левики пурхають між деревами в рукописі 1210-х років. якість не дуже хороша, проте звірі чарівні (хоч художник і не вловив статевого диморфізму), то хай будуть.

#котики

«повага до знання — у середньовіччі ототожнюваного з мудрістю — була така велика, що ті, хто наосліп кидався в неозоре море студій, отримували диспенсацію (принаймні в болонських монастирях) від участі в більшості церковних служб», — пише лео мулен у передмові до книжки «середньовічні школярі і їхні вчителі».

і я одразу думаю про алхіміка брата бертольда з «1313» наталени королевої — пам'ятаєте такого? цікаво, чи вона цими італійськими звичаями надихалася, коли писала про його прогулювання служб. (імовірно, що й ні — може, це була просто додаткова кепська звичка й так кепської людини, але все одно цікаво, як воно перегукується з реальністю. і ще, звісно, цікаво, чи цей звичай болонських монастирів не доводив до схожих прикрих наслідків).

#вечірнінотатки

біси прийшли спокушати святого антонія, але він не розгубився, поборов їх, попатрав і пустив на предмети інтер'єру — бо чого добру пропадати. оно який хороший ковричок вийшов.

(цей трохи незвичний — бо не в пустелі — антоній великий походить із савойського часослова середини xv століття. у цьому часослові у всіх пишні гобелени й багате вбрання, то художник, вочевидь, не хотів відходити від загальної концепції).

#тяжкобутисвятим

сором'язлива жабка ховається серед акантів на маргінесі овідієвих «метаморфоз», переписаних у xv столітті.

#маргіналії

цього тижня оновлення про гейзінгу затримуються ще й тому, що мені у п’ятницю приїхала давно очікувана книжка імона даффі й сказала терміново її любити — а хто я така, щоб опиратися хорошій книжці.

«marking the hours. english people and their prayers, 1240–1570» — невеличке, зате щедро проілюстроване дослідження про часослови й те, як ними користувалися в пізньосередньовічній і ранньореформістській англії. тобто у фокус потрапляють як рукописні, так і друковані часослови, і даффі, звісно, згадує про окремі вишукані екземпляри, але найбільше його цікавлять недорогі й масові книжки. недорогі манускрипти — теж, бо, скажімо, у тих рукописах, над оздобленням яких не заморочувалися, а просто вставляли туди куплені оптом комплекти ілюстрацій, з’являлися зайві — порожні — сторінки, і на цих сторінках користувачі писали, а для дослідника соціального життя книжки немає нічого захопливішого за читацькі нотатки.

це захоплення, звісно, поділяють не всі, і в передмові до книжки даффі згадує про листування з бібліотекарками, які перепитували, чи точно саме ці сторінки йому відфотографувати — бо гарні мініатюри на інших, а тут просто якесь безсовісне калякання, і є тільки надія, що це хтось у власній книжці писав, а не в бібліотечній. це премилі історії, і даффі переказує їх без зверхності, то з самого початку стало ясно, що ми з ним подружимося.

мабуть, найважливіший у дослідженні — наголос на спільнотному значенні часословів. даффі починає з того, що є два погляди на роль цих книжок (які були не просто основними молитовниками для світських людей, а й загалом найпопулярнішими книжками періоду — тобто це на них найчастіше вчилися читати, у них лишали важливі нотатки, ними виховували смак):
• згідно з першим, часослови підштовхували до приватизації, індивідуалізації релігійного життя;
• за другим — вони, навпаки, були додатковим інструментом для залучення у релігійну спільноту.

даффі пише, що сподівається показати слушність саме другої думки, і спочатку елегантно, ненав’язливо, серед інших тез наводить свідчення на її користь, а потім, десь на середині книжки, коли ми йому вже віримо й любимо те, як він пише, вмикає full-on polemic mode, розпочинаючи пристрасну, хоча від того ні разу не менш аргументовану дискусію з представниками першого погляду (названими на ім’я!). це просто майстер-клас із академічного срачу полеміки.

дві мої улюблені цитати про майже те саме:

рукописні додатки до численних часословів, які до нас дійшли, показують сорочу схильність по всіх усюдах збирати хороші молитви.

і

додаткам [до часословів] властиве не відлюдницьке самозаглиблення, а наполегливе зацікавлення видимими результатами. пізньосередньовічні люди збирали молитви так, як ми — рецепти, і з доволі схожих причин.

у наступному дописі — ще трохи фотографій. суперобкладинка понищена, бо в мене вживане видання 2006 року (а останнє перевидання було, здається 2011-го, тож її все одно тільки з рук і можна купити зараз), але на задоволення від читання то ніяк не впливає.

#вартечитання

свята гільдегарда радить:

щоб бути здоровими, зробіть пояс із єдинорожої шкури. підпережіться ним на голе тіло, і жодна сильна хвороба чи гарячка не зачепить вас. також зробіть із його шкури черевики й носіть їх — і тоді ваші стопи, ноги та стегна завжди будуть здорові, і жодна недуга не зачепить вас у цих місцях.

інші запчастини єдинорога теж корисні. скажімо, якщо у вас лишився ріг, можна користуватися ним для розпізнавання отрути. покладіть цей ріг під чашу з напоєм чи миску з їжею, яку хочете перевірити: якщо отруєна страва гаряча, вона закипить, якщо холодна — задимиться.

єдиноріг із французького рукопису початку xv століття взагалі не в захваті від цих ваших рецептів.

#порадняіменігільдегарди

ноїв ковчег у вигляді позамиканої ззовні тумби на ніжках ширяє над результатами всесвітнього потопу. навіть качечки постраждали, бідолахи.

унизу сторінки видно чиїсь спроби скопіювати одного з потопельців. мабуть, як у хаті немає іншого паперу, то й біблія viii століття для малювання підходить.

#глибоківоди #домальоване

соковиті грушки в ініціалі французького трактату про здоровий спосіб життя, переписаного в 1440-х роках.

#цвітеіпахне