святий августин привів когось (можливо, замовника книжки?) подивитися, як бунтівні янголи падають із неба на початку віків. бо, по-перше, для мистецтва не існує обмежень у часі й просторі; а по-друге, це його текст (і байдуже, що переписаний аж наприкінці xv століття), може робити, що хоче.

#вастутнестояло #війнавнебесах

уявіть, що ви роздобули машину часу і, замість зробити з нею щось корисне, перемістились у 2532 рік почитати тодішні дослідження з історії культури. а в одному з них написано:

початок ххі століття в західному світі знаменується зростанням індивідуалізму, взаємної недовіри й соціальної параної. поширеними практиками стають самоізоляція і соціальне дистанціювання; навіть релігійні спільноти, які ще в хх столітті були осередками єднання і солідарності, тепер закликають до дистанційної участі в богослужіннях чи, якщо вже вірні мусять бути особисто присутні у храмі, до збереження якомога більшого простору між ними. ця недовіра пронизує й міжнародні відносини: американці прагнуть побудувати стіну на кордоні з мексикою, поляки — з білоруссю, українці — з росією.

і ви такі: castle.gif

от приблизно з цим відчуттям я читаю гейзінгу. він страшенно начитаний, і це видно. він із купою детальок розповідає красиву, пристрасну історію про культуру і світогляд пізнього середньовіччя — звідси «осінь» у назві книжки — але схильний ігнорувати те, що культура, світогляд і їхні окремі деталі існують у контекстах: економічних, політичних, соціальних, наукових.

скажімо, у перших двох розділах, де йдеться про загальний настрій періоду, немає ні слова про чорну смерть і регулярні повернення чуми впродовж наступних століть, хоча, як на мене, вимирання третини місцевого населення пояснює похмурі погляди, апокаліптичні очікування та зосередженість на марноті земного життя бодай не гірше, ніж «бо так втовкмачували людям проповідники з відроджених жебручих орденів» (та й саму популярність проповідників воно теж трохи пояснює).

а втім, гейзінга пише не для того, щоби розказати, як ми до такого життя докотилися, а щоб створити атмосферу. тому й вибіркові цитати (будьмо щирі, на кожну його цитату про занепадницький дух епохи можна навести контрцитату — просто в усі епохи люди ставилися до життя по-різному й по-різному про це розповідали), й узагальнення, що з них виростають, і плавні переходи між темами, через які висновки не завжди пасують до засновків, обґрунтувати можна: як часом кажуть у відгуках на романи, це не про сюжет, це про вайб. а вайб виходить розкішний.

найбільша небезпека, на яку варто зважати, — окремі, еммм, не зовсім сумісні з реальністю тези, які гейзінга бере невідомо де й далі не розвиває, але вони яскраві, цікаві й здатні западати в пам’ять. наприклад: «скидається на те, що в останні роки xiv століття виникає популярне переконання, наче з часів великої схизми вже ніхто не може потрапити до раю». це було б захопливо, якби хоч якось підтверджено; але ми, навпаки, знаємо про пізньосередньовічні збірки чудес, у яких божа мама заводить людей у рай попри всі їхні переступи (і навіть повертає до життя померлих без сповіді гуляк, щоб вони встигли виправитися й не пішли до пекла). тобто цілковито можливо, що існувала якась швидкоплинна єресь, представники якої не бачили надії на спасіння, однак вона точно не була визначальна для настроїв епохи — і нам не дають вказівок, за якими можна було б її знайти. звідки ця думка? чому так пізно після схизми? чи справді про схизму 1054-го йдеться? якісь загадки так і лишаються загадками.

поки що я отримую від цієї книжки майже порівну втіхи (від стилю, цитованих історій і вміння гейзінги сплітати наратив) і фрустрації. та від третього розділу починаються роздуми про окремі аспекти середньовічного життя, загалом предметніші, конкретніші й закоріненіші в документах, то з ними має бути простіше. у кожному разі, там є купа байок для переповідання, які тут неодмінно з’являтимуться.

(на фотографії — кава, гейзінга й минулотижнева погода, яка не могла вибрати, зимова вона чи весняна. але вже визначилася).

#рікчитання #січеньізгейзінгою

мавпа молиться до безтілесної небесної дупці на маргінесі рукопису з 1350-х років.

#маргіналії #нічогосвятого

тонколапий щиглик із маргінесу англійського псалтиря кінця хііі чи початку xiv століття.

спонсор сьогоднішнього допису — пісня про щигля і його тугу від мар'яна пирожка.

#манюнє

принагідно до попереднього допису — три хороші романи про пригоди реліквій і реліквієшукачів, хоча й не про середньовіччя. (один із них — «майстер реліквій» — навіть є в українському перекладі. вийшов 2018 року, але його досі можна купити).

🦴«сухі кості» річарда берда — найекспериментальніші у списку. дія відбувається в сучасній женеві, де священник англіканської церкви на ім’я джеймс спершу намагається відстояти храм, який разом із усім начинням викупив мутний мільйонер, а потім не те щоб зовсім добровільно, просто жити якось треба, влаштовується до цього мільйонера на особливу роботу — розграбовувати могили.

бо швейцарія багата похованнями знаменитостей; на кості кальвіна, юнга чи борхеса завжди є попит; а наш герой має специфічну суперсилу: під впливом кісток він наче перемикається на частоту їхніх колишніх власників і починає думати, відчувати й поводитися, як вони. дуже потужний інструмент для перевірки автентичності, погодьтеся. (щось таке було в «izombie», але книжка вийшла на 11 років раніше).

відповідно, кожен розділ написаний в іншому стилі — трошки по-бекетівськи, по-вітменівськи, по-чаплінівськи й так далі. результат виходить складний як для героя, якому перепади світогляду не дуже допомагають взаємодіяти з мафією, так і для читачів (тому в книжки невисокий рейтинг на гудрідсі), але якщо ви любите ігрові тексти, «сухі кості» безумовно варті читання.

🦴 весь цей список по-своєму пікарескний; здається, у самих реліквіях є щось, що схиляє авторів до грайливості й хуліганства. але «майстер реліквій» крістофера баклі — найпікарескніший із трьох. це роман-пригода, роман-вигрібання з ями, у яку герої самі й закопалися.

його центральний персонаж — чесний торговець реліквіями дісмас, який переймається провенансом і правдоподібністю своїх товарів (йому би сильно став у пригоді джеймс із «сухих костей»), і за це його послуги високо цінують впливові покупці. це, звісно, трохи проблема, бо хто сказав, що ранньомодерні німецькі архієпископи менш небезпечні для здоров’я, ніж швейцарські мафіозі з ххі століття? а з другого боку, надворі 1517-й, лютер уже виголосив свої тези, до відпустів і мощей виникає дедалі більше питань.

дісмас мріє про пенсію, але через підступи долі (і свого банкіра) мусить узятися за одне останнє замовлення. а ми знаємо, чим зазвичай закінчується троп останнього замовлення: усе іде шкереберть, мисливець стає здобиччю й так далі. зате в дісмаса є чудові спільники: альбрехт дюрер, який не може втриматися від малювання автопортретів, і молода знахарка, яку обзивають відьмою і яка, може, й рада була би перестати латати своїх супутників, але інших родичів парацельса автор героям не забезпечив, то вже доводиться так.

місцями роман навмисно анахронічний у лексиці (наприклад, дісмас думає про папу, імператора і отого самого архієпископа як про «тройку» — «troika» в оригіналі) й ідеях, але авторові весело, то й читачам весело.

🦴 «читання темних віршів» луїса феліпе фабре в оригіналі вийшло іспанською, але навіть в англійському перекладі це точно найвишуканіший роман із цього переліку. і найкоротший: 150 сторінок супроти 300+ у двох попередніх. утім, він такий густий і поетичний (хоча все одно квестовий і веселий), що навряд чи читатиметься швидше, ніж «майстер реліквій».

року божого 1592 троє службовців корони — точніше, один справді службовець і двоє бідолах, яких він із собою прихопив, — отримують таємну місію перенести мощі святого йоана від хреста з убеди в сеговію. дорога ніби не сильно далека, й убедські ченці віддають їм тіло майже без протестів, але є одна проблема: воно нетлінне і райськи пахне. і цей фантастичний аромат приваблює паломників, пройдисвітів і не зовсім поцейбічне всіляке, на взаємодію з яким герої не підписувалися.

фабре вибудовує свою сновидну історію на ґрунті віршів самого йоана від хреста, і вони так пов’язані з сюжетом, що перекладачці роману довелося відмовитися від старих перекладів поезій і зробити власні, щоб нюанси правильно склалися. то пригоди відбуваються не тільки з мощами, а й із мовою.

#вартечитання

святі гризуть нігті на мініатюрі з коментованого одкровення кінця хіі століття. мабуть, через страшний суд переймаються.

#апокаліпсис

сова і мавпа з рукопису кінця xv століття вчать нові пісні, щоб уночі порадувати ними сусідів.

а ви що поробляєте цієї суботи?

#звукимузики