бог так наполохав мойсея, зненацька виставивши руку з охопленого вогнем куща, що мойсей аж черевика загубив.

а козам і песикам нічого, вони й не таке бачили.

мініатюра з іспанської гаґади, переписаної на межі xiii–xiv століть.

#старозавітне #перстгосподній #песики

добра жінка яела (або, в інших версіях, яїл) спочатку дає ханаанському воєначальникові сісері попити, а потім пробиває йому голову кілком і розповідає всім, що так і було.

сюжет, описаний у книзі суддів, 4, розгортається на дванадцятий рік перебування юдеїв під ханаанським гнітом. сама яела, що цікаво, юдейкою не була — навпаки, між її родом і ханаанським царем панував мир (саме тому сісера опинився в її наметі й навіть вирішив там поспати) — але вся ця ситуація з утисками їй не подобалася. тож вона взялася за молоток, щойно отримала таку нагоду.

коміксова мініатюра походить із виготовленої в 1240-х роках біблії мацейовського, ілюстратор якої, схоже, любив малювати радісних людей, тому вони в нього навіть у сценах різанини всміхаються.

#старозавітне

отак посковзнешся погожого понеділкового ранку — і все, вже не треба нікуди йти.

(хоча герой мініатюри з французької біблії хііі століття, звісно, не просто посковзнувся. це саул, який цілком цілеспрямовано вирішив упасти на свій меч після поразки під горою гільбоа. і з плечами в нього коїться щось зовсім несподіване).

#старозавітне

у юдит сьогодні із самого ранку хороший настрій, то й олоферна вона вбиває з ніжною усмішкою.

радісна мініатюра з іспанської біблії 1320-х років.

#старозавітне

котики левики почули, як даниїл відкриває холодильник, і одразу такі: «га, що? їсти давай».

мініатюра з фламандського часослова 1420-х років (f. 168v).

#котики #старозавітне

риба-кит жує йонину ногу на маргінесі англійського бревіарію з 1320-х років.

(поки не прочитала опису на сайті бібліотеки, думала, що це мініатюра про збурення пекла, на якій паща пекельна сердиться, що ісус із неї людей забрав, і за це намагається його покусати).

#голілюди #старозавітне

бог вистромив із неба руку й укладає з ноєм заповіт під гарною двоколірною веселкою. усі позакидали голови й зачудовано дивляться на ці атмосферні явища.

мініатюра з книги буття, переписаної в першій половині vi століття.

#старозавітне #перстгосподній

єзекиїл у рукописі хіі століття їсть книжку, яка в його вустах солодка, як мед, і навряд чи здогадується, що це колись буде педагогічним прийомом.

у примітці до книжки про іберійські рукописи (яку, до речі, можна безплатно забрати на амазоні — і це чудова книжка, дуже раджу) кетрін бравн пише, що в середні віки в юдеїв існувала мальовнича церемонія початку навчання: вчителі писали на табличці літери й мастили їх медом, а учень (хлопчик, звісно), злизував мед, щоб дізнатися, якими солодкими можуть бути слова писання. (в апокаліпсисі є щось про те, як солодке в роті перетворюється на гірке в животі, але то вже новий завіт і зовсім інша навчальна програма).

#старозавітне #книжказабезплатно

напрочуд геометричне видіння єзекиїла з рукопису xiv століття.

#старозавітне

істоти з єзекиїлового видіння перезираються, ніби вчворили якусь псоту.

(мініатюра з рукопису xiv століття).

#старозавітне

немовлята левітують у рукописі кінця хіі століття, і навіть туга спеленаність їм не заважає.

(узагалі-то це ілюстрація про народження ісава і якова, але в біблії нема нічого про те, що вони були летючими об'єктами, то я не знаю, звідки така мистецька інтерпретація).

#старозавітне

теоретично це ілюстрація до старозавітної розповіді про те, як хтиві діди підглядають за сусанною, а потім звинувачують її в розпусті, коли вона відмовляється з ними переспати. і тут навіть можна ідентифікувати нажахану сусанну в купелі. але що відбувається у правій частині мініатюри, мені так і не вдалося зрозуміти.

#старозавітне #вмитілюди

давид підглядає за вірсавією у грецькому рукописі іх століття. серйозно, у старому завіті неможливо спокійно помитися.

#голілюди #вмитілюди #старозавітне #требабільшезолота

у біблії про дочок адама і єви прямо нічого не сказано, але ж вони були першими людьми й інших варіантів для продукування майбутніх поколінь не мали, тому пізніші тексти не раз намагалися додумати, звідки нас узялося так багато. різні джерела подають різні кількості адамо-євиних дітей: від п’яти (троє хлопчиків, чиї імена ми знаємо з біблії, і дві безіменні дівчинки) до семидесяти двох пар близнюків, у кожній із яких були дівчинка і хлопчик. навіть у цьому максимальному варіанті, де євина витривалість викликає острах і захват, dating pool не те щоб дуже великий. але що вдієш.

зазвичай історії не дуже зосереджуються на тому, як саме відбувалося продовження роду: людей було трошки, потім багато, вони заселили землю, а тоді стався великий потоп і довелося починати все наново. але в сирійській апокрифічній збірці «печера скарбів» є розділ про каїна й авеля, який привідкриває завісу над матримоніальними труднощами перших поколінь (і розказує нетипову історію про братню ворожнечу).

це один із тих переказів, у яких діти в адама і єви народжувалися парами. близнючку каїна звали лебуда, близнючку авеля — калімат. коли діти підросли й настав їм час женитися, адам із євою вирішили віддати калімат за каїна, а лебуду — за авеля, бо проти внутрішньосімейних шлюбів заперечень іще не було, а от міжблизнючі все-таки викликали сумніви. але лебуда, каже апокриф, була дуже гарна, і каїн захотів її собі. батьки (і авель) відповіли на цю пропозицію, що все-таки негоже одружуватися із сестрою — ее, в сенсі, із сестрою-близнючкою, — і порадили каїнові взяти жертву й піти в печеру молитися: може, бог щось хороше порадить. але, звісно, у печері на каїна чигав не бог, а диявол, який і намовив його вбити авеля, щоб не лишилося кому посягати на лебуду.

продовження історії ви знаєте: каїн іде у вічне вигнання, адам із євою народжують сета, проєкт із заселення землі триває. та «печера скарбів» каже, що з каїном у вигнання пішла й лебуда, тобто свого він таки доп’яв. не сильно повчальний сюжет виходить.

ілюстрацій до цього апокрифа мені не траплялося, тому мініатюру до допису взяла з часословного календаря з кінця xv століття. здається, комусь із його власників голі близнюки не сильно сподобалися.

#старозавітне #отівсялюбов

в «історії бельгійського і французького театру» фредеріка фабера, написаній у хіх столітті, є сюжет про нестандартну сценографію однієї драми, яку 1549 року зіграли в містечку турне для принца філіпа іі, сина карла v габсбурга. (так, це вже не сильно середньовіччя, але страшне, то най буде).

перед приїздом принца (який того року заскочив у турне всього на дві доби) місто старанно оздобили — в архівах навіть збереглися свідчення про конкурс на найкраще прикрашений квартал. а щоб додатково розважити філіпа (або щоб натякнути на політичну ситуацію, бо карл v захопив місто неповні три десятиліття до того, тож принц навряд чи був сильно популярним персонажем), містяни вирішили поставити вуличну драму про юдит і олоферна.

якщо цей біблійний сюжет вам раніше не траплявся, то зовсім коротко: олоферн був ассирійським полководцем, який тримав в облозі юдейське місто бетулію, далі плануючи йти на єрусалим; юдит — вродливою вдовою з бетулії, яка прийшла до ассирійців із обіцянкою завести їх у місто, а коли олоферн якогось вечора наказав привести її до себе в намет, зачекала, поки він напився до відключки, відрізала йому голову й із цим трофеєм повернулася додому; після цього юдеї розбили ассирійців, а європейське мистецтво отримало вкрай популярний образ юдит із головою олоферна (його ви й бачите на оцій мініатюрі з 1110-х років).

організатори вистави подбали, аби їхня версія історії добре запам’яталася гостеві — і запропонували одну з головних ролей у ній чоловікові, засудженому до страти за єресь і вбиства. загалом його планували четвертувати, але у відплату за виконання ролі олоферна йому пообіцяли легшу смерть — від меча. чоловік був не проти — імовірно, пише фабер, він сподівався, що виконавиця ролі юдит не зможе отак узяти й відрубати йому голову; але про це подумали також постановники, які знайшли юнака, засудженого до вигнання з міста, і йому теж запропонували альтернативне покарання: якщо він зіграє юдит і насправжки відрубає голову олофернові, то зможе лишитися в турне як вільний повноправний громадянин.

погодилися обоє.

фабер пише: «і коли філіп підходив до місця, де відбувалася вистава, удавана юдит дістала гострий меч і, взявши за волосся олоферна, що вдавав, наче спить, завдала йому одного удару з такою силою і майстерністю, що голова одразу відділилася від тіла. із шиї олоферна забив фонтан крові, який публіка зустріла хто оплесками, а хто обуреними вигуками. тільки юний принц із незворушною цікавістю спостерігав за конвульсіями обезголовленого тіла, а потім сказав супутникам: “хороший удар”».

є, щоправда, чимала імовірність, що то все вигадки. до нас, звісно, дійшли не всі міські архіви турне й точно менше, ніж мав до своїх послуг фабер у 1870-х роках, але згадки про візит філіпа в збережених документах є, а про цю постановку — нема. ба більше, у двох тогочасних описах філіпової мандрівки — іспанською мовою і французькою — про виставу теж не сказано ні слова (може, вона не вразила не тільки принца, а і його хроністів?). джоді ендерс, за книжкою якої я це все цитую, припускає, що розповіді про криваву п’єсу могли бути просто фікційним штрихом до портрету філіпа, який загалом мав репутацію жорстокого і злостивого вельможі. у кожному разі, вони таки лишилися в історії культури — принаймні в статусі міської легенди.

#мертвілюди #старозавітне #міськебуття