ви, мабуть, помітили, що в березні я якось мало розповідала про бернетта гіллмана стрітера і його «закуту бібліотеку». ну бо це, я йому досі винна її дочитати. поки що життя перемагає в цьому челенджі з рахунком 2:1.
але нічого, новий місяць — новий оптимізм, то знайомтеся: «блиск середньовіччя» — перша книжка французької медієвістки режін перну, видана 1944 року. у передмові до другого видання з 1981 року перну пише, що після її виходу почула від знайомого: «ви все життя перероблятимете цей твір і писатимете його наново», — і погоджується, що він мав рацію. у сімдесятих вийшла її книжка «покінчити із середньовіччям», що розвінчувала міфи про тупі й темні віки (зовсім чудова, дуже раджу, англійською виходила під назвою «those terrible middle ages»), і цей молодший на тридцять років текст загалом скидається на її прекурсор, то може бути цікавий ще й із порівняльного ракурсу. у кожному разі, сподіваюся, що мені таки вдасться спокійно почитати й поділитися фрагментами / враженнями.
#квітеньізперну
але нічого, новий місяць — новий оптимізм, то знайомтеся: «блиск середньовіччя» — перша книжка французької медієвістки режін перну, видана 1944 року. у передмові до другого видання з 1981 року перну пише, що після її виходу почула від знайомого: «ви все життя перероблятимете цей твір і писатимете його наново», — і погоджується, що він мав рацію. у сімдесятих вийшла її книжка «покінчити із середньовіччям», що розвінчувала міфи про тупі й темні віки (зовсім чудова, дуже раджу, англійською виходила під назвою «those terrible middle ages»), і цей молодший на тридцять років текст загалом скидається на її прекурсор, то може бути цікавий ще й із порівняльного ракурсу. у кожному разі, сподіваюся, що мені таки вдасться спокійно почитати й поділитися фрагментами / враженнями.
#квітеньізперну
уважні читачі цього каналу могли помітити, що я старанно місяць мовчала про травневу книжку в річному челенджі — ту, яка з 1950-х років. та й про квітневу, з 1940-х, майже нічого не розказувала, хоча й анонсувала її з чималим ентузіазмом. утім, читачі тут не тільки уважні, а й порядні, тому зайвих питань не ставили і солі на рани не сипали (дякую).
якщо зовсім коротко описати, як там челендж, то, по-перше, у мені досі жевріє віра в цей проєкт, а по-друге, я таки дочитала квітневу режін перну, хоча й мусила завести окремий — червоний, як прапорці, — колір закладок для тих фрагментів, де ловила люті фейспалми. наприклад, у розділі про літературу перну пише:
середньовічні письменниці принаймні не мусили боротися зі зверхністю, яку ще не так давно доводилося долати французьким «синім панчохам» (це було прізвисько для авторок у хіх столітті; зітхаємо, згідно киваємо), можливо, тому, що перші змогли уникнути вад цих других і вміли зберегти властиву жінкам чарівність (шшшшо?).
утім, попри червоні прапорці й інші проблеми, про які буде далі, це не поганий текст, це просто безумовно плід свого часопростору: книжка вийшла 1944 року, тобто була написана під режимом віші, у франції, яка ще не перестала бути колоніальною державою, тому тут предостатньо й замилування — часом аж агресивного — величчю минулих днів, і виправдання сильного. ось, для прикладу, розлога цитата, занадто кумедна, щоб не поділитися.
податок і рента, накладені на селян, були не чим іншим, як тільки платою за землю, на якій їм дозволено було осісти, чи також за землю, яку їхні предки вирішили за доцільне переказати комусь сильнішому за себе в обмін на захист. аристократ, що збирав ці оплати, мав, власне кажучи, статус власника нерухомості, що збирав належні йому податки. поступово, втім, спогади про ці давні корені права власності затиралися, і в часи революції селяни дійшли переконання, що вони — повноправні власники землі, на якій упродовж століть мали статус орендарів.
я так і уявляю середньовічних людей, які абсолютно вільно й добровільно вирішують віддати свої землі аристократові в обмін на захист, без жодних спонук із його боку. алжирці в хіх столітті, мабуть, теж самі прибігли мінятися.
у цій довгій цитаті ви могли помітити ще одну рису книжки: це безсоромна апологетика середньовіччя, від якої навіть мені, яка вважає, що з відродженням усе пішло під три чорти (і взагалі, це якось дивно — називати епоху, у якій європейці стали менше митися, відродженням), стає незручно й виникає бажання попросити авторку припнути коней. утім, тут теж треба пам’ятати про перспективу: коли режін перну пише цю книжку, до права французьких жінок працювати (в сенсі, на оплачуваній роботі) без дозволу чоловіка й мати власний банківський рахунок лишається ще двадцять із гаком років, тому так, середні віки здаються напрочуд прогресивними.
«блиск середньовіччя» — це такий розлогий і дуже узагальнений огляд середньовіччя: від суспільних структур до мистецтва, від міжнародних стосунків до повсякденного життя. тому це книжка скоріш для тих, хто й так уже знає, про що пише перну і з якими ідеями вона дискутує (ще одна підстава вважати цей текст апологетикою). тим більше, що авторка належить до славетної традиції людей, які не ставлять посилань і не дають списку літератури — знаю, на гейзінгу я даремно щодо цього наговорювала, у нього з бібліографією все гаразд, це просто моє видання таке, ммм, особливе; то цього разу спеціально перевірила у французькій версії — там теж нічого немає.
зате перекладач польською виявився дуже дбайливий і часом додавав півсторінкові примітки, щоб пояснити контексти, уточнити джерело чи просто розповісти читачці про те, де йому болить. ось, наприклад, одна з приміток до розділу про церкву:
смертні вироки єретикам виконувало світське правосуддя, тобто світська влада. церква не могла плямувати собі рук кров’ю, і неправда, що самі інквізитори колись брали в цьому участь, як це брехливо зображає умберто еко в «імені троянди».
чарівно ж. пане пьотр тилус, ви навряд чи це прочитаєте, але ви — сонечко.
#квітеньізперну #рікчитання
якщо зовсім коротко описати, як там челендж, то, по-перше, у мені досі жевріє віра в цей проєкт, а по-друге, я таки дочитала квітневу режін перну, хоча й мусила завести окремий — червоний, як прапорці, — колір закладок для тих фрагментів, де ловила люті фейспалми. наприклад, у розділі про літературу перну пише:
середньовічні письменниці принаймні не мусили боротися зі зверхністю, яку ще не так давно доводилося долати французьким «синім панчохам» (це було прізвисько для авторок у хіх столітті; зітхаємо, згідно киваємо), можливо, тому, що перші змогли уникнути вад цих других і вміли зберегти властиву жінкам чарівність (шшшшо?).
утім, попри червоні прапорці й інші проблеми, про які буде далі, це не поганий текст, це просто безумовно плід свого часопростору: книжка вийшла 1944 року, тобто була написана під режимом віші, у франції, яка ще не перестала бути колоніальною державою, тому тут предостатньо й замилування — часом аж агресивного — величчю минулих днів, і виправдання сильного. ось, для прикладу, розлога цитата, занадто кумедна, щоб не поділитися.
податок і рента, накладені на селян, були не чим іншим, як тільки платою за землю, на якій їм дозволено було осісти, чи також за землю, яку їхні предки вирішили за доцільне переказати комусь сильнішому за себе в обмін на захист. аристократ, що збирав ці оплати, мав, власне кажучи, статус власника нерухомості, що збирав належні йому податки. поступово, втім, спогади про ці давні корені права власності затиралися, і в часи революції селяни дійшли переконання, що вони — повноправні власники землі, на якій упродовж століть мали статус орендарів.
я так і уявляю середньовічних людей, які абсолютно вільно й добровільно вирішують віддати свої землі аристократові в обмін на захист, без жодних спонук із його боку. алжирці в хіх столітті, мабуть, теж самі прибігли мінятися.
у цій довгій цитаті ви могли помітити ще одну рису книжки: це безсоромна апологетика середньовіччя, від якої навіть мені, яка вважає, що з відродженням усе пішло під три чорти (і взагалі, це якось дивно — називати епоху, у якій європейці стали менше митися, відродженням), стає незручно й виникає бажання попросити авторку припнути коней. утім, тут теж треба пам’ятати про перспективу: коли режін перну пише цю книжку, до права французьких жінок працювати (в сенсі, на оплачуваній роботі) без дозволу чоловіка й мати власний банківський рахунок лишається ще двадцять із гаком років, тому так, середні віки здаються напрочуд прогресивними.
«блиск середньовіччя» — це такий розлогий і дуже узагальнений огляд середньовіччя: від суспільних структур до мистецтва, від міжнародних стосунків до повсякденного життя. тому це книжка скоріш для тих, хто й так уже знає, про що пише перну і з якими ідеями вона дискутує (ще одна підстава вважати цей текст апологетикою). тим більше, що авторка належить до славетної традиції людей, які не ставлять посилань і не дають списку літератури — знаю, на гейзінгу я даремно щодо цього наговорювала, у нього з бібліографією все гаразд, це просто моє видання таке, ммм, особливе; то цього разу спеціально перевірила у французькій версії — там теж нічого немає.
зате перекладач польською виявився дуже дбайливий і часом додавав півсторінкові примітки, щоб пояснити контексти, уточнити джерело чи просто розповісти читачці про те, де йому болить. ось, наприклад, одна з приміток до розділу про церкву:
смертні вироки єретикам виконувало світське правосуддя, тобто світська влада. церква не могла плямувати собі рук кров’ю, і неправда, що самі інквізитори колись брали в цьому участь, як це брехливо зображає умберто еко в «імені троянди».
чарівно ж. пане пьотр тилус, ви навряд чи це прочитаєте, але ви — сонечко.
#квітеньізперну #рікчитання
підсумувати можна приблизно так: починати знайомство із середньовіччям із цієї книжки взагалі не варто, але якщо вам цікаво подивитися на те, як про епоху можна було писати вже в сорокових (а саме така мета була в нас із альпакою, яка позує з книжкою), то «блиск середньовіччя» забезпечить купу матеріалу, і захопливого, і бісючого. і якщо зможете, беріть польське видання 2022 року, там коментарі — це ще один шар втіхи від тексту.
що буде з челенджем далі? я зовсім заборгувала книжку з 1950-х — «торговця з прато» американсько-італійської авторки айріс оріго. але він приїхав мені у виданні від «фоліо» здорової людини, а ці книжки такі приємні, що вже формою спонукають до читання, то за літо планую цей текст таки наздогнати. тим більше, що він уже зовсім близький до тої медієвістики, яка мені подобається: деталізованої, мікроісторичної та зі справжніми посиланнями.
а на червень маю видану 1966 року книжку антоніни єліч про повсякденне життя кракова в хііі–xv століттях, і вона дуже приємно читається, то скоро будуть оповідки звідти.
#квітеньізперну #рікчитання
що буде з челенджем далі? я зовсім заборгувала книжку з 1950-х — «торговця з прато» американсько-італійської авторки айріс оріго. але він приїхав мені у виданні від «фоліо» здорової людини, а ці книжки такі приємні, що вже формою спонукають до читання, то за літо планую цей текст таки наздогнати. тим більше, що він уже зовсім близький до тої медієвістики, яка мені подобається: деталізованої, мікроісторичної та зі справжніми посиланнями.
а на червень маю видану 1966 року книжку антоніни єліч про повсякденне життя кракова в хііі–xv століттях, і вона дуже приємно читається, то скоро будуть оповідки звідти.
#квітеньізперну #рікчитання
