свята гільдегарда радить:

якщо хтось страждає від меланхолії, нехай розтовче фенхель, візьме сік із нього й часто втирає собі в лоб, скроні, груди й живіт. тоді меланхолія відступить. а якщо хтось поїв смаженої риби, м'яса чи будь-якої іншої смаженини, і тепер йому від цього боляче, нехай одразу з'їсть зелені чи зерен фенхелю — і біль мине.

видно, що пара у фенхелевому саду з медичного трактату початку xv століття не мучиться ні меланхолією, ні болями шлунка. мабуть, зілля таки діє.

#порадняіменігільдегарди #цвітеіпахне

збурення пекла, схожого на дуже втомленого ведмедика, з німецької збірки проповідей, укладеної в першій половині xiv століття.

душі традиційно голенькі (вони чекали в пеклі й іще не отримали осяйних небесних одеж), але порядні пані вже з покритими головами. ісус, зрештою, теж не зовсім одягнутий — дорогою з гробу хіба встиг на плечі якесь покривальце накинути (бо саван же ж у гробі лишився).

#пащапекельна #голілюди

вітраж із воскресінням, виготовлений у регенсбургу десь у середині xiv століття.

ісус на ньому трохи скидається на рок-зірку — і, в принципі, це не така вже й химерна асоціація, коли подумати про натовпи людей, що збиралися його послухати, про підважування авторитетів і про загальну скандальність його поведінки. тільки етектрогітари бракує.

#порожнійгріб #новозавітне

у середньовіччі великдень був святом не тільки віри, а й шлунка. це зараз ми спокійно ставимося до кошиків зі свяченими паскою, ковбаскою і червоними яєчками, а середньовічні люди постували серйозніше, тому й нарешті дозволена їжа викликала в них значно більший ентузіазм.

1290 року єпископ гійом дюран писав, що «на пасху не можна їсти нічого, що не було освячене». а це означало, що харчі належить нести з собою до храму (а точніше, на ґанок храму), щоб їх освятили після служби.

і уявіть собі: ви стоїте, півтора місяця не ївши м’яса, а воно тут, поруч, у кошичку пахне. не дивно, що деякі парафіяни не чекали завершення служби й одразу після причастя допадалися до принесеного, щоб, за висловом одного невдоволеного єпископа, «їсти й пити, наче в таверні». але що вдієш, якщо плоть слабка.

чоловічки на маргінесі «роману про олександра» наловили великих курей і готові вповні насолодитися розговінням. і нехай тільки хтось спробує на них криво глянути.

#їхнізвичаї #ситілюди

коли фотограф художник ловить тебе в момент поправляння гардеробу — і це навіки лишається в інтернеті.

мініатюра з «книги любовних шахів», рукопис xv століття.

#моднілюди

римські боги красуються на сторінці поетичного збірника з 1440-х років: марс із юпітером повдягали гарні обладунки (якщо знаєте, у чому річ із цією асиметрією, розкажіть, будь ласка), а венера нічого не вдягла, але їй і не треба, бо в неї є триповерховий віночок із сонця й довколишньої живності, який рахується за повноцінний костюм.

якщо вам цікаво про богів, приходьте ввечері 29 квітня в кірху святої катерини в києві: open opera ukraine влаштовує там енеїдний концерт. хор заспіває фрагменти з ліричної «дідони і енея» генрі перселла й зі значно саркастичнішої «енеїди» миколи лисенка, а ми з чудовою анею гадецькою поговоримо про те, чому ці дві опери вийшли саме такі.

(венера там теж буде — щоправда, в сукенці).

#голілюди

іноді рук на все не вистачає, і тоді доводиться задіювати зуби.

мініатюра походить із першого розділу переписаної в 1010-х роках книги одкровення, де йоан бачить бога, у чиїх вустах — «меч двосічний»; середньовічні ілюстратори цей образ любили.

наприкінці робочого тижня якось особливо проникливо відчуваєш стан бога, у якого апокаліпсис у розпалі й потрібно жонглювати зірками, мечами, ключами, світильниками й печатями, не забуваючи, що від чого, а тут іще йоан зі своїми конспектами, янголи з оркестром і біси з самими собою.

#апокаліпсис #требабільшезолота

шалапутний олень із латреллського псалтиря 1330-х років.

#бестіарії #маргіналії

дуже невиспана божа мама в ініціалі з дивними звірями. мініатюра з нідерландського часослова з середини xv століття.

у всіх бувають тяжкі понеділки.

#гарнеякбожамама