одного разу на кораблі, що прямував із франції в англію, опинилися разом купці, які пливли на великий ярмарок, і ченці, що везли реліквії божої мами: молоко з її грудей і пасмо її волосся (фандрейзингові тури з реліквіями — це окреме цікаве явище, про яке колись треба буде написати). день був сонячний, мандрувалося їм приємно, аж поки корабель не оточили піратські галери.

ченці підняли скриньку з реліквіями, щоб її стало видно з галер, але піратів це не вразило: навпаки, вони побачили, що скринька зроблена зі щирого золота, тож тільки наполегливіше націлилися на здобич. усі, хто плив на кораблі, впали навколішки й почали молитися божій мамі, обіцяючи пожертвувати їй те, що везуть на ярмарок, якщо вона відверне небезпеку.

божа мама послухала, і, коли на корабель роєм полетіли стріли, здійнявся вітер, який відніс їх усі далеко в море — так, що жодна не зачепила мандрівників. ба більше, від пориву цього вітру розкололася щогла головної галери. ясно, що після такого прояву божої прихильності пірати вирішили пошукати якусь легшу здобич.

прибувши в безпечний порт, ченці нагадали супутникам про обіцянку. але купці відповіли, що їм треба торгувати, тому вони зараз поїдуть на ярмарок, а дорогою назад пожертвують стільки, скільки вважатимуть за доречне. невдовзі, закупившись найкращою англійською вовною, вони повернулися — і тепер пояснили свою відмову щось жертвувати тим, що витратили всі гроші. і взагалі, метеорологічні явища — це не обов’язково чудеса.

тоді бог учинив для своєї мами ще одне метеорологічне явище. щойно вовну знесли на корабель, у нього влучила блискавка, від якої почалася пожежа. але полум’я виявилося вкрай вибіркове й не зачепило нічого, крім, власне, вовни: вона ж згоріла дотла. купці тоді зрозуміли, що бог їм усе-таки хоче щось сказати, розкаялися, навернулись і більше пожертв для діви марії не шкодували.

ангел із ілюстрованої біблії xiv століття скромно нагадує, що йому нравицця, як воно горить і люди суєтяться, то на наступну таку роботу можна знову кликати його.

#чудотворення

учора ми роздивлялися маргіналії з виготовленого в генті псалтиря, і читачка звернула увагу на жінку з рибою, дуже несхожою на типового домашнього улюбленця. знадобилося трохи пошуків, але, здається, тепер ми знаємо, хто ця жінка і навіть яку рибу вона носить.

якщо на зображенні трапляється якийсь дивний елемент (шматок колеса, гриль, очі на тарілочці), то це, імовірно, атрибут, за яким упізнавали святого, у чийому житті цей предмет відігравав важливу роль. найчастіше ідеться про інструмент мучеництва, але не обов’язково — бувають, як у сьогоднішній історії, і добріші асоціації.

святу зовуть амальберга (простіше — амелія), і її історія починається стандартно: вона змалку присвятила себе богові, та її краса й чесноти привабили можновладного залицяльника, який вирішив, що йому така жінка більше треба. франкський володар (якийсь із карлів — чи великий, чи мартел) так хотів одружитися з амальбергою, що аж зламав їй руку, але бог захистив святу, пославши на карла тяжку хворобу. той зрозумів, що впоров гарячку, і розкаявся, а амальберга зрозуміла, що треба вшиватися подалі, поки він назад не передумав, бо ж знаємо ми цих правителів.

і тут з’являється перша риба. шлях до втечі амальберзі перерізала широка річка, через яку не було переправи. свята помолилася — і з води виринув гігантський осетр, який і переніс її на інший берег на своїй спині. на честь цього чуда неподалік збудували капличку, де рибалки (які визнали амальбергу своєю покровителькою) щороку складали пожертву.

на цьому рибні асоціації не завершуються. у житії, яке в хі столітті уклав гослін кентерберійський, є два окремі випадки, коли на прохання амальберги велетенська рибина викидається на берег, щоби прогодувати людей, які саме переживають пошесть і голод; ці рибини, звісно, чудесні, і їхнього м’яса не меншає, поки не нагодуються всі нужденні.

географічно теж усе сходиться. амальберга — покровителька фландрії, її мощі зберігаються в генті, тож не дивно, що вона з’являється на сторінках гентського псалтиря. до речі, з мощами пов’язана ще одна рибна легенда: про те, що корабель, на якому тіло померлої святої перевозили морем до місця поховання, супроводжувало велетенське стадо осетрів. от любили вони її.

#добребутисвятим #чудотворення

боротьба за душу у франкомовному збірнику марійних чудес із другої половини xv століття.

демони прийшли з моргенштернами, зате янголи принесли сувій із психологічною зброєю (цікаво, яка там мелодія).

#біси #голілюди #чудотворення

герард валлійський розповідає про священника, який, мандруючи ірландією, одного разу спинився на ночівлю посеред лісу. щойно він розклав багаття, як із хащів вийшов вовк — і промовив людським голосом: «не бійся! не тривожся! тобі нічого боятися».

не те щоб це сильно заспокоїло чоловіка, тому вовк іще трохи поговорив про бога; зрештою священник зрозумів, що це таки свої, і запитав, як вийшло, що звір говорить людською мовою. вовк відповів, що насправді він — людина і походить із місцевості, мешканців якої колись прокляв святий абат наталіс (тут у мене виникає кілька питань щодо святості цього поважного чоловіка, але герард ніяк ситуацію не коментує, то йому, вочевидь, норм). прокляття полягає в тому, що кожні сім років чоловік і жінка з тієї місцевості стають вовкулаками й мусять тікати до лісу. якщо вони виживають, то повертаються до людської форми, коли надходить черга наступної пари; якщо не виживають — що ж, халепа.

власне, у таку халепу й потрапила вовкова супутниця. і прийшов він до священника просити про передсмертні таїнства для неї, бо, хоч у них і вийшов такий незручний трапунок зі святим, вони не безбожники які-небудь.

священник не захотів перевіряти, що станеться в разі відмови, і пішов за перевертнем до печери, де лежала вовчиця, що теж уміла говорити. він її висповідав, намастив єлеєм, а от причащати не схотів — ну бо раптом це все якийсь підступний план абощо. на палке прохання вовчиці причаститися він відповів, що дуже перепрошує, та якраз зараз не має із собою гостій. але вовк вказав на мішечок із пресвятими дарами, який, за місцевим звичаєм, священник носив на шиї, і попросив не клеїти дурня. а щоб точно переконати священника, що вони — люди, вовк натягнув шкіру вовчиці, під якою справді показалися обриси жіночого тіла.

священник причастив вовчицю — знову ж, більше зі страху, ніж із якихось гуманістичних міркувань — і вона зі спокійним серцем померла. на подяку за це вовк провів священника через ліс і пообіцяв колись віддячити по-справжньому, якщо бог захоче відновити його людську форму. утім, на цьому історія закінчується, то ми й не знаємо, чи вдалося вовкові повернутися з вигнання.

у переписаній на початку хііі століття «ірландській топографії» ця історія проілюстрована аж трьома мініатюрами — схоже, художник був під враженням.

#святітакісвяті #чудотворення #бестіарії

жив собі художник, який, оздоблюючи храми, завжди малював диявола дуже потворним. одного разу диявол не витримав і прийшов до нього з питанням: «нащо ти мене таким страшком перед усіма людьми показуєш?»

художник відповів, що, власне, як є, так і показує, щоб люди одразу розуміли, що з цією бридотою не треба мати справи. диявола ці слова розлютили, а про ефект стрейзанд він не знав, тож вирішив убити чоловіка.

і скоро нагода випала. коли художник поліз високо на риштування, щоб намалювати прегарну божу маму, диявол викликав страшну бурю. вітер розчахнув двері церкви й перекинув платформу, на якій стояв чоловік. але художник помолився діві марії — і вона прийшла на допомогу, підхопивши його в польоті й ніжно приземливши.

риштування завалилися так гучно, що люди з довколишніх будинків збіглися подивитися, що сталося, — і встигли помітити, як диявол тікає з храму. а фрески полишалися — і гарні, і страшнючі.

ілюстрації до історії — з рукопису початку xv століття.

#чудотворення #гарнеякбожамама

десь 1170 року вбога жінка приїхала в шартр купити вовни, але спершу пішла на могилу святого ґільдвіна помолитися — зокрема про те, щоб того дня їй добре торгувалося. одну монетку вона пожертвувала святому, ще одну віддала жебракові; та коли дійшла на ринок, виявилося, що якраз цих грошей їй забракло на покупку. утім, зазирнувши в гаманець іще раз, вона побачила, що там значно більше грошей, ніж потрібно на вовну, тож змогла вповні розрахуватись і врешті-решт залишилася з тою самою сумою, із якою прийшла спочатку.

розповідь про це чудо завершується прекрасною, дуже логічною реакцією жінки: «о, якби я віддала богові й святому більше, мені напевно більше дісталося б від них!»

на мініатюрі з рукопису середини xv століття пілігрим мандрує собі, сподіваючись, що і йому щось приємне дістанеться.

#чудотворення