер розчахнув двері церкви й перекинув платформу, на якій стояв чоловік. але художник помолився діві марії — і вона прийшла на допомогу, підхопивши його в польоті й ніжно приземливши.
риштування завалилися так гучно, що люди з довколишніх будинків збіглися подивитися, що сталося, — і встигли помітити, як диявол тікає з храму. а фрески полишалися — і гарні, і страшнючі.
ілюстрації до історії — з рукопису початку xv століття.
#чудотворення #гарнеякбожамама
десь 1170 року вбога жінка приїхала в шартр купити вовни, але спершу пішла на могилу святого ґільдвіна помолитися — зокрема про те, щоб того дня їй добре торгувалося. одну монетку вона пожертвувала святому, ще одну віддала жебракові; та коли дійшла на ринок, виявилося, що якраз цих грошей їй забракло на покупку. утім, зазирнувши в гаманець іще раз, вона побачила, що там значно більше грошей, ніж потрібно на вовну, тож змогла вповні розрахуватись і врешті-решт залишилася з тою самою сумою, із якою прийшла спочатку.
розповідь про це чудо завершується прекрасною, дуже логічною реакцією жінки: «о, якби я віддала богові й святому більше, мені напевно більше дісталося б від них!»
на мініатюрі з рукопису середини xv століття пілігрим мандрує собі, сподіваючись, що і йому щось приємне дістанеться.
#чудотворення
розповідь про це чудо завершується прекрасною, дуже логічною реакцією жінки: «о, якби я віддала богові й святому більше, мені напевно більше дісталося б від них!»
на мініатюрі з рукопису середини xv століття пілігрим мандрує собі, сподіваючись, що і йому щось приємне дістанеться.
#чудотворення
святий антоній і його вудильня у гравюрі до «золотої легенди», надрукованої 1486 року у франції.
у самій «легенді» немає нічого, що можна було би пов'язати з відрубаними кінцівками й задоволеним кабанчиком. зате в коментарях читач підказує:
«Колись святий Антоній почув, що один хлоп розповідає, буцімто копнув свою матір так сильно, що та впала і забилася. Святий промимрив, що рука чи нога, яка вдарила матір чи батька, заслуговує бути відрубаною.
Хлоп це почув, встидився, пішов додому, взяв сокиру і відрубав собі ногу. І дуже каявся перед матірʼю за цей вчинок.
Антоній дізнався про це через декілька днів, прийшов до того хлопа і поблагословив ногу, яка на той час вже почала гнити, бо ж була відрубана. Нога одразу зцілилася і приросла назад до хлопа».
#чудотворення
у самій «легенді» немає нічого, що можна було би пов'язати з відрубаними кінцівками й задоволеним кабанчиком. зате в коментарях читач підказує:
«Колись святий Антоній почув, що один хлоп розповідає, буцімто копнув свою матір так сильно, що та впала і забилася. Святий промимрив, що рука чи нога, яка вдарила матір чи батька, заслуговує бути відрубаною.
Хлоп це почув, встидився, пішов додому, взяв сокиру і відрубав собі ногу. І дуже каявся перед матірʼю за цей вчинок.
Антоній дізнався про це через декілька днів, прийшов до того хлопа і поблагословив ногу, яка на той час вже почала гнити, бо ж була відрубана. Нога одразу зцілилася і приросла назад до хлопа».
#чудотворення
каталонська вівтарна панель із хііі століття, по якій чудово видно, кого з архангелів люблять найбільше: на рафаїла з гавриїлом разом відвели однісіньке віконечко, а на михаїла — аж три. але ангели популярністю ніби не переймаються, то й не образяться. мабуть.
два з михаїлових сюжетів — поборення зла під час війни в небесах і зважування душ, аби визначити, куди вони підуть по смерті, — дуже поширені. а от третій, із корівкою — значно рідкісніший, хоча й виглядає епічно: де ви ще натрапите на чудо про стрілу в оці. то завтра буде історія про нього.
#чудотворення
два з михаїлових сюжетів — поборення зла під час війни в небесах і зважування душ, аби визначити, куди вони підуть по смерті, — дуже поширені. а от третій, із корівкою — значно рідкісніший, хоча й виглядає епічно: де ви ще натрапите на чудо про стрілу в оці. то завтра буде історія про нього.
#чудотворення