усі ми знаємо цю історію: є прекрасна діва, яка змалку присвятила себе богові; є її батько, який планує прилаштувати дочку в політично вигідний шлюб, або місцевий володар, який кидає на неї оком; є палка відмова дівчини; нарешті, є видовищна сцена мучеництва, покликана показати жорстокість язичників і побожність героїні. історія святої вільгефортіс, покровительки дівчат, які не хочуть заміж, нещасливо заміжніх жінок (зокрема тих, які хочуть перестати бути заміжніми) і — зненацька — свійських тварин, теж цілком уписується в цю канву.

вільгефортіс була португальською принцесою, яку батько-язичник вирішив видати за короля сицилії. коли вона відмовила, кажучи, що вже має нареченого (та ще й на небі), батько розлютився й кинув її в підземелля. дівчина довго молилася, щоб бог спотворив її, роблячи непривабливою для потенційного чоловіка, й отримала те, чого хотіла, — пухнасту бороду. як на мене, це не така уже й трагедія, бороди бувають дуже гарні; але португальський король, побачивши новий імідж дочки, жахнувся, бо середньовічні канони краси до такого не були готові. на питання, що з нею трапилося, вільгефортіс відповіла, що то їй подарував небесний наречений. батько розлютився: мовляв, у такому разі помри так само, як він, — і наказав розіп’яти дочку. цей момент мучеництва ми найчастіше й бачимо на зображеннях вільгефортіс — наприклад, оцьому, із часослова марії бургундської.

одне слово, загалом усе класично. от тільки є дві дрібні деталі.

по-перше, вільгефортіс — унікальна свята, відома в різних землях не просто під локальними варіаціями одного імені, як лаврентій-вавжинець, а під цілковито різними іменами: куммерніс, ліберата, анкамбер (як бачите, цим іменам притаманний мотив звільнення, про яке до вільгефортіс і молилися).

а по-друге, її не існувало.

тобто не те щоб неіснування якихось святих було великою перешкодою для побожності. он віра, надія, любов і мати їхня софія, найімовірніше, зродилися з алегорії, проте не тільки мали спільний культ, а й стали героїнями одної з перших німецьких християнських драм. а брак будь-яких історичних свідчень щодо існування святої варвари, 1969 року виселеної з цього приводу із загального римського календаря разом із купою інших мучеників і мучениць, ніяк не заважає її реліквіям чудово почуватися в києві, а самій святій — у локальних католицьких календарях. і навіть із молитвами до святих, яких насправді не було, якщо людина щиро вірить у їхнє заступництво, нема проблеми, бо ж джерело благодаті — це все одно бог; а ще існує цікава математика скарбнички добрих справ. але нині не про це — а про те, що бородата свята на хресті, та ще й схильна звільняти жінок від нещасливих шлюбів, почала знічувати освічених теологів задовго до 1969-го, тож її культ цілеспрямовано розвінчували; тільки де-не-де в центральній європі він протримався до хіх століття. утім, якщо свята вам подобається, то її спомин припадає на 20 липня ;)

ми навіть знаємо, звідки в цього образу можуть рости ноги (чи то пак борода). дослідники вважають, що вільгефортіс — це інтерпретація нетипового для західної церкви образу розіп’ятого христа-короля, вбраного в пишні шати. імовірно, джерелом плутанини був святий лик із лукки, який возили в турне європою і охоче копіювали — а згодом джерело цієї постаті в сукенці забулося, зате хороша історія лишилася. спадковість засвідчує ще й чудо про скрипаля і черевичок, спільне для святого лику й вільгефортіс, але у мене скоро закінчиться ліміт знаків, а чудо чарівне й заслуговує власної ілюстрації (зі скрипалем і черевичком, звісно), то лишімо його на потім.

вільгефортіс, до речі, була не єдиною бородатою святою. григорій великий переповідає історію ґалли, римської аристократки з vi століття, — звісно ж, багатої, вродливої і дуже побожної. вона, щоправда, один раз вийшла заміж, але дуже скоро овдовіла й вирішила далі лишатися вірною христові, хоча медики й наполягали на тому, що без скорого заміжжя в неї виросте борода. «ну й ок», — відповіла ґалла. і точно так і сталося: борода виросла, а ґаллі було цілковито ок.

#тяжкобутисвятим

десь у v–vіi століттях жив у бретані юнак на ім’я мауд, якому судилося згодом стати видатним абатом. але його батьки про це не знали, тому, як зазвичай буває у батьків, мріяли одружити сина з порядною дівчиною — і навіть знайшли кандидатку, із сім’єю якої почали перемовини. але сам мауд одружуватися не хотів, бо планував зберегти свою цноту для бога (прикро, що в якийсь момент на чоловічій цноті для бога перестали наголошувати в агіографіях; цікаво було б дослідити, коли саме, бо навіть у пізній «золотій легенді» якова ворагінського ще трапляються згадки про те, що оцей і оцей святий були незайманими).

тож мауд почав молитися — точнісінько як бригіда чи вільгефортіс — щоб господь послав йому недугу чи потворність, яка допомогла б уникнути шлюбу. і бог учинив чудо: дуже скоро юнак почав, емм, пахнути так сильно, що підійти до нього стало неможливо. звісно, потенційна наречена одразу розхотіла заміж, та і її батьки вирішили, що іще мають час пошукати кращу партію. що подумали маудові батьки, легенда не каже; утім, коли запах минув разом із ризиком шлюбу, вони більше не намагалися одружити сина, тому, ймовірно, були достатньо вражені чудом, щоб не хотіти його повторення.

мініатюри самого мауда я не знайшла, то тримайте замість нього абата джона беркамстеда, який жив аж у хііі столітті та, як каже підпис до цього портрета, «нічого вартого згадки в житті не зробив». зате от тепер після смерті проілюстрував веселу історію, вже непогано.

#тяжкобутисвятим

боса і гарна маргарита топче сатану на ілюстрації з йоркширського молитовного сувою 1500-х років.

#тяжкобутисвятим