коли в міській драмі з xv століття трійця посилає гавриїла з місією благовіщення, святий дух пояснює: маріїне тіло наповниться таким блаженством, що вона не сумніватиметься в істинності архангелових слів. і справді, щойно дух святий входить у неї, марія вигукує: «не можу передати, яку втіху, яке блаженство зараз відчуваю в тілі» (I cannot telle what joy, what blysse, / Now I fele in my body!).
народна драма — то, звісно, не теологічний трактат, але в цих рядках видно важливу річ: марія впізнає, що завагітніла, за насолодою, яка розливається її тілом. і це відчуття цілком вкладається в середньовічні уявлення про зачаття, за якими зародок складається і з чоловічого, і з жіночого сімені, а значить, для вагітності необхідний і чоловічий, і жіночий оргазм. (були, звісно, усілякі томи аквінські, які, покликаючись на арістотеля, наполягали, що жінка активної участі в зачатті не бере і просто носить у собі сперму, з якої виростає людина, але зараз не про них).
отже, питання про те, чи стався в божої мами оргазм, цілковито недаремне в очах середньовічних теологів: якщо ісус був уповні людиною, то й зачатий мав бути так, як людина, тобто з очікуваною реакцією маріїного організму. якби нині в нас було таке саме захоплено-прагматичне ставлення до віри, ми могли б, наприклад, замислюватися, звідки в ісуса взялася y-хромосома. «бо бог учинив чудо» — нудна відповідь, якої богословам у середні віки не вистачало.
але оргазм — це ж (пошепки) про секс, а божа мама — про непорочність, тому дехто взагалі намагався відійти від звичайної схеми людського запліднення і запропонувати альтернативу. он бобри, як ми пам’ятаємо, самозароджуються в річках від зоряного світла — чому б ісусові не самозародитися? або візьмімо горностаїв: «фізіолог» каже, що самичка вагітніє, набравши сімені самця в рот, а народжує малят через вухо; логос, слово, рот, вухо — цілком логічний ряд, то, може, щось таке й у випадку благовіщення відбулося? утім, більшість богословів таки сходилася на тому, що ісус мало схожий на бобра, а його людське тіло мусило бути збудоване з людського матеріалу, якому ніде було взятися, крім як із божої мами; як пише гуго сен-вікторський, «якби вона не зачала плоті, то й не народила би плоті; якщо ж вона народила плоть, то й зачала плоть». а щоб марія могла цей матеріал забезпечити, їй потрібне було задоволення.
і тому гільдегарда бінгенська в хіі столітті пише: «осяйна діво маріє, пронизана світлом господа, ти сповнилася словом божим, твоє тіло розквітло, коли дух божий ввійшов у нього». її сучасник амадей лозанський у проповіді описує, як маріїне лоно «стрепенулося й набубнявіло від дотику святого духа, і дух її зрадів, і лоно її розквітло» від «божественного вливання». на початку xv століття ніколас лав розповідає: «діва наповнилася й запалала святим духом, і в любові божій горіла ще більше, ніж доти, і відчувши, що зачала, стала навколішки й подякувала богу».
щоправда, після всіх цих евфемізмів теологи зазвичай додають примітку: насолода божої мами була не така, як зазвичай у людей, а очищена від гріха божим полум’ям. у такому (ну, не зовсім такому, бо без зачаття) полум’ї після марії згоратимуть іще численні містички (і трохи містиків) — усе-таки відчути екстаз ми можемо тільки за участі тіла, а воно має свій набір насолод.
більше про те, як у середньовіччі давали собі раду з тілесністю божої мами, пише емма меггі сольберг у прекрасному дослідженні «діва курва» (цитати в цьому дописі — саме звідти). додатково вартує уваги «єдина зі своєї статі» маріни ворнер — епічний огляд уявлень про марію від часів ранньої церкви й досі.
і ще я зрозуміла, що важливі теологічні питання не можна лишати без відповідей, тому в наступні п’ятниці голосувалок за нові теми не буде, а будуть дописи про інші дві проблеми — сексу в храмі й молитви у вбиральні. приходьте почитати.
#гарнеякбожамама
народна драма — то, звісно, не теологічний трактат, але в цих рядках видно важливу річ: марія впізнає, що завагітніла, за насолодою, яка розливається її тілом. і це відчуття цілком вкладається в середньовічні уявлення про зачаття, за якими зародок складається і з чоловічого, і з жіночого сімені, а значить, для вагітності необхідний і чоловічий, і жіночий оргазм. (були, звісно, усілякі томи аквінські, які, покликаючись на арістотеля, наполягали, що жінка активної участі в зачатті не бере і просто носить у собі сперму, з якої виростає людина, але зараз не про них).
отже, питання про те, чи стався в божої мами оргазм, цілковито недаремне в очах середньовічних теологів: якщо ісус був уповні людиною, то й зачатий мав бути так, як людина, тобто з очікуваною реакцією маріїного організму. якби нині в нас було таке саме захоплено-прагматичне ставлення до віри, ми могли б, наприклад, замислюватися, звідки в ісуса взялася y-хромосома. «бо бог учинив чудо» — нудна відповідь, якої богословам у середні віки не вистачало.
але оргазм — це ж (пошепки) про секс, а божа мама — про непорочність, тому дехто взагалі намагався відійти від звичайної схеми людського запліднення і запропонувати альтернативу. он бобри, як ми пам’ятаємо, самозароджуються в річках від зоряного світла — чому б ісусові не самозародитися? або візьмімо горностаїв: «фізіолог» каже, що самичка вагітніє, набравши сімені самця в рот, а народжує малят через вухо; логос, слово, рот, вухо — цілком логічний ряд, то, може, щось таке й у випадку благовіщення відбулося? утім, більшість богословів таки сходилася на тому, що ісус мало схожий на бобра, а його людське тіло мусило бути збудоване з людського матеріалу, якому ніде було взятися, крім як із божої мами; як пише гуго сен-вікторський, «якби вона не зачала плоті, то й не народила би плоті; якщо ж вона народила плоть, то й зачала плоть». а щоб марія могла цей матеріал забезпечити, їй потрібне було задоволення.
і тому гільдегарда бінгенська в хіі столітті пише: «осяйна діво маріє, пронизана світлом господа, ти сповнилася словом божим, твоє тіло розквітло, коли дух божий ввійшов у нього». її сучасник амадей лозанський у проповіді описує, як маріїне лоно «стрепенулося й набубнявіло від дотику святого духа, і дух її зрадів, і лоно її розквітло» від «божественного вливання». на початку xv століття ніколас лав розповідає: «діва наповнилася й запалала святим духом, і в любові божій горіла ще більше, ніж доти, і відчувши, що зачала, стала навколішки й подякувала богу».
щоправда, після всіх цих евфемізмів теологи зазвичай додають примітку: насолода божої мами була не така, як зазвичай у людей, а очищена від гріха божим полум’ям. у такому (ну, не зовсім такому, бо без зачаття) полум’ї після марії згоратимуть іще численні містички (і трохи містиків) — усе-таки відчути екстаз ми можемо тільки за участі тіла, а воно має свій набір насолод.
більше про те, як у середньовіччі давали собі раду з тілесністю божої мами, пише емма меггі сольберг у прекрасному дослідженні «діва курва» (цитати в цьому дописі — саме звідти). додатково вартує уваги «єдина зі своєї статі» маріни ворнер — епічний огляд уявлень про марію від часів ранньої церкви й досі.
і ще я зрозуміла, що важливі теологічні питання не можна лишати без відповідей, тому в наступні п’ятниці голосувалок за нові теми не буде, а будуть дописи про інші дві проблеми — сексу в храмі й молитви у вбиральні. приходьте почитати.
#гарнеякбожамама
бог бавиться сам із собою (йому добре, його троє, завжди є компанія) в сонячному колі на мініатюрі з ротшильдських піснеспівів (f. 104r)
#зненацькабог
#зненацькабог
заєць сидить у засідці на леопарда на маргінесі італійської збірки біблійних коментарів, укладеної наприкінці хііі століття.
#маргіналії
#маргіналії
повний кошик телепузиків (або фуррі. це цілком можуть бути фуррі) на маргінесі рукопису з xv століття.
#маргіналії
#маргіналії
до давньої традиції фарбованих зрізів: біблія 1428 року століття з геометричним орнаментом на зрізі й оздобною оправою. виготовлена на замовлення петра гріллінгера, високопоставленого священника із зальцбурзької дієцезії (він стоїть навколішки в правому нижньому куточку останнього зображення), тому така розкішна.
#куточокбібліофіла
#куточокбібліофіла
на питання, чи можна займатися сексом у храмі, середньовічні теологи дружно відповідали: «ні». але від хіі століття деякі з них іще й тихенько додавали: «хіба що немає інших варіантів».
із першою відповіддю все просто: пролити у церкві кров або сім’я означало її осквернити, і після цього споруду доводилося не просто переосвячувати, а «примиряти», щоб могти там далі служити, причому сам місцевий священник цього зробити не міг — мусив кликати єпископа (до речі, хтось знає, як це працює нині?). то й не дивно, що середньовіччя має чимало застережних історій про людей, які через спробу покохатися на церковній території зчепилися статевими органами й не змогли розчепитися, поки вся спільнота не прийшла подивитися на них і не вимолила для них прощення. і гріхом це вважали дуже тяжким, значно тяжчим, ніж просто перелюб.
бо, до речі, про перелюб в основному і йдеться: торкаючись теми сексу в церкві, зазвичай говорять про й так незаконні — бо позашлюбні — його форми. що логічно, адже кохатися у храмі зазвичай приходять ті, хто іншого місця для цього не має, а подружжя назагал мають.
і саме законних подружжів стосується друга, тихенька відповідь, над якою теологи багато розмірковували, але навряд чи були готові дуже гучно її оприлюднювати, бо ж людям тільки дозволь. ця проблема зводилася до ієрархії зобов’язань: у всіх, наприклад, є зобов’язання дотримуватися святості часу і місця (тобто не займатися сексом на свята і в храмі), але в подружжя одне щодо одного є також подружній обов’язок (так, це ще одна тригерна тема) — і він у цій ситуації виявляється сильніший.
середньовічні розважання про подружній обов’язок нам зараз можуть здатися напрочуд гендерно нейтральними — жінок, у чиїх гуморах переважають холодні й вологі елементи, які постійно доводиться нейтралізовувати чоловічим сухим теплом, вважали охочішими до сексу за чоловіків, тому теж схильними вимагати виконання подружнього обов’язку. і я десь читала — але не пам’ятаю де, то вважайте це просто байкою, — про папську постанову, що чоловік, якого одночасно кличуть до виконання обов’язків дружина і сюзерен, має спочатку вдовільнити дружину, а вже потім — правителя.
отже, подружній обов’язок — це дуже сильна карта. вона безперечно перебиває святість часу (тобто на свята кохатися можна, якщо дуже хочеться, то не великий гріх), але календар принаймні не треба переосвячувати, тож зі святістю місця виникає більше питань. деякі теологи взагалі не визнавали ситуацій, у яких храм виявився б єдиним доступним місцем для подружнього сексу; та інші — серед них альберт великий — припускали, що такі обставини можуть існувати, тож треба розібратися із відповідальностями сторін.
скажімо, ви ховаєтеся у стінах храму від ворогів або від війни й ніяк не можете вийти, аж раптом вам починає нестерпно свербіти подружній обов’язок. ви підходите до партнер_ки, щоб його виконати, — і тепер перед священником стоїть тяжке питання про те, яку покуту на вас обох накласти (після примирення храму, звісно; хоча були й теологи, які запевняли, що після законного сексу воно не потрібне — достатньо всього-на-всього звичайного переосвячення, доступного локальними силами). теологічний консенсус полягав у тому, що той, хто просить, чинить тяжчий гріх, ніж той, хто погоджується (а якщо ви згоджуєтеся з достатньою скрухою, то вам узагалі не можна нічого закинути — усе-таки відмовити було би більшим гріхом); але альберт великий, наприклад, навіть того, хто просить, не схильний був звинувачувати у смертному гріху, якщо ця людина розуміла, що чинить недобре, але от нічого зі своїм бажанням не могла зробити (а головне, пам’ятаємо, — не мала куди піти).
отже: займатися сексом у храмі все-таки не можна, але якщо вас про це дуже просить чоловік або дружина, то тяжкого гріха на вас не буде (але може бути на ньому чи ній, то ви добре разом подумайте, чи воно вам треба).
детальніше про цю теологічну дискусію можна почитати у третьому розділі книжки діан елліотт «упалі тіла», який зветься «секс у святих місцях» — власне, його (сильно скорочено) я тут і переказую.
#їхнізвичаї
із першою відповіддю все просто: пролити у церкві кров або сім’я означало її осквернити, і після цього споруду доводилося не просто переосвячувати, а «примиряти», щоб могти там далі служити, причому сам місцевий священник цього зробити не міг — мусив кликати єпископа (до речі, хтось знає, як це працює нині?). то й не дивно, що середньовіччя має чимало застережних історій про людей, які через спробу покохатися на церковній території зчепилися статевими органами й не змогли розчепитися, поки вся спільнота не прийшла подивитися на них і не вимолила для них прощення. і гріхом це вважали дуже тяжким, значно тяжчим, ніж просто перелюб.
бо, до речі, про перелюб в основному і йдеться: торкаючись теми сексу в церкві, зазвичай говорять про й так незаконні — бо позашлюбні — його форми. що логічно, адже кохатися у храмі зазвичай приходять ті, хто іншого місця для цього не має, а подружжя назагал мають.
і саме законних подружжів стосується друга, тихенька відповідь, над якою теологи багато розмірковували, але навряд чи були готові дуже гучно її оприлюднювати, бо ж людям тільки дозволь. ця проблема зводилася до ієрархії зобов’язань: у всіх, наприклад, є зобов’язання дотримуватися святості часу і місця (тобто не займатися сексом на свята і в храмі), але в подружжя одне щодо одного є також подружній обов’язок (так, це ще одна тригерна тема) — і він у цій ситуації виявляється сильніший.
середньовічні розважання про подружній обов’язок нам зараз можуть здатися напрочуд гендерно нейтральними — жінок, у чиїх гуморах переважають холодні й вологі елементи, які постійно доводиться нейтралізовувати чоловічим сухим теплом, вважали охочішими до сексу за чоловіків, тому теж схильними вимагати виконання подружнього обов’язку. і я десь читала — але не пам’ятаю де, то вважайте це просто байкою, — про папську постанову, що чоловік, якого одночасно кличуть до виконання обов’язків дружина і сюзерен, має спочатку вдовільнити дружину, а вже потім — правителя.
отже, подружній обов’язок — це дуже сильна карта. вона безперечно перебиває святість часу (тобто на свята кохатися можна, якщо дуже хочеться, то не великий гріх), але календар принаймні не треба переосвячувати, тож зі святістю місця виникає більше питань. деякі теологи взагалі не визнавали ситуацій, у яких храм виявився б єдиним доступним місцем для подружнього сексу; та інші — серед них альберт великий — припускали, що такі обставини можуть існувати, тож треба розібратися із відповідальностями сторін.
скажімо, ви ховаєтеся у стінах храму від ворогів або від війни й ніяк не можете вийти, аж раптом вам починає нестерпно свербіти подружній обов’язок. ви підходите до партнер_ки, щоб його виконати, — і тепер перед священником стоїть тяжке питання про те, яку покуту на вас обох накласти (після примирення храму, звісно; хоча були й теологи, які запевняли, що після законного сексу воно не потрібне — достатньо всього-на-всього звичайного переосвячення, доступного локальними силами). теологічний консенсус полягав у тому, що той, хто просить, чинить тяжчий гріх, ніж той, хто погоджується (а якщо ви згоджуєтеся з достатньою скрухою, то вам узагалі не можна нічого закинути — усе-таки відмовити було би більшим гріхом); але альберт великий, наприклад, навіть того, хто просить, не схильний був звинувачувати у смертному гріху, якщо ця людина розуміла, що чинить недобре, але от нічого зі своїм бажанням не могла зробити (а головне, пам’ятаємо, — не мала куди піти).
отже: займатися сексом у храмі все-таки не можна, але якщо вас про це дуже просить чоловік або дружина, то тяжкого гріха на вас не буде (але може бути на ньому чи ній, то ви добре разом подумайте, чи воно вам треба).
детальніше про цю теологічну дискусію можна почитати у третьому розділі книжки діан елліотт «упалі тіла», який зветься «секс у святих місцях» — власне, його (сильно скорочено) я тут і переказую.
#їхнізвичаї
морський їжак, висолопивши язика, лізе копитами до ні в чому не повинного човника, і хтозна, як у них усе закінчиться.
мініатюра з медичного трактату, надрукованого 23 червня 1491 року (це вам не манускрипти, які роками можна було переписувати й так ніколи й не завершити).
#непришийкобиліхвіст
мініатюра з медичного трактату, надрукованого 23 червня 1491 року (це вам не манускрипти, які роками можна було переписувати й так ніколи й не завершити).
#непришийкобиліхвіст