ви колись думали, що буде, якщо забагато цілуватися? ілюстратор «любовного бревіарію», здається, думав — і дійшов висновку, що рано чи пізно на це неподобство прилетять біси і розтягнуть цілувальників у різні боки, щоб вони порядним людям очей не муляли. і я, звісно, можу помилятися, але здається, що ця перспектива була мила його серцю.
#страшнеяксмертнийгріх #отівсялюбов #біси

трошки любовної магії вам у стрічку. щоправда, не про ту любов, яку тома аквінський окреслив як «пристрасне прагнення блага іншому», а про ту, яка секс.

щоб розпалити в жінці пристрасть, якій вона не зможе опиратися, середньовічні посібники радять:

- підкрастися, коли вона спить, і покласти їй під голову пучок вовни, просякнутий кажанячою кров'ю;
- підкласти їй у купіль мурашиних яєць;
- написати на палиці з горіхового дерева «pax + pix + abyra + syth + samasic», тричі стукнути обраницю цією палицею по голові й одразу її (жінку, не палицю) поцілувати.

рецепт із мурашиними яйцями, хоч який дивний, у цьому переліку здається найменш травматичним, хіба що мурахи приповзуть мститися.

(на ілюстрації ґвіневера тягне в ліжко ланселота. тут, мабуть, і кажанів калічити не довелося).

#отівсялюбов

у всіх не просто понеділок, а ще й святого валентина, і прекрасним дамам із пітерборозького псалтиря доводиться відбиватися від залицяльників букетами.

#увсіхпонеділок #свояатмосфера #отівсялюбов

вам може здатися, що на мініатюрі з бестіарію хііі століття ви бачите чоловіка і жінку, але насправді це каменюки.

піроболи, або вогняні камені, — це, кажуть бестіарії, такий мінерал, що буває чоловічої статі, а буває жіночої. і поки хлопчики-піроболи лежать на віддалі від дівчаток-піроболів, нічого надзвичайного не відбувається, але варто їм опинитися поруч — і все довкола спалахує к бісовій мамі. нічого дурні каменюки не можуть із собою вдіяти (на цьому місці середньовічні тексти зазвичай пропонують якусь мораль, але нащо нам псувати таку гарну історію мораллю).

#бестіарії #отівсялюбов

свята гільдегарда бінгенська радить:

якщо хтось, чоловік або жінка, вип'є чи з'їсть приворотне зілля, то нехай спершу поп'є соку подорожника, чистого або розведеного водою, а згодом зап'є це якимось міцним напоєм. тоді його нутрощі очистяться і йому полегшає.

на маргінесі з «роману про олександра» якийсь пан старанно спокушає панну, але вона превентивно наїлася подорожників і не ведеться.

#отівсялюбов #секретимедицини
#порадняіменігільдегарди

філліс, вирізьблена в xv столітті на бильці лавки в талліннській ратуші, ненадовго відволікається від батоження арістотеля, щоб запитати вас, чи цікавитеся ви краєзнавством і, якщо так, чи вже підписані на @galizien_ua.

«галактика галичина» — це канал із розмаїтим галицьким краєзнавством, і про ратуші там є ціла серія матеріалів. щоправда, без філліс (на жаль, у наших краях вона була менш популярною героїнею, ніж у північній і західній європі, де легендою про жінку, яка осідлала арістотеля, з хііі століття застерігали від надмірних пристрастей, що так легко підкорюють навіть найпотужніший інтелект), зате з купою старих фотографій і цікавих історій.

серйозно, підписуйтеся. філліс дивиться.

#іншілюди #отівсялюбов

«танок сліпих» — це поема п'єра мішо про три сліпі сили, які керують людством і крутять його в дикому, нищівному танці: любов, удачу і смерть.

уперше текст побачив світ 1465 року, а манускрипт, із якого взята оця мініатюра, був переписаний десь наприкінці 1470-х. як ви, мабуть, здогадалися, на ній зображена сліпа любов, якій байдуже на расу, статус і статки.

двоє чоловіків, які ніжно тримаються за руки в нижньому правому куточку, — це, щоправда, не про любов, а про автора і його провідника алегоричним світом. на наступних мініатюрах вони теж нерозлучні.

#отівсялюбов #алегоріявспідниці

1370 року жінка на ім’я тедія ламбірд звернулася до єпископського суду, просячи визнати її шлюб недійсним, бо чоловік у неї — імпотент.

справу слухали в церковному суді, бо ще на межі хіі–хііі століть шлюби остаточно стали церковним таїнством. а про імпотенцію йшлося, бо вона — як неспроможність тілесно консумувати укладений духовний союз — була одним із небагатьох підґрунть, на яких шлюб узагалі можна було анулювати.

утім, для такого серйозного вироку суд потребував доказів — і знайшлися свідки, готові їх надати. один із них розповів, що весняного дня о дев’ятій ранку бачив, як тедія і її чоловік джон сондірсон безуспішно намагалися зайнятися сексом у стодолі, що належала джоновому батькові. хоча вони й завзято бралися до справи, «прутень у чоловіка був опущений і ніяк не підіймався». поруч був брат джона, і він спробував допомогти, погладжуючи джонові пеніс, але все одно нічого не вийшло.

ну гаразд, свідчення промовисті, але як єпископові впевнитися, що це були не окремі невдачі, а перманентний стан джонового організму? правильно, замовивши незалежну експертизу. в англії роль експерток виконували шановані у спільноті «чесні жінки», і для цієї справи покликали трьох таких. вони оглянули джона й доповіли судові, що його член справді «не розширюється й не росте» від стискань і погладжувань. через кілька днів після їхніх свідчень шлюб таки визнали недійсним.

ілюстрація з парою, у якої все неодмінно вийде, взята з переписаного в 1260-х роках «тілесного режиму» альдобрандино сієнського. а про справу тедії і джона в різних контекстах можна більше почитати тут і тут.

#плітки #голілюди #отівсялюбов

«роман про грушу» нагадує, що навіть у розпалі пристрасті варто бути уважними й обережними і прибирати з поверхонь, на яких ви збираєтеся цій пристрасті віддатися, зайві предмети, бо всяке трапляється.

тобто, емм, з валентином усіх, хто святкує.

#отівсялюбов

учора тут була історія про брутальну боротьбу з пристрастями. але іноді людям просто треба розвіятися, і навіть божа мама це розуміє.

популярне марійне чудо розповідає про черницю, яка таки спокусилася на вмовляння лицаря і втекла з ним із монастиря, на прощання помолившись божій мамі. є різні версії того, що трапилося далі: в одних коханець покидає жінку й вона мусить іти в бордель, в інших вона живе з ним і народжує дітей. у кожному разі, минають роки, у серце героїні закрадається жаль і невдоволення нинішнім життям, тож вона вирішує повернутись у монастир і просити пробачення.

прийшовши в монастир, вона зустрічає свою колишню сестру, а та, нітрохи не дивуючись, їй каже: «ходімо швидше, служба зараз почнеться». виявляється, сестри й не помітили, що черниці-мандрівниці не було, бо весь цей час божа мама її заміняла, відповідально виконуючи монастирські обов’язки.

черниця з маастрихтського часослова теж, здається, планує погрішити — але, може, відпочине й повернеться.

#чудотворення #отівсялюбов

1407 року дівчина на ім’я агнеса накерер, мешканка йорка, зустріла хлопця, джона кента; вони закохалися й одружилися. якби це була звичайна пара, ми про неї нічого й не дізналися б; але агнеса походила з поважаної в місті родини, а джон був жонглером, себто скоморохом, й одружилися вони таємно, без відома — і тим більше без згоди — агнесиних батьків.

батьки були шоковані, але швиденько вигадали план порятунку: видати дочку натомість за якого-небудь доречнішого джона. тобто навряд чи його обирали саме за іменем, але вийшло так, що агнесі, попри її спротив, підшукали нового нареченого, якого звали джон торп.

кент, утім, так просто не здався, і вони з торпом пішли судитися (най славляться судові реєстри — джерело пречудових середньовічних історій). під час процесу родина агнеси наполягала на тому, що джон кент — жонглер, який «часто й безсоромно займається спортом і показує своє тіло заради прибутку», а його свідки, теж мандрівні артисти, — то знеславлені перед законом волоцюги; отже, наміри їхні нечисті, свідчення нечесні, а шлюб недійсний. але суд постановив, що згода обох наречених була, консумація була, то й шлюб цілком був.

записи завершуються тим, що агнеса залишається зі своїм коханим жонглером; подальші події канули в лету незафіксованості в писаних джерелах. але можна сподіватися, що молодятам було не менш приємно разом, ніж закоханим із маастрихтського часослова.

#отівсялюбов

сонце, спека, сінокос і трошки сексу на червневій календарній сторінці з французького молитовника другої половини xv століття.

складно сказати, що саме тут відбувається: імовірно, багато вбрані аристократи косплеять робітників і ніяк не дочекаються, коли ж можна буде скочити у свіжесеньке сіно. (ця версія трохи радісніша за потенційні альтернативи, де різниця у статусі й насильство, якого всі намагаються не помічати).

#робочібудні #отівсялюбов

пара цілується, поки всі пристойні люди слухають проповідь заїжджого ченця-домініканця. судячи з облич пристойних людей, цього разу домініканці прислали не найцікавішого спікера, тож цілувальники не втрачають узагалі нічого.

мініатюра з ілюстрованої біблії середини хііі століття.

#отівсялюбов

пасіфая (аріаднина мама) обіймається з бичком на ілюстрації з рукопису xv століття. (і ми знаємо, чим це закінчиться).

#отівсялюбов

тома з кантімпре, вже відомий нам із розповіді про саламандру, ділиться ще однією абсолютно правдивою історією — цього разу про диявольські підступи.

жив у брабанті юнак, який дуже любив одну дівчину й навіть сватався до неї, але її батьки відмовили. невдовзі після цього дівчина захворіла, кілька днів промучилася страшною гарячкою, а потім померла.

поки все село її оплакувало, юнак на день мусив поїхати в місто у справах, а повертаючись додому, почув жіночі ридання. пішов на голос — і побачив кохану. він здивувався, як може бути, що вона тут, коли всі вважають її мертвою, на що дівчина відповіла: «невже ти не бачиш чоловіка, який тягне мене за собою?» хлопець справді нікого не бачив, але зрозумів, що діло тут нечисте, тож зібрався з відвагою, видер дівчину з невидимих пазурів і сховав її в хаті скраю села (вочевидь, там нечисть її не шукала б).

по тому він пішов до батьків дівчини й доволі скоро зміг домовитися з ними, що вони нічого не матимуть проти шлюбу, якщо він поверне дівчину живою додому й доведе, що в труні лежить не її тіло. «ну, це просто», — сказав юнак і відгорнув саван, під яким, пише тома, «всі узріли тіло, складене із речовини, подібної до якої ніхто раніше не бачив». вочевидь, то біси поклали у гріб підробку, щоб викрасти панянку.

дівчина повернулася додому, батьки дотримали слова, усі жили довго і щасливо. але мене все-таки непокоїть питання, навіщо бісам було підробляти трупа і красти живу людину, якщо вони мають справу з душами. чи пекло взагалі на живих розраховане? оце ми недавно вже говорили про черницю, яка зімітувала свою смерть; може, хлопець і дівчина так хотіли бути разом, що просто вигадали хорошу історію для батьків — і вона виявилася така переконлива, що тома з кантімпре теж повірив (і трошки прикрасив, бо як же без цього). ну чи просто в домініканця хороша фантазія, це теж варіант.

на ілюстрації з рукопису xvi століття мрець тягне дівчину в могилу, а вона, зрозуміло, не хоче.

#плітки #отівсялюбов

у біблії про дочок адама і єви прямо нічого не сказано, але ж вони були першими людьми й інших варіантів для продукування майбутніх поколінь не мали, тому пізніші тексти не раз намагалися додумати, звідки нас узялося так багато. різні джерела подають різні кількості адамо-євиних дітей: від п’яти (троє хлопчиків, чиї імена ми знаємо з біблії, і дві безіменні дівчинки) до семидесяти двох пар близнюків, у кожній із яких були дівчинка і хлопчик. навіть у цьому максимальному варіанті, де євина витривалість викликає острах і захват, dating pool не те щоб дуже великий. але що вдієш.

зазвичай історії не дуже зосереджуються на тому, як саме відбувалося продовження роду: людей було трошки, потім багато, вони заселили землю, а тоді стався великий потоп і довелося починати все наново. але в сирійській апокрифічній збірці «печера скарбів» є розділ про каїна й авеля, який привідкриває завісу над матримоніальними труднощами перших поколінь (і розказує нетипову історію про братню ворожнечу).

це один із тих переказів, у яких діти в адама і єви народжувалися парами. близнючку каїна звали лебуда, близнючку авеля — калімат. коли діти підросли й настав їм час женитися, адам із євою вирішили віддати калімат за каїна, а лебуду — за авеля, бо проти внутрішньосімейних шлюбів заперечень іще не було, а от міжблизнючі все-таки викликали сумніви. але лебуда, каже апокриф, була дуже гарна, і каїн захотів її собі. батьки (і авель) відповіли на цю пропозицію, що все-таки негоже одружуватися із сестрою — ее, в сенсі, із сестрою-близнючкою, — і порадили каїнові взяти жертву й піти в печеру молитися: може, бог щось хороше порадить. але, звісно, у печері на каїна чигав не бог, а диявол, який і намовив його вбити авеля, щоб не лишилося кому посягати на лебуду.

продовження історії ви знаєте: каїн іде у вічне вигнання, адам із євою народжують сета, проєкт із заселення землі триває. та «печера скарбів» каже, що з каїном у вигнання пішла й лебуда, тобто свого він таки доп’яв. не сильно повчальний сюжет виходить.

ілюстрацій до цього апокрифа мені не траплялося, тому мініатюру до допису взяла з часословного календаря з кінця xv століття. здається, комусь із його власників голі близнюки не сильно сподобалися.

#старозавітне #отівсялюбов

у «нарисі української міфології» володимира гнатюка є розділ про морських людей, які звуться сиренами, люзонами й мелюзинами. про сирен зрозуміло, це ще античний образ, а от ці дві інші назви — підозріло схожі, підозріло знайомі й несподівано загальні, бо взагалі-то в оригінальній середньовічній історії жана арраського мелюзина (від якої, каже легенда, пішов французький рід лузіньянів) була єдина й неповторна.

походила вона з нерівного союзу короля і феї, виросла на авалоні й одного нечудового дня відхопила собі прокляття, за яким щосуботи перетворювалася вниз від талії на змію. ніби й невеликий клопіт і додаткова причина для тотального вихідного в суботу, але прокляття мало другу складову: поки чоловік мелюзини не знатиме про цей маленький недолік, їхня сім’я буде заможна і щаслива, а щойно дізнається, станеться страшне.

далі трапляються всі доречні сюжетні повороти: мелюзина знайомиться з принцом, принц закохується по вуха й навіть обіцяє не підглядати за нею в суботу, вони одружуються, мелюзина зі своїми магічними помічниками будує розкішний замок, який називають лузіньяном, і народжує десятьох синів, по яких майже й не видно, що в них у роду є феї та прокляття; сини, власне, і засновують лузіньянську династію. але в принца є брат, якого цей добробут не влаштовує, тож він починає виїдати принцові мозок — мовляв, це взагалі як, коли у дружини є секрети?

принц, звісно, піддається на провокації, однієї суботи проколупує дірочку в стіні й бачить, як мелюзина радісно хлюпає у ванні зеленим хвостом. спершу хвіст його взагалі не знічує, а от усвідомлення зламаної обітниці — авжеж. і хоча нічого страшного одразу не стається, поступово принц так накручує себе, що дорікає мелюзині її зміїною особливістю. тут вона розуміє, що все, кінець, вилазить на високу вежу, прощається з чоловіком і слугами, перетворюється на драконицю і, лементуючи, летить кудись далеко з лузіньяна, щоб більше ніколи не повернутися. і тільки її страшні крики у майбутньому провіщатимуть смерть представників лузіньянської династії.

як ім’я цієї героїні перетворилося на загальну назву міфічної — та ще й водної — істоти, я не знаю (якщо напишете про це дослідження, почитаю залюбки). але якось воно поширюється — у чехії мелюзинами, наприклад, називають завивання в коминах — і доходить аж до наших країв.

люзони, пише гнатюк, покликаючись на «гуцульщину» володимира шухевича, робляться з дівчат, що померли перед вінчанням, вниз від пояса виглядають як риби й живуть «далеко у великих водах, а в гори не заходять»; а шкода, бо в хорошу погоду вони «виходять на берег і співають пісні, вигадують байки та молитви, а люди переймають від них» (про молитви цікаво, бо мелюзина в жана арраського теж була доброю християнкою).

мелюзини в нижній половині так само рибоподібні, а у верхній — дуже вродливі, але в них схрещення із сиренами заходить іще далі, бо вони «співають так чудово, що море тоді успокоюється, а чоловік може заслухатися до смерті»; ще вони «складають пісні і підкладають їх під ноти. вночі виходять на берег і кого здиблять, заїдають». перекази про мелюзин, до речі, записані трохи східніше, ніж про люзон, бо на хмельниччині, а зібрав їх павло чубинський.

захопливо спостерігати, як сюжети мандрують.

(мелюзина на ілюстрації до цього допису походить із французького рукопису xv століття).

#отівсялюбов #дужемандрівнісюжети

цезарій гайстербаський, наше невичерпне джерело чудес, дивовиж і цілковито достовірних історичних фактів про гунів, у другому томі «діалогів» розповідає про ченця, якому полюбилася одна жінка, а от він їй — не полюбився. чернець і так до неї підходив, і сяк підкочував, але безрезультатно: жінка на залицяння не велася. тоді він вирішив вдатися до невеличкого чаклунства та, коли правив месу, сховав собі в роті одну гостію. існувало-бо повір’я про те, що, поцілувавши когось, поки у вас у роті гостія, ви його приворожите силою таїнства (дієвими також мали бути псалми — фрагмент із них треба було написати на смужечці пергаменту, а її покласти так, щоби по ньому пройшла ваша жертва. еее, тобто обраниця).

богові, щоправда, таке використання його тіла не сподобалося, тож цілуватися чернець так і не дійшов. наблизившись до церковних дверей, він відчув, що розростається на всі боки й аж торкається стелі головою — про те, щоби протиснутися крізь вихід, узагалі не йшлося. нажаханий перспективою ще серйознішого господнього гніву, чернець спробував заховати гостію в кутку храму й побіг до свого товариша-священника, щоб зізнатись йому в гріху. потім вони разом пішли до того місця, де чернець сховав гостію, але ні крихти хліба там не знайшли — натомість у кутку лежала фігурка розіп’ятого чоловіка, маленька, але зроблена з плоті й (дуже видимо витеклої з ран) крові.

що було з ченцем далі, цезарій не знає, тому спокійно можна припустити, що нічого особливо видовищного — інакше нам би про це точно розказали. із тих, чий фінал нам відомий, можна згадати іншого, цілковито реального ченця-кармеліта на ім’я петер рікорді, що 1329 року спробував приворожити жінку, виготовивши для цього її воскові фігурки, над якими читав закляття й розливав усілякі сумнівні рідини — наприклад, жаб’ячу кров, якої сам і націдив. потім він ці фігурки закопував під порогом жінки й навіть приніс сатані в жертву метелика заради успіху своєї справи. принаймні так сказано в нотатках з інквізиційного процесу, результатом якого став вирок довічного ув’язнення на хлібі й воді.

але якщо ви думаєте, що петерові сильно дісталося, то альберт великий розповідає ще жаскішу історію (і цього разу обійшлося безпосередньо без сатани). був собі чернець, який іще до ранкової молитви, цитую, запрагнув одну вродливу жінку сімдесят разів і вмер від виснаження. він походив зі знатного роду, то про всяк випадок йому влаштували розтин — і виявилося, що мозок ченця всох до розміру граната й від очей майже нічого не лишилося. (а треба було не прагнути так активно до сніданку й більше пити між окремими підходами до прагнення).

персонажеві з часослова 1410-х років мариться щось страшне — певно, потім знову очі будуть пересохлі.

#отівсялюбов