час і простір у середньовічній свідомості були пов’язані ще тісніше, ніж у нашій.
ми, в принципі, звикли міряти простір часом: «це неподалік, за якісь п’ятнадцять хвилин ходи». середньовічні люди в таких категоріях теж мислили, хоча зазвичай про серйозніші відстані — на дні чи й цілі місяці шляху.
але вони вміли рахувати ще й навпаки і міряти час простором. наприклад, у житії святої єлизавети угорської є епізод із чудесним порятунком чоловіка, який провисів на шибениці «одну німецьку милю»; у документах із канонізаційного процесу томи з кантілупе, де теж ідеться про чудесно врятованого повішеного, сказано точніше: він пробув на шибениці стільки, «що можна було би пройти зо чверть милі». схоже, середньовічні люди послуговувалися відстанями, коли доводилося описувати менші проміжки часу (хоча й не зовсім маленькі: німецька миля — це плюс-мінус півтори години ходи).
тематичний повішеник — із нідерландськї біблії кінця хііі століття.
#їхнізвичаї

у хіі столітті французьке місто бове (а може, і не тільки воно, просто з інших записів не збереглося) мало цікавий звичай. через тиждень після різдва, на свято обрізання господнього, вранці до храму заходила процесія з віслючком, якій хор співав спеціальний гімн:

orientis partibus
adventavit asinus,
pulcher et fortissimus,
sarcinis aptissimus.
hez hez sire asnes hez.

і так далі.
дуже приблизний переклад: «зі східних земель / прийшов віслюк, / красивий і сильний, / якнайздібніший для своєї ноші. / гей, пане віслюче, гей».
для мешканців бове це був спосіб — нехай і в день, присвячений зовсім іншій події з життя ісуса, — вшанувати віслючка, на спині якого святе сімейство тікало від іродових переслідувань. зараз обряд здається щонайменше дивним, однак у хіі столітті в ньому нічого скандального не бачили: все-таки тоді і храми були значно громадськішим простором, і тварини жили ближче до людей.
у кожному разі, приємно знати, що хтось пам'ятав про скромного віслючка.
#їхнізвичаї #дитинствоісуса

якщо вас у дитинстві вчили тримати в кишені дулю від вроку, знайте: ви — частина великої традиції, поширеної ще з античності, коли цей жест вважали захистом від злих духів і неприхильних людських очей.

проблема в тому, що долонею, складеною в дулю, тяжко робити будь-що інше. тож мудрі люди виготовляли з підручних матеріалів маленькі дульки, які можна було носити на шиї, а руки мати вільними. звісно, до наших часів дійли дорожчі й вишуканіші обереги, як, наприклад, оцей із xv століття — кришталевий, у золотій оправі, із коштовним камінням (його нещодавно продавали на аукціоні, там є багато фотографій із різних ракурсів).

#їхнізвичаї

у середньовіччі великдень був святом не тільки віри, а й шлунка. це зараз ми спокійно ставимося до кошиків зі свяченими паскою, ковбаскою і червоними яєчками, а середньовічні люди постували серйозніше, тому й нарешті дозволена їжа викликала в них значно більший ентузіазм.

1290 року єпископ гійом дюран писав, що «на пасху не можна їсти нічого, що не було освячене». а це означало, що харчі належить нести з собою до храму (а точніше, на ґанок храму), щоб їх освятили після служби.

і уявіть собі: ви стоїте, півтора місяця не ївши м’яса, а воно тут, поруч, у кошичку пахне. не дивно, що деякі парафіяни не чекали завершення служби й одразу після причастя допадалися до принесеного, щоб, за висловом одного невдоволеного єпископа, «їсти й пити, наче в таверні». але що вдієш, якщо плоть слабка.

чоловічки на маргінесі «роману про олександра» наловили великих курей і готові вповні насолодитися розговінням. і нехай тільки хтось спробує на них криво глянути.

#їхнізвичаї #ситілюди

«господи, поможи рабу своєму, семку нинославичу», — вишкрябав кирилицею у французькому храмі семко десь на межі хіі і хііі століть. дослідники припускають, що він сюди потрапив, ідучи з паломництвом у сантьяго де компостела. але там уже, мабуть, нічого не писав, тому це графіто — найзахідніший руський стінопис, про який ми знаємо.

(сфотографувала графіто — і навіть написала про нього статтю — французька медієвістка анн-софі брюн).

#їхнізвичаї

«мийся так часто, як цього потребуєш і хочеш, і пери свої речі. адже бруд ніколи не був милий богові», — радить анахореткам «ancrene wisse» (8, 29) — устав, написаний у хііі столітті. пізньосередньовічні вельможі відлюдницями не були, але часом до цієї поради теж дослухалися: скажімо, владислав ягелло, що правив польщею наприкінці xiv століття, мив усе тіло раз на три дні, а іноді й частіше. звісно, йому було з цим легко, йому забезпечували ванну слуги. а от якщо для кожного миття вам треба наносити води, нагріти її, налити в балію й тільки потім купатися, «часто» набуває інших значень — або доводиться шукати додаткових можливостей для миття.

для містян таку додаткову можливість становили громадські лазні (втім, у деяких більших селах їх також облаштовували). у пізньосередньовічному парижі лазень було 32, у франкфурті й відні — по 29, у лондоні — 18, у нюрнбергу і кракові — по 12. власники краківських лазень платили містові податки за водопостачання й водовідведення, а додатково мали дбати про водопроводи — тобто носити воду на собі їм принаймні не доводилося.

чоловіки й жінки ходили до тих самих лазень, але те, чи вони там перетиналися, різнилося від міста до міста: десь були свої дні для кожної статі, десь — окремі кімнати; у кракові чоловічу й жіночу частину зазвичай відділяла тонка дерев’яна перегородка, що не сягала стелі й мала дверцята, через які міг ходити персонал; іноді взагалі пишуть про спільне миття чоловіків і жінок. (на ілюстрації з єнського кодексу, яку я вже тут колись показувала, лазня, щоправда, суто чоловіча — жінки там не миються, а працюють).

у лазню можна було просто прийти й помитися, сидячи в балії або діжці. можна було відпаритися в сауні й отримати масаж віником. штатний цирульник у разі потреби забезпечував гоління, стрижки, виривання зубів чи кровопускання. але цим функції лазень не обмежувалися: там ще можна було поїсти, випити, послухати музик, відпочити з повіями. краківський уряд час від часу видавав постанови, якими забороняв відвідувачам дебошувати в лазнях чи платити людям, які там розважають публіку, але регулярність постанов підказує, що містяни не дуже на них зважали.

у xiv столітті у кракові модними стали передшлюбні купелі — мені здається, свого роду предтечі холостяцьких вечірок. наречений і наречена, порізно, зате кожне зі своєю компанією, у переддень весілля ішли в лазню — і це іноді бувало так гучно й весело, що міській раді доводилося прописувати обмеження ще й спеціально для таких випадків. за наказом, виданим 1336 року, наречена могла привести з собою не більш ніж 10 осіб; а в xv столітті цю кількість обмежили до восьми для кожного з молодят.

та, звісно, в лазнях не тільки розважалися, там справді насамперед просто милися. а для людей, які належали до краківських цехів, це був навіть обов’язок: цехові правила наказували митися щонайменше раз на два тижні. учителі парафіяльних шкіл мусили час від часу водити в лазню своїх учнів. у деяких гільдіях миття сприймали як робочий обов’язок, тому відводили на нього робочі години (але за занадто тривалі купелі могли й оштрафувати).

одне слово, середньовічні люди вміли й любили митися. а потім щось пішло не так. по-перше, трапилася чорна смерть, яка не раз поверталася в європу вбивчими хвилями; медики вірили, що купання відкриває пори й робить людей вразливішими до хвороби, тому радили від нього утримуватися. 1526 року еразм роттердамський писав: «чверть століття тому в брабанті не було нічого моднішого за публічні лазні. сьогодні їх немає; нова чума навчила нас обходитися без них». по-друге, міста росли, ліси навколо за ними не встигали, деревину доводилося привозити з усе віддаленіших місць, тож утримання лазень ставало дедалі дорожчим задоволенням (а на тлі знеохочення клієнтів — тим паче). по-третє, уявлення про мораль і те, наскільки суворо треба дотримуватися її принципів, у часи реформації теж трохи змінилося — і світоглядного місця на веселі лазні раптом стало значно менше. але то вже не наш період, то й нехай.

#їхнізвичаї #вмитілюди

на питання, чи можна займатися сексом у храмі, середньовічні теологи дружно відповідали: «ні». але від хіі століття деякі з них іще й тихенько додавали: «хіба що немає інших варіантів».

із першою відповіддю все просто: пролити у церкві кров або сім’я означало її осквернити, і після цього споруду доводилося не просто переосвячувати, а «примиряти», щоб могти там далі служити, причому сам місцевий священник цього зробити не міг — мусив кликати єпископа (до речі, хтось знає, як це працює нині?). то й не дивно, що середньовіччя має чимало застережних історій про людей, які через спробу покохатися на церковній території зчепилися статевими органами й не змогли розчепитися, поки вся спільнота не прийшла подивитися на них і не вимолила для них прощення. і гріхом це вважали дуже тяжким, значно тяжчим, ніж просто перелюб.

бо, до речі, про перелюб в основному і йдеться: торкаючись теми сексу в церкві, зазвичай говорять про й так незаконні — бо позашлюбні — його форми. що логічно, адже кохатися у храмі зазвичай приходять ті, хто іншого місця для цього не має, а подружжя назагал мають.

і саме законних подружжів стосується друга, тихенька відповідь, над якою теологи багато розмірковували, але навряд чи були готові дуже гучно її оприлюднювати, бо ж людям тільки дозволь. ця проблема зводилася до ієрархії зобов’язань: у всіх, наприклад, є зобов’язання дотримуватися святості часу і місця (тобто не займатися сексом на свята і в храмі), але в подружжя одне щодо одного є також подружній обов’язок (так, це ще одна тригерна тема) — і він у цій ситуації виявляється сильніший.

середньовічні розважання про подружній обов’язок нам зараз можуть здатися напрочуд гендерно нейтральними — жінок, у чиїх гуморах переважають холодні й вологі елементи, які постійно доводиться нейтралізовувати чоловічим сухим теплом, вважали охочішими до сексу за чоловіків, тому теж схильними вимагати виконання подружнього обов’язку. і я десь читала — але не пам’ятаю де, то вважайте це просто байкою, — про папську постанову, що чоловік, якого одночасно кличуть до виконання обов’язків дружина і сюзерен, має спочатку вдовільнити дружину, а вже потім — правителя.

отже, подружній обов’язок — це дуже сильна карта. вона безперечно перебиває святість часу (тобто на свята кохатися можна, якщо дуже хочеться, то не великий гріх), але календар принаймні не треба переосвячувати, тож зі святістю місця виникає більше питань. деякі теологи взагалі не визнавали ситуацій, у яких храм виявився б єдиним доступним місцем для подружнього сексу; та інші — серед них альберт великий — припускали, що такі обставини можуть існувати, тож треба розібратися із відповідальностями сторін.

скажімо, ви ховаєтеся у стінах храму від ворогів або від війни й ніяк не можете вийти, аж раптом вам починає нестерпно свербіти подружній обов’язок. ви підходите до партнер_ки, щоб його виконати, — і тепер перед священником стоїть тяжке питання про те, яку покуту на вас обох накласти (після примирення храму, звісно; хоча були й теологи, які запевняли, що після законного сексу воно не потрібне — достатньо всього-на-всього звичайного переосвячення, доступного локальними силами). теологічний консенсус полягав у тому, що той, хто просить, чинить тяжчий гріх, ніж той, хто погоджується (а якщо ви згоджуєтеся з достатньою скрухою, то вам узагалі не можна нічого закинути — усе-таки відмовити було би більшим гріхом); але альберт великий, наприклад, навіть того, хто просить, не схильний був звинувачувати у смертному гріху, якщо ця людина розуміла, що чинить недобре, але от нічого зі своїм бажанням не могла зробити (а головне, пам’ятаємо, — не мала куди піти).

отже: займатися сексом у храмі все-таки не можна, але якщо вас про це дуже просить чоловік або дружина, то тяжкого гріха на вас не буде (але може бути на ньому чи ній, то ви добре разом подумайте, чи воно вам треба).

детальніше про цю теологічну дискусію можна почитати у третьому розділі книжки діан елліотт «упалі тіла», який зветься «секс у святих місцях» — власне, його (сильно скорочено) я тут і переказую.

#їхнізвичаї

один чернець (як розповідає салімбене з парми, францисканець із хііі століття) славив собі бога, сидячи у вбиральні з природної потреби. і поки він так собі випорожнювався й молився, з вічка виліз демон і спитав: «якого біса? нужник — то взагалі не те місце, звідки доречно й гідно звертатися до бога». а чернець йому й відповів: «я так звик співати славу господові, що не можу припинити. у біблії я прочитав, що бог перебуває повсюди; отже, і славити його доречно всюди. то я не бачу проблеми в тому, щоб молитися, спорожнюючи кишки».

через три століття після салімбене меланхтон переповідає схожу історію про святого бернарда. одного разу той сидів собі у вбиральні зі вбиральняними справами, аж тут йому явився диявол і теж спитав, як можна молитися на лятрині. і почув у відповідь: «те, що виходить вгору з мого рота, я віддаю богові; а те, що падає донизу з мого черева, — тобі жерти!»

тобто якщо у вас колись виникали сумніви щодо того, чи можна молитися під час туалетних процесів, то ось і католицька, і реформаторська відповіді: чом би й ні. а якщо якийсь біс вилізе з каналізації розпитувати, чому це ви не шануєте ідей абеляра про те, що бог не перебуває в брудних місцях, просто скажіть йому жувати лайно. та й по теологічній дискусії.

(майже все, що знаю про середньовічне ставлення до екскрементів, — зокрема й ці історії — я дізналася з книжки марти байлесс «гріх і бруд у середньовічній культурі. диявол у нужнику». і навіть мініатюру з «декамерона» в неї підгледіла. фантастичне дослідження, дуже раджу).

#їхнізвичаї

позаминулого тижня кроти не перемогли в опитуванні, але то не страшно, все гаразд, я вам усе одно про них розкажу. історія ця походить із книжки едмунда еванса «кримінальні процеси і смертна кара щодо тварин» і стосується аж xvi століття, але це, зрештою, теж не страшно.

отже, 1519 року в тірольській комуні стельвіо розпочався процес проти кротів і польових мишей, які нищили посіви, «риючи й розкидаючи землю так, що на ній не могла вирости ні трава, ні жодна інша зелень». суди над тваринами — це доволі логічна річ, якщо дивитися із середньовічного ракурсу: усі ми — божі створіння, закон земний відображає закон божий, суд і вирок — це можливість відновити справедливість у спільноті, тож у критичних ситуаціях (а ситуація з урожаєм у стельвіо, схоже, була критична) можна позиватися й із тваринами. а що суд має бути чесний і щоб підсудні не мали потім приводів нарікати, кротам і полівкам призначили адвоката на ім’я ганс грінебнер. і він відпрацював на максимум.

прокурор (його ім’я в історії теж збереглося: шварц мінінг) викликав цілу низку свідків, які потвердили, що так, кроти й миші дуже нашкодили врожаєві — люди не мають змоги навіть податки заплатити (цікаво, чи фіксація цієї проблеми не була імпліцитною метою процесу). грінебнер у відповідь виголосив промову про користь, яку його клієнти приносять селянам, винищуючи шкідливих жуків і розпушуючи землю. наприкінці промови він висловив надію, що в разі, якщо його клієнтів змусять покинути комуну, їм запропонують натомість якесь інше комфортне місце проживання.

кротів і польових мишей таки засудили до вигнання, але їхній чудовий адвокат, по-перше, домігся для них супроводу, який захищав би їх на шляху до нового житла від котів, собак чи будь-яких інших ворогів. а по-друге, домовився про відтермінування вироку на два тижні для немовлят, вагітних і недужих мишей і кротів, які не могли отак просто взяти й підірватися з місця.

як виглядало виконання вироку, судові документи, на жаль, не розповідають. та є надія, що кроти у процесі були так само вдоволені, як їхній родич із рукопису хііі століття (bl harley 3244, f. 49v — і принагідно поділюся радістю: британська бібліотека обіцяє 30 вересня повернути свою колекцію манускриптів у мережу). у кожному разі, вони ще легко відбулися: он 824 року в італійській валле-д'аості, а 1479-го — у французькому німі кротів за таку поведінку взагалі повідлучали від церкви.

#їхнізвичаї