у всіх понеділок, а в римлян — падіння імперії, тож можна не заморочуватись і бодай потанцювати, поки не зовсім усе попадало.
#увсіхпонеділок #голілюди

ви колись думали, що буде, якщо забагато цілуватися? ілюстратор «любовного бревіарію», здається, думав — і дійшов висновку, що рано чи пізно на це неподобство прилетять біси і розтягнуть цілувальників у різні боки, щоб вони порядним людям очей не муляли. і я, звісно, можу помилятися, але здається, що ця перспектива була мила його серцю.
#страшнеяксмертнийгріх #отівсялюбов #біси

на мініатюрі з псалтиря 1200-х років ісус нагодовує натовп п’ятьма хлібинами, двома рибами і, еее, чотирма пачками сосисок.
(зверніть увагу на кольорові німби).
#чудотворення #ситілюди

сюжет із вигнанням бісів у геразинському краї — один із нечисленних, де видно, що в ісуса було почуття гумору.

«як вас там звати?» — питає ісус. «легіон», — відповідають біси, виразно натякаючи на непереможне римське військо. «свинота ви, а не військо», — каже ісус і, по-перше, перемагає бісів, деколонізуючи від них бідолашну жертву, а по-друге, елегантно опредмечує метафору, переселяючи окупантів у стадо свиней.

ну гаразд, євангелісти кажуть, що було не зовсім точнісінько так (їхній виклад подій можна почитати, наприклад, у лк 8, 26-39), але моя версія мені подобається більше. у кожному разі, середньовічні ілюстратори добре передавали комізм ситуації — як, наприклад, на оцій мініатюрі зі страшенно фотогенічними бісами.

#чудотворення #біси

у псалтирі мелісенди, створеному в хіі столітті в єрусалимському королівстві, сцена різдва залюднена, як у порядному вертепі. янголи прийшли з колядою; пастухи завмерли, зачудовані; світла від зірки стільки, що в золотому повітрі ледве вдається розрізнити німби; віслюк із волом тепло дихають на дитятко. а марія з йосифом сидять замислені й зовсім не певні, радіти їм чи тривожитися — утім, одне іншому ж не заважає.
рідкісна річ: ми знаємо, як звали художника, який намалював цю сценку, бо на одній із мініатюр є підпис «василь» (basilius). більше про нього нічого не відомо, але бодай ім’я не згубилося.
#дитятковяслах

революційна армія дитятка ісуса озброєна й готова до наступу.
ну, майже.

маленький христос (ліворуч і в німбі) на цій мініатюрі зображений разом із малюками-першомучениками, що загинули замість нього, коли ірод, налякавшись народження напророкованого нового царя, наказав убити в околицях вифлеєма всіх немовлят. ісусик із батьками тим часом уже їхав на віслюку (імовірно, тому самому, якого зображають у сцені різдва) в бік єгипту.

а в руках у малюків — не просто небезпечні предмети, а й символи, важливі для середньовічної побожності. упізнаєте терновий вінок і цвяхи? це arma christi — інструменти, якими катували ісусове тіло: від ножа для обрізання (в ісусика в руках) до хреста (т-подібного).

у середньовіччі arma christi були поширеними образами: і як об’єкти споглядання і медитації, і просто як приводи згадати, на що бог пішов заради людей. і в них цікавий статус, бо, з одного боку, це інструменти тортур, а з другого, реліквії та засоби спасіння (у хреста он ціле окреме свято досі є).

#дрібкасвятості

у всіх понеділок, а в мінезингера гуґо фон вербенваґа — обіймашки. правильний початок робочого року.
#увсіхпонеділок

час і простір у середньовічній свідомості були пов’язані ще тісніше, ніж у нашій.
ми, в принципі, звикли міряти простір часом: «це неподалік, за якісь п’ятнадцять хвилин ходи». середньовічні люди в таких категоріях теж мислили, хоча зазвичай про серйозніші відстані — на дні чи й цілі місяці шляху.
але вони вміли рахувати ще й навпаки і міряти час простором. наприклад, у житії святої єлизавети угорської є епізод із чудесним порятунком чоловіка, який провисів на шибениці «одну німецьку милю»; у документах із канонізаційного процесу томи з кантілупе, де теж ідеться про чудесно врятованого повішеного, сказано точніше: він пробув на шибениці стільки, «що можна було би пройти зо чверть милі». схоже, середньовічні люди послуговувалися відстанями, коли доводилося описувати менші проміжки часу (хоча й не зовсім маленькі: німецька миля — це плюс-мінус півтори години ходи).
тематичний повішеник — із нідерландськї біблії кінця хііі століття.
#їхнізвичаї

святий бернард вигулює домашніх улюбленців: песика вольфа і біса альфреда григоровича.
(ілюстрація з бревіарію 1497 року, який належав королеві ізабелі кастильській).
#песики #біси #добребутисвятим

адам і єва наминають плоди з дерева пізнання, на якому від їхнього ентузіазму вже й мало що залишилося. і добре, що в них є апетит, нехай наїдяться на дорогу: на наступній мініатюрі на них чекає вигнання з раю, а потім — праця в поті чола. і ніяких райських яблучок.
хтось із власників цього псалтиря з хііі століття був такий розлючений на ласунку єву, що аж витер зі сторінки її обличчя. сам учинок не дивує: середньовічні читачі доволі часто стирали із ілюстрацій усіляке образливе, від постільних сцен до занадто мальовничих бісів, а часом своє «пфуй» висловлювали, виколупуючи зображеним постатям очі. (злостивого витирання не треба плутати з ситуаціями, коли фрагменти мініатюр — скажімо, обличчя ісуса чи його рани — зношувалися від поцілунків). цікаве інше: єву витерли, змія з адамом не торкнули; наводить на роздуми про культурні наративи і те, як із ними жити живим людям, але то вже інша історія.
#стерте #голілюди #райськанасолода