на амазоні й oapen забезплатно роздають збірку середньовічних французьких фарсів у англійських перекладах.
у репертуарі — секс і гроші, залицяння і зради, підступні родичі, лукаві дружини, лякливі лицарі та хтиві ченці. і, звісно, вдосталь скатологічного гумору. одне слово, раджу.
#вартечитання #книжказабезплатно
у репертуарі — секс і гроші, залицяння і зради, підступні родичі, лукаві дружини, лякливі лицарі та хтиві ченці. і, звісно, вдосталь скатологічного гумору. одне слово, раджу.
#вартечитання #книжказабезплатно
принагідно до попереднього допису — три хороші романи про пригоди реліквій і реліквієшукачів, хоча й не про середньовіччя. (один із них — «майстер реліквій» — навіть є в українському перекладі. вийшов 2018 року, але його досі можна купити).
🦴«сухі кості» річарда берда — найекспериментальніші у списку. дія відбувається в сучасній женеві, де священник англіканської церкви на ім’я джеймс спершу намагається відстояти храм, який разом із усім начинням викупив мутний мільйонер, а потім не те щоб зовсім добровільно, просто жити якось треба, влаштовується до цього мільйонера на особливу роботу — розграбовувати могили.
бо швейцарія багата похованнями знаменитостей; на кості кальвіна, юнга чи борхеса завжди є попит; а наш герой має специфічну суперсилу: під впливом кісток він наче перемикається на частоту їхніх колишніх власників і починає думати, відчувати й поводитися, як вони. дуже потужний інструмент для перевірки автентичності, погодьтеся. (щось таке було в «izombie», але книжка вийшла на 11 років раніше).
відповідно, кожен розділ написаний в іншому стилі — трошки по-бекетівськи, по-вітменівськи, по-чаплінівськи й так далі. результат виходить складний як для героя, якому перепади світогляду не дуже допомагають взаємодіяти з мафією, так і для читачів (тому в книжки невисокий рейтинг на гудрідсі), але якщо ви любите ігрові тексти, «сухі кості» безумовно варті читання.
🦴 весь цей список по-своєму пікарескний; здається, у самих реліквіях є щось, що схиляє авторів до грайливості й хуліганства. але «майстер реліквій» крістофера баклі — найпікарескніший із трьох. це роман-пригода, роман-вигрібання з ями, у яку герої самі й закопалися.
його центральний персонаж — чесний торговець реліквіями дісмас, який переймається провенансом і правдоподібністю своїх товарів (йому би сильно став у пригоді джеймс із «сухих костей»), і за це його послуги високо цінують впливові покупці. це, звісно, трохи проблема, бо хто сказав, що ранньомодерні німецькі архієпископи менш небезпечні для здоров’я, ніж швейцарські мафіозі з ххі століття? а з другого боку, надворі 1517-й, лютер уже виголосив свої тези, до відпустів і мощей виникає дедалі більше питань.
дісмас мріє про пенсію, але через підступи долі (і свого банкіра) мусить узятися за одне останнє замовлення. а ми знаємо, чим зазвичай закінчується троп останнього замовлення: усе іде шкереберть, мисливець стає здобиччю й так далі. зате в дісмаса є чудові спільники: альбрехт дюрер, який не може втриматися від малювання автопортретів, і молода знахарка, яку обзивають відьмою і яка, може, й рада була би перестати латати своїх супутників, але інших родичів парацельса автор героям не забезпечив, то вже доводиться так.
місцями роман навмисно анахронічний у лексиці (наприклад, дісмас думає про папу, імператора і отого самого архієпископа як про «тройку» — «troika» в оригіналі) й ідеях, але авторові весело, то й читачам весело.
🦴 «читання темних віршів» луїса феліпе фабре в оригіналі вийшло іспанською, але навіть в англійському перекладі це точно найвишуканіший роман із цього переліку. і найкоротший: 150 сторінок супроти 300+ у двох попередніх. утім, він такий густий і поетичний (хоча все одно квестовий і веселий), що навряд чи читатиметься швидше, ніж «майстер реліквій».
року божого 1592 троє службовців корони — точніше, один справді службовець і двоє бідолах, яких він із собою прихопив, — отримують таємну місію перенести мощі святого йоана від хреста з убеди в сеговію. дорога ніби не сильно далека, й убедські ченці віддають їм тіло майже без протестів, але є одна проблема: воно нетлінне і райськи пахне. і цей фантастичний аромат приваблює паломників, пройдисвітів і не зовсім поцейбічне всіляке, на взаємодію з яким герої не підписувалися.
фабре вибудовує свою сновидну історію на ґрунті віршів самого йоана від хреста, і вони так пов’язані з сюжетом, що перекладачці роману довелося відмовитися від старих перекладів поезій і зробити власні, щоб нюанси правильно склалися. то пригоди відбуваються не тільки з мощами, а й із мовою.
#вартечитання
🦴«сухі кості» річарда берда — найекспериментальніші у списку. дія відбувається в сучасній женеві, де священник англіканської церкви на ім’я джеймс спершу намагається відстояти храм, який разом із усім начинням викупив мутний мільйонер, а потім не те щоб зовсім добровільно, просто жити якось треба, влаштовується до цього мільйонера на особливу роботу — розграбовувати могили.
бо швейцарія багата похованнями знаменитостей; на кості кальвіна, юнга чи борхеса завжди є попит; а наш герой має специфічну суперсилу: під впливом кісток він наче перемикається на частоту їхніх колишніх власників і починає думати, відчувати й поводитися, як вони. дуже потужний інструмент для перевірки автентичності, погодьтеся. (щось таке було в «izombie», але книжка вийшла на 11 років раніше).
відповідно, кожен розділ написаний в іншому стилі — трошки по-бекетівськи, по-вітменівськи, по-чаплінівськи й так далі. результат виходить складний як для героя, якому перепади світогляду не дуже допомагають взаємодіяти з мафією, так і для читачів (тому в книжки невисокий рейтинг на гудрідсі), але якщо ви любите ігрові тексти, «сухі кості» безумовно варті читання.
🦴 весь цей список по-своєму пікарескний; здається, у самих реліквіях є щось, що схиляє авторів до грайливості й хуліганства. але «майстер реліквій» крістофера баклі — найпікарескніший із трьох. це роман-пригода, роман-вигрібання з ями, у яку герої самі й закопалися.
його центральний персонаж — чесний торговець реліквіями дісмас, який переймається провенансом і правдоподібністю своїх товарів (йому би сильно став у пригоді джеймс із «сухих костей»), і за це його послуги високо цінують впливові покупці. це, звісно, трохи проблема, бо хто сказав, що ранньомодерні німецькі архієпископи менш небезпечні для здоров’я, ніж швейцарські мафіозі з ххі століття? а з другого боку, надворі 1517-й, лютер уже виголосив свої тези, до відпустів і мощей виникає дедалі більше питань.
дісмас мріє про пенсію, але через підступи долі (і свого банкіра) мусить узятися за одне останнє замовлення. а ми знаємо, чим зазвичай закінчується троп останнього замовлення: усе іде шкереберть, мисливець стає здобиччю й так далі. зате в дісмаса є чудові спільники: альбрехт дюрер, який не може втриматися від малювання автопортретів, і молода знахарка, яку обзивають відьмою і яка, може, й рада була би перестати латати своїх супутників, але інших родичів парацельса автор героям не забезпечив, то вже доводиться так.
місцями роман навмисно анахронічний у лексиці (наприклад, дісмас думає про папу, імператора і отого самого архієпископа як про «тройку» — «troika» в оригіналі) й ідеях, але авторові весело, то й читачам весело.
🦴 «читання темних віршів» луїса феліпе фабре в оригіналі вийшло іспанською, але навіть в англійському перекладі це точно найвишуканіший роман із цього переліку. і найкоротший: 150 сторінок супроти 300+ у двох попередніх. утім, він такий густий і поетичний (хоча все одно квестовий і веселий), що навряд чи читатиметься швидше, ніж «майстер реліквій».
року божого 1592 троє службовців корони — точніше, один справді службовець і двоє бідолах, яких він із собою прихопив, — отримують таємну місію перенести мощі святого йоана від хреста з убеди в сеговію. дорога ніби не сильно далека, й убедські ченці віддають їм тіло майже без протестів, але є одна проблема: воно нетлінне і райськи пахне. і цей фантастичний аромат приваблює паломників, пройдисвітів і не зовсім поцейбічне всіляке, на взаємодію з яким герої не підписувалися.
фабре вибудовує свою сновидну історію на ґрунті віршів самого йоана від хреста, і вони так пов’язані з сюжетом, що перекладачці роману довелося відмовитися від старих перекладів поезій і зробити власні, щоб нюанси правильно склалися. то пригоди відбуваються не тільки з мощами, а й із мовою.
#вартечитання
цього тижня оновлення про гейзінгу затримуються ще й тому, що мені у п’ятницю приїхала давно очікувана книжка імона даффі й сказала терміново її любити — а хто я така, щоб опиратися хорошій книжці.
«marking the hours. english people and their prayers, 1240–1570» — невеличке, зате щедро проілюстроване дослідження про часослови й те, як ними користувалися в пізньосередньовічній і ранньореформістській англії. тобто у фокус потрапляють як рукописні, так і друковані часослови, і даффі, звісно, згадує про окремі вишукані екземпляри, але найбільше його цікавлять недорогі й масові книжки. недорогі манускрипти — теж, бо, скажімо, у тих рукописах, над оздобленням яких не заморочувалися, а просто вставляли туди куплені оптом комплекти ілюстрацій, з’являлися зайві — порожні — сторінки, і на цих сторінках користувачі писали, а для дослідника соціального життя книжки немає нічого захопливішого за читацькі нотатки.
це захоплення, звісно, поділяють не всі, і в передмові до книжки даффі згадує про листування з бібліотекарками, які перепитували, чи точно саме ці сторінки йому відфотографувати — бо гарні мініатюри на інших, а тут просто якесь безсовісне калякання, і є тільки надія, що це хтось у власній книжці писав, а не в бібліотечній. це премилі історії, і даффі переказує їх без зверхності, то з самого початку стало ясно, що ми з ним подружимося.
мабуть, найважливіший у дослідженні — наголос на спільнотному значенні часословів. даффі починає з того, що є два погляди на роль цих книжок (які були не просто основними молитовниками для світських людей, а й загалом найпопулярнішими книжками періоду — тобто це на них найчастіше вчилися читати, у них лишали важливі нотатки, ними виховували смак):
• згідно з першим, часослови підштовхували до приватизації, індивідуалізації релігійного життя;
• за другим — вони, навпаки, були додатковим інструментом для залучення у релігійну спільноту.
даффі пише, що сподівається показати слушність саме другої думки, і спочатку елегантно, ненав’язливо, серед інших тез наводить свідчення на її користь, а потім, десь на середині книжки, коли ми йому вже віримо й любимо те, як він пише, вмикає full-on polemic mode, розпочинаючи пристрасну, хоча від того ні разу не менш аргументовану дискусію з представниками першого погляду (названими на ім’я!). це просто майстер-клас ізакадемічного срачу полеміки.
дві мої улюблені цитати про майже те саме:
рукописні додатки до численних часословів, які до нас дійшли, показують сорочу схильність по всіх усюдах збирати хороші молитви.
і
додаткам [до часословів] властиве не відлюдницьке самозаглиблення, а наполегливе зацікавлення видимими результатами. пізньосередньовічні люди збирали молитви так, як ми — рецепти, і з доволі схожих причин.
у наступному дописі — ще трохи фотографій. суперобкладинка понищена, бо в мене вживане видання 2006 року (а останнє перевидання було, здається 2011-го, тож її все одно тільки з рук і можна купити зараз), але на задоволення від читання то ніяк не впливає.
#вартечитання
«marking the hours. english people and their prayers, 1240–1570» — невеличке, зате щедро проілюстроване дослідження про часослови й те, як ними користувалися в пізньосередньовічній і ранньореформістській англії. тобто у фокус потрапляють як рукописні, так і друковані часослови, і даффі, звісно, згадує про окремі вишукані екземпляри, але найбільше його цікавлять недорогі й масові книжки. недорогі манускрипти — теж, бо, скажімо, у тих рукописах, над оздобленням яких не заморочувалися, а просто вставляли туди куплені оптом комплекти ілюстрацій, з’являлися зайві — порожні — сторінки, і на цих сторінках користувачі писали, а для дослідника соціального життя книжки немає нічого захопливішого за читацькі нотатки.
це захоплення, звісно, поділяють не всі, і в передмові до книжки даффі згадує про листування з бібліотекарками, які перепитували, чи точно саме ці сторінки йому відфотографувати — бо гарні мініатюри на інших, а тут просто якесь безсовісне калякання, і є тільки надія, що це хтось у власній книжці писав, а не в бібліотечній. це премилі історії, і даффі переказує їх без зверхності, то з самого початку стало ясно, що ми з ним подружимося.
мабуть, найважливіший у дослідженні — наголос на спільнотному значенні часословів. даффі починає з того, що є два погляди на роль цих книжок (які були не просто основними молитовниками для світських людей, а й загалом найпопулярнішими книжками періоду — тобто це на них найчастіше вчилися читати, у них лишали важливі нотатки, ними виховували смак):
• згідно з першим, часослови підштовхували до приватизації, індивідуалізації релігійного життя;
• за другим — вони, навпаки, були додатковим інструментом для залучення у релігійну спільноту.
даффі пише, що сподівається показати слушність саме другої думки, і спочатку елегантно, ненав’язливо, серед інших тез наводить свідчення на її користь, а потім, десь на середині книжки, коли ми йому вже віримо й любимо те, як він пише, вмикає full-on polemic mode, розпочинаючи пристрасну, хоча від того ні разу не менш аргументовану дискусію з представниками першого погляду (названими на ім’я!). це просто майстер-клас із
дві мої улюблені цитати про майже те саме:
рукописні додатки до численних часословів, які до нас дійшли, показують сорочу схильність по всіх усюдах збирати хороші молитви.
і
додаткам [до часословів] властиве не відлюдницьке самозаглиблення, а наполегливе зацікавлення видимими результатами. пізньосередньовічні люди збирали молитви так, як ми — рецепти, і з доволі схожих причин.
у наступному дописі — ще трохи фотографій. суперобкладинка понищена, бо в мене вживане видання 2006 року (а останнє перевидання було, здається 2011-го, тож її все одно тільки з рук і можна купити зараз), але на задоволення від читання то ніяк не впливає.
#вартечитання
мені приїхав пакунок із видавництва «либідь» — і, здається, вам теж такий не завадить.
по-перше, дві хрестоматії — про слов'ян і про схід — стандартного формату з перекладами із середньовічних джерел, загалом 1200 сторінок текстів, коментарів і методичних рекомендацій до читання. але це просто текстові книжки, ні разу не видовищні, тому я їх і не фотографувала.
а от по-друге — то вже інша річ: (не тільки) барокові тексти, написані в монастирях і про монастирі, в упорядкуванні валерія шевчука. збільшений формат, 480 сторінок із ілюстраціями, майже два кілограми ваги, обкладинка здається стилізованою під богослужбові книги — одне слово, форма і зміст чудово сходяться. середньовічне там, до речі, теж є: книжка починається з агіографічних текстів нестора і «києво-печерського патерика».
коштувало це 368 гривень. так, усе разом і без знижок.
#вартечитання
по-перше, дві хрестоматії — про слов'ян і про схід — стандартного формату з перекладами із середньовічних джерел, загалом 1200 сторінок текстів, коментарів і методичних рекомендацій до читання. але це просто текстові книжки, ні разу не видовищні, тому я їх і не фотографувала.
а от по-друге — то вже інша річ: (не тільки) барокові тексти, написані в монастирях і про монастирі, в упорядкуванні валерія шевчука. збільшений формат, 480 сторінок із ілюстраціями, майже два кілограми ваги, обкладинка здається стилізованою під богослужбові книги — одне слово, форма і зміст чудово сходяться. середньовічне там, до речі, теж є: книжка починається з агіографічних текстів нестора і «києво-печерського патерика».
коштувало це 368 гривень. так, усе разом і без знижок.
#вартечитання
жив собі колись у гнєзні король, основним джерелом статків якого було розведення корів. і так із цими коровами добре складалося, що місто здобуло чималу славу, а королю вдалося одружитися з другою найпрекраснішою жінкою краю (перша якраз була зайнята). одне тільки засмучувало короля: їм з дружиною, попри всі старанні спроби, не вдавалося завести спадкоємця.
якось, уже зовсім упавши у відчай, король почув про місцеву знахарку, яка вміє замовляти корів на плодючість, і подумав, що варто спробувати цей варіант, раз жоден інший не працює. знахарка ретельно виконала техзавдання, а собі на плату попросила перший приплід однієї з королівських корів — і так почалася дивовижна історія хлопчика на ім’я папа зоглу, головного героя мальопису бельгійського автора сімона спрета (це прізвище вимовляють дуже по-різному, але сам автор представляється з трохи подовженим «е»; в оригіналі — simon spruyt).
про комікси я тут іще не розказувала, то «папа зоглу. надзвичайні перегринації коров’ячого принца, або злет і падіння міста гнєзна» — непогана перша ластівка. середньовіччя в ньому, звісно, дуже умовне, зібране з естетики і кліше, але й не страшно, бо спрет претендує на історичну достовірність приблизно на тому самому рівні, що й, скажімо, монті пайтон.
папа зоглу, заговорений на плодючість вусатий хлопчик, мандрує на захід, аби знайти своїх родичів, але на цьому шляху зустрічає кого завгодно крім: трьох бородатих лісорубів і двох утомлених від подвигів хрестоносців у трико; жінку в поясі вірності й лицаря, який соромиться після турніру митися разом з іншими; печального сажотруса й міську анахоретку, легенько вчаділу від вуглекислого газу. і хоча, як зауважує ремарка, зоглу не має «навіть елементарного знайомства з літературними топосами», після третьої зустрічі він усе-таки починає помічати в усьому цьому якусь наративну логіку, якусь накинуту ззовні структуру, тому показує небесам (і авторові) велику дулю та припиняє квестуватися — утім, історія на цьому не закінчується, зате родичі беруть і знаходяться.
#вартечитання
якось, уже зовсім упавши у відчай, король почув про місцеву знахарку, яка вміє замовляти корів на плодючість, і подумав, що варто спробувати цей варіант, раз жоден інший не працює. знахарка ретельно виконала техзавдання, а собі на плату попросила перший приплід однієї з королівських корів — і так почалася дивовижна історія хлопчика на ім’я папа зоглу, головного героя мальопису бельгійського автора сімона спрета (це прізвище вимовляють дуже по-різному, але сам автор представляється з трохи подовженим «е»; в оригіналі — simon spruyt).
про комікси я тут іще не розказувала, то «папа зоглу. надзвичайні перегринації коров’ячого принца, або злет і падіння міста гнєзна» — непогана перша ластівка. середньовіччя в ньому, звісно, дуже умовне, зібране з естетики і кліше, але й не страшно, бо спрет претендує на історичну достовірність приблизно на тому самому рівні, що й, скажімо, монті пайтон.
папа зоглу, заговорений на плодючість вусатий хлопчик, мандрує на захід, аби знайти своїх родичів, але на цьому шляху зустрічає кого завгодно крім: трьох бородатих лісорубів і двох утомлених від подвигів хрестоносців у трико; жінку в поясі вірності й лицаря, який соромиться після турніру митися разом з іншими; печального сажотруса й міську анахоретку, легенько вчаділу від вуглекислого газу. і хоча, як зауважує ремарка, зоглу не має «навіть елементарного знайомства з літературними топосами», після третьої зустрічі він усе-таки починає помічати в усьому цьому якусь наративну логіку, якусь накинуту ззовні структуру, тому показує небесам (і авторові) велику дулю та припиняє квестуватися — утім, історія на цьому не закінчується, зате родичі беруть і знаходяться.
#вартечитання
це страшенно нішевий комікс, і мені здається, що й польською його переклали суто тому, що в назві є гнєзно (поки слухала відео, намагаючись зрозуміти, як усе-таки правильно писати ім’я автора, натрапила на розмову про те, що назву міста він вибрав випадково, водячи пальцем по мапі); чи вийде ця книжка колись бодай англійською — велике питання. але якщо у вас таки буде нагода її погортати, раджу: графічне оформлення тут пречудове, а історія, хоч і хуліганська, дуже майстерно розказана. і гасло книжки, яке можна приблизно перекласти як «ордо демонів, їбися конем!», викликає в мене суцільне схвалення.
#вартечитання
#вартечитання
просто цитата з умберто еко в перекладі мар’яни прокопович, щоб нагадати, що «ім’я троянди» — це пречудовий текст. навіть якщо трохи наговорює на домініканців.
наївний оповідач роману, брат адсо з мелька, уперше потрапляє в церкву абатства, у якому проведе наступний кривавий тиждень, — і заворожено розглядає тамтешні рельєфи (вони його так гіпнотизують, що з ним стається справжнє апокаліптичне видіння):
…увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум'я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. а навколо них, між ними, над ними і під ними — ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри — немов всяку звірину з бестіярію сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дракононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботирани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи.
добре видно, що еко тут надихається не тільки бестіаріями, а й інвективами бернарда з клерво проти, власне, отаких мальовничих храмових оздоб (порівняйте останній абзац звідси; далі — в цій книжці і в інших — еко ще не раз до цього бернардового фрагменту повертатиметься).
на фотографії — ілюстрації автора до «імені троянди», бо в мене є книжка з ними, то чом би й не повихвалятися. (ура, таке й українською виходило, у коментарях показують).
#вартечитання
наївний оповідач роману, брат адсо з мелька, уперше потрапляє в церкву абатства, у якому проведе наступний кривавий тиждень, — і заворожено розглядає тамтешні рельєфи (вони його так гіпнотизують, що з ним стається справжнє апокаліптичне видіння):
…увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум'я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. а навколо них, між ними, над ними і під ними — ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри — немов всяку звірину з бестіярію сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дракононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботирани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи.
добре видно, що еко тут надихається не тільки бестіаріями, а й інвективами бернарда з клерво проти, власне, отаких мальовничих храмових оздоб (порівняйте останній абзац звідси; далі — в цій книжці і в інших — еко ще не раз до цього бернардового фрагменту повертатиметься).
на фотографії — ілюстрації автора до «імені троянди», бо в мене є книжка з ними, то чом би й не повихвалятися. (ура, таке й українською виходило, у коментарях показують).
#вартечитання