бог творить світ, сидячи на веселці (бо крісел іще не завезли) і бовтаючи ніжками.

мініатюра з рукопису зі старозавітними історіями, укладеного в 1350-х роках.

#райськанасолода #перстгосподній

євангеліст йоан із квітковим німбом і в абсолютно тендітних сандалях на мініатюрі з лорського євангелія іх століття.

(у мене капці далеко не такі вишукані, як у йоана але я сьогодні теж пишу — звіт про просування челенджу. то невдовзі буде).

#моднілюди #робочібудні

уважні читачі цього каналу могли помітити, що я старанно місяць мовчала про травневу книжку в річному челенджі — ту, яка з 1950-х років. та й про квітневу, з 1940-х, майже нічого не розказувала, хоча й анонсувала її з чималим ентузіазмом. утім, читачі тут не тільки уважні, а й порядні, тому зайвих питань не ставили і солі на рани не сипали (дякую).

якщо зовсім коротко описати, як там челендж, то, по-перше, у мені досі жевріє віра в цей проєкт, а по-друге, я таки дочитала квітневу режін перну, хоча й мусила завести окремий — червоний, як прапорці, — колір закладок для тих фрагментів, де ловила люті фейспалми. наприклад, у розділі про літературу перну пише:

середньовічні письменниці принаймні не мусили боротися зі зверхністю, яку ще не так давно доводилося долати французьким «синім панчохам» (це було прізвисько для авторок у хіх столітті; зітхаємо, згідно киваємо), можливо, тому, що перші змогли уникнути вад цих других і вміли зберегти властиву жінкам чарівність (шшшшо?).

утім, попри червоні прапорці й інші проблеми, про які буде далі, це не поганий текст, це просто безумовно плід свого часопростору: книжка вийшла 1944 року, тобто була написана під режимом віші, у франції, яка ще не перестала бути колоніальною державою, тому тут предостатньо й замилування — часом аж агресивного — величчю минулих днів, і виправдання сильного. ось, для прикладу, розлога цитата, занадто кумедна, щоб не поділитися.

податок і рента, накладені на селян, були не чим іншим, як тільки платою за землю, на якій їм дозволено було осісти, чи також за землю, яку їхні предки вирішили за доцільне переказати комусь сильнішому за себе в обмін на захист. аристократ, що збирав ці оплати, мав, власне кажучи, статус власника нерухомості, що збирав належні йому податки. поступово, втім, спогади про ці давні корені права власності затиралися, і в часи революції селяни дійшли переконання, що вони — повноправні власники землі, на якій упродовж століть мали статус орендарів.

я так і уявляю середньовічних людей, які абсолютно вільно й добровільно вирішують віддати свої землі аристократові в обмін на захист, без жодних спонук із його боку. алжирці в хіх столітті, мабуть, теж самі прибігли мінятися.

у цій довгій цитаті ви могли помітити ще одну рису книжки: це безсоромна апологетика середньовіччя, від якої навіть мені, яка вважає, що з відродженням усе пішло під три чорти (і взагалі, це якось дивно — називати епоху, у якій європейці стали менше митися, відродженням), стає незручно й виникає бажання попросити авторку припнути коней. утім, тут теж треба пам’ятати про перспективу: коли режін перну пише цю книжку, до права французьких жінок працювати (в сенсі, на оплачуваній роботі) без дозволу чоловіка й мати власний банківський рахунок лишається ще двадцять із гаком років, тому так, середні віки здаються напрочуд прогресивними.

«блиск середньовіччя» — це такий розлогий і дуже узагальнений огляд середньовіччя: від суспільних структур до мистецтва, від міжнародних стосунків до повсякденного життя. тому це книжка скоріш для тих, хто й так уже знає, про що пише перну і з якими ідеями вона дискутує (ще одна підстава вважати цей текст апологетикою). тим більше, що авторка належить до славетної традиції людей, які не ставлять посилань і не дають списку літератури — знаю, на гейзінгу я даремно щодо цього наговорювала, у нього з бібліографією все гаразд, це просто моє видання таке, ммм, особливе; то цього разу спеціально перевірила у французькій версії — там теж нічого немає.

зате перекладач польською виявився дуже дбайливий і часом додавав півсторінкові примітки, щоб пояснити контексти, уточнити джерело чи просто розповісти читачці про те, де йому болить. ось, наприклад, одна з приміток до розділу про церкву:

смертні вироки єретикам виконувало світське правосуддя, тобто світська влада. церква не могла плямувати собі рук кров’ю, і неправда, що самі інквізитори колись брали в цьому участь, як це брехливо зображає умберто еко в «імені троянди».

чарівно ж. пане пьотр тилус, ви навряд чи це прочитаєте, але ви — сонечко.

#квітеньізперну #рікчитання

підсумувати можна приблизно так: починати знайомство із середньовіччям із цієї книжки взагалі не варто, але якщо вам цікаво подивитися на те, як про епоху можна було писати вже в сорокових (а саме така мета була в нас із альпакою, яка позує з книжкою), то «блиск середньовіччя» забезпечить купу матеріалу, і захопливого, і бісючого. і якщо зможете, беріть польське видання 2022 року, там коментарі — це ще один шар втіхи від тексту.

що буде з челенджем далі? я зовсім заборгувала книжку з 1950-х — «торговця з прато» американсько-італійської авторки айріс оріго. але він приїхав мені у виданні від «фоліо» здорової людини, а ці книжки такі приємні, що вже формою спонукають до читання, то за літо планую цей текст таки наздогнати. тим більше, що він уже зовсім близький до тої медієвістики, яка мені подобається: деталізованої, мікроісторичної та зі справжніми посиланнями.

а на червень маю видану 1966 року книжку антоніни єліч про повсякденне життя кракова в хііі–xv століттях, і вона дуже приємно читається, то скоро будуть оповідки звідти.

#квітеньізперну #рікчитання

зустріч закоханих на мініатюрі з рукопису xiv століття: під наглядом двох шаперонів (один із них, захований у кущах, — це поет, композитор і вочевидь хороший друг гійом де машо) і одного песика.

ви тільки подивіться на ці носаки в пуленів, одразу видно, що пан на побачення в найліпше вбрався.

#песики #моднілюди

у вірші, написаному на смерть горобчика пилипа (phyllyp sparowe) десь на межі xv й xvi століть, англійський поет джон скелтон проклинає кота, який цим горобчиком, власне, і пообідав:

нехай язикаті дракони
отруять тобі печінку й легені!
нехай гірські мантикори
поживляться твоїм мозком!

пташечку, звісно, шкода, та й вірш чудовий, але треба констатувати, що скелтон помиляється: мантикори харчуються не котами, а людьми. он навіть назва їхня, якщо перекласти з перської (бо вони звуться перською, хоч і водяться в індії), означає «людожер».

утім, скелтонові можна пробачити: попри античне коріння й популярність образу, який поруч із драконами часто селився на храмових рельєфах і фресках, далеко не всі середньовічні бестіарії згадують про мантикор, а ті, що таки згадують, містять обмаль інформації — і навіть нічого моралізаторського, що трохи несподівано, бо ж фішка жанру полягала в тому, щоб не просто розказати про тварину (чи каменюку. чи пророка амоса), а й доповнити це висновками про духовне життя; скидається на те, що укладачі бестіаріїв дивилися на опис мантикори — і розуміли, що він цілковито самодостатній і висновків не потребує.

то що ми знаємо про цю людожерицю? вона має дуже потужне, здатне перескакувати найвищі перешкоди лев’яче тіло, людське обличчя (принаймні поки не всміхається і не показує трьох рядів своїх зубів) і гострий скорпіонячий хвіст, із якого вміє стріляти отруйними колючками. ще в неї блакитні очі, маленькі вуха і схожий на сопілку голос, але це трохи менш нагальна інформація, то її часто пропускають. улюблений мантикорячий спосіб полювання на смачне людське м’ясо — це залягти у високій траві, щоб було видно тільки обличчя, і не всміхатися; дурненькі люди думають, що це хтось їхній, підходять близько — а тоді мантикора хапає їх і відносить ласувати у свою глибоку нору, вправно замітаючи сліди. просто ганятися за людьми їй, утім, теж подобається.

попри не дуже хорошу репутацію, мантикора зрідка навіть з’являється в пізньосередньовічній геральдиці — як і її молодший (бо, схоже, без античних фундаментів) колега мантигр. мантигри устатковані майже так само, як і мантикори, тільки замість лев’ячих тіл у них — ви правильно здогадалися — тигрячі, на головах, наче зубів замало, ростуть ще й роги, а лапи можуть бути перепончасті, як, цитую, у гусей або драконів (але тигрячі теж бувають; мабуть, це від батьків залежить).

упевнена в собі багатозуба мантикора з бестіарію хіі століття всім нам бажає чудової п'ятниці. кусь.

#бестіарії

процесія святих від хрещення до хреста. компанія хороша, хмари під ногами м'якенькі, а наприкінці дороги ще й поять.

врочиста метафорична мініатюра з рукопису приблизно 1000 року.

#добребутисвятим

допис без звуку, зате з книжкою про життя середньовічного кракова. щоб то не була просто фотографія, ось майже тематичний фактоїд із книжки: винаймаючи помешкання в місті разом з іншими людьми, важливо було прописати в договорі право sedendi versus fornacem — сидіння при печі; інакше сусіди цілком законно могли вас до вогню не пускати.

#вечірнінотатки

бог із біблії кінця хіі століття зробив воду, землю, небесні світила, золотисте від сонця повітря — і багатоповерхову веселку, схожу на скибки кавуна. отак ненавмисно в нього вийшло літо.

#райськанасолода