Трохи про гастрономічну спадщину польських татар на Поліссі, в околицях Білостоку:

✍Відомо, що за століття свого проживання в Польщі, Литві та на заході України, татари переважно втратили мову своїх предків, але зберегли ідентичність, релігію та культуру. В тому числі й гастрономічну, яка була (й досі є) тісно пов’язаною з ісламською традицією та степовими звичаями. У цьому контексті культура приготування, подачі та вживання їжі відіграла консолідуючу роль, зміцнюючи символічне значення застілля, гостинності, сімейних та релігійних свят, які підкреслювали «інакшість» цієї спільноти.

Якщо серед різноманітних страв польських татар обирати «гастрономічний бренд», то це неодмінно мають бути «колдуни». Колдуни, або ж kołduny tatarski – «вареники» з тонкого тіста та м’ясного фаршу, здобрені цибулею, сіллю й перцем. Їх готують, щоб підкреслити урочистість моменту: під час візиту гостей, на Байрам, родинні свята або ж у п’ятницю (на джума намаз). Саме тому, завжди вибирають найкраще м’ясо – баранину чи яловичину, іноді з додаванням яловичого жиру. Цікаво, що яловичину місцеві татари стали вживати частіше після тривалого проживання на Поліссі. В ХІХ ст. тут навіть була дискусія - чи є упольований вепр (дикий кабан) їжею "халяльно", чи це така ж свинка, тільки дика? Дійшли висновку, що все ж це "харам".

Фарш для колдунів виготовляють подрібнюючи м’ясо двома ножами – це відгомін з часів, коли не було м’ясорубок (фарш до кримськотатарських чібереків готують аналогічним способом). Начинку обгортають тістом у вигляді невеликих конвертиків, краї яких ліплять «гребінцем». Існує повір’я: якщо молода татарка вже добре вміє ліпити рівні гребінці на колдунах – вона буде хорошою нареченою\господинею.

Подають колуни двома способами: на широкій тарілі, разом з хріном, квасними огірками та вершковим маслом, або ж у мисці з розсолом\бульйоном, у якому їх попередньо варили. Мистецтво поїдання цієї страви полягає в тому, щоб покласти до рота цілий колдун, адже в середині у нього є бульйон, який не повинен витекти марно. Саме тому, їсти таку страву виделкою та ножем вважається «варварством». На цю тему навіть є жартівлива легенда про дивного російського офіцера, який у ХІХ ст. вирішив поїсти татарських колдунів, але після першої ж спроби зазнав фіаско, адже забруднив парадний мундир.
#татари_липки #Польща #їжа

📷Якщо довго ходити по магазинах, можна зібрати гастрономічну Османську імперію.
#їжа #гумор

Дощова погода – найкращий час для марокканського сніданку:
✍️«Сфендж», або ж «сафандж» (букв. «губка») – популярні «марокканські», або ж «магрибські пончики». Їх обсмажують в маслі та подають до кави або чаю. Найчастіше, сфендж купують у вуличних торговців, які нанизують їх на пальмову гілку та поливають медом. За поширеною версією, страва з’явилась в мавританській Іспанії, але завдяки берберам та сефардам поширилась Близьким Сходом.
📷«Вуличний продавець пончиків сфендж», від Гаррісона Формана (1904-1978), відомого американського фотографа, журналіста та письменника.
#фото #їжа #кава #чай #Марокко

🖼️Час обіду. «Пекарня», від Нізара Селіма (1925-1982), відомого іракського митця, дипломата й діяча культури.
#мистецтво #їжа #Ірак

Продовжуємо звертатись до творчості Джона Фредеріка Льюїса у обідній час:
🖼️ "Кебаб-духан", у Єгипті (1858). Митець більшу частину життя прожив в Італії, Іспанії, Єгипті та на Балканах, започаткувавши у своїх роботах чимало художніх трендів для європейських орієнталістів. Сучасників особливо вражала деталізація та реалізм у картинах Льюїса, адже він намагався уникати заїжджених типажів, на зразок оголених "одалісок" в гаремах, чи "загадкових інших".
#мистецтво #орієнталізм #Єгипет #їжа #кебаб

Ідеальний стамбульський стрітфуд:
🖼«Східний вуличний торговець» (1901?), від Даніеля Ісраеля (1859-1901), австрійського художника, що мандрував Балканами, Туреччиною, Єгиптом та Палестиною у пошуках натхнення й сюжетів.
Бублик «сіміт» з кунжутом відомий своєю хрусткою скоринкою. Його назва походить від арабського слова, яким османи називали якісне біле борошно дрібного помолу (або ж буквально – «білий хліб»), про що зазначають турецькі словники. Свій варіант подібного бублика можна зустріти сьогодні у різних регіонах Балкан, Середземномор’я, Кавказу, Близького Сходу та Східної Європи, де ця страва має власну назву, історичний та культурний контекст. А також технологію приготування. Сіміт подають зазвичай з вуличних лавок і лотків. Згадки про таких торговців у Стамбулі є навіть у Евлія Челебі.
#їжа #мистецтво #Стамбул #Туреччина

Марокканська кавова\чайна культура:
🍵Марокко більше асоціюється з чайною традицією. Тут своя унікальна культура споживання й подачі тонізуючого чаю в жаркий день, на сніданок і вечерю. Чай «по-марокканські» зазвичай подають у скляних прозорих склянках, з листям м’яти. Важливо, що м’яту не заварюють з чаєм, а саме заливають чаєм у стакані. До чаю подають «сафандж» - традиційні пончики, смажені в казанах з маслом, посипані цукровою пудрою. Ідеальний магибський сніданок, одним словом.
☕Кавова культура в Марокко також дуже давня, і сягає своїм корінням часів берберських та арабських купців, воїнів, мандрівників. По-при давнє знайомство, кава довго не мала такої популярності, як у країнах затоки чи Османській імперії. Лише з XVIII ст. в міській культурі поширюється мода на кав’ярні, які виникають у крупних містах типу Марракеша чи Касабланки. Але цей феномен поширюється під впливом європейців, зокрема французів. Після цього кава стає більш «народним» явищем. У міських кав’ярнях популярно пити два види кави «по-марокканські»:
📌«половина на половину», або «Nous Nous» (щось середнє між еспресо з молоком та капучіно);
📌«чорну каву», або «Café Noir» з прянощами (корицею, меленим імбиром, чорним перцем, анісом, мускатним горіхом). Цей варіант кави більш домашній\народний.
Цікаво, що кава, як і чай, подаються у скляному посуді, а не порцеляновому (як прийнято у кримських татар, турків, арабів). Гадаю, саме тому чашечки з мого набору теж зі скла, що й привернуло першочергово мою увагу. Скляні філіжанки я зустрічав дуже рідко і більшість аналогій саме з Марокко.
#кава #чай #Марокко #Африка #їжа