на сторінці манускрипту з 1548 року мерці б'ють вази, грають якусь подобу музики і всіма підручними засобами привертають увагу читачів до швидкоплинності життя.

#всітамбудемо

доставка душ на небо в часослові 1500-х років (цікаво, якою кур'єрською службою вони користуються).

#голілюди #всітамбудемо

смерть їде на левику і махає ручками.

ця фігура, вирізьблена 1513 року, колись була частиною монастирського годинника. у шиї в лева стояв дзвіночок, і в певні години смерть била по ньому, нагадуючи ченцям про минущість усього цьогосвітнього. мабуть, атмосферно виходило.

#всітамбудемо #котики

заяча поховальна процесія з псалтиря 1310-х років.

усе як має бути: попереду плакальник із дзвіночками, перед труною священство, на труні — коштовне покривало. мабуть, якогось видатного зайця хоронять.

#маргіналії #всітамбудемо

янголи несуть душу жебрака лазаря в рай, поки дуже мальовничі біси мучать у пеклі багатія, який відмовився допомогти лазареві за життя. принаймні якась сатисфакція, хоча й не те щоб дуже оптимістичний коментар щодо соціальної справедливості тут, на землі.

мініатюра з часослова 1510-х років.

#новозавітне #пекельце #біси #всітамбудемо

минулого тижня в опитуванні перемогли привиди, то сьогодні й будуть привиди. точніше, один, який іще й поступово набуває тілесності, — із історії під умовною назвою «про пияка, що запросив мерця в гості» («de ebrio, qui defunctum invitavit»); стаття в журналі «сучасна філологія» за 1913 рік називає її найранішою відомою версією донжуанівського сюжету.

тільки тут, звісно, менше фатальних пристрастей, а є просто чоловік, який одного вечора напідпитку повертається додому через цвинтар — і перечеплюється об череп, який отак собі валяється на землі. пиякові й так складно йдеться, а тут іще додаткові перешкоди, тож він спересердя каже: «ну і чого ти тут лежиш? краще пішов би зі мною, повечеряли б разом». і що ви думаєте? череп погоджується на запрошення й підхоплюється летіти за чоловіком.

бідолаха різко тверезіє, біжить додому, замикається на всі засуви — але череп гатить у двері. чоловік просить домашніх відповісти, що господаря нема вдома, та привид наполягає: «я знаю, що є, то або він мене впустить, або я зайду силоміць». доводиться таки впустити його до хати, і перед чоловіковими очима постає напіврозкладений покійник, який чемно дякує за гостину й у відповідь запрошує господаря через тиждень до себе.

рідня, звісно, вже заздалегідь прощається з чоловіком, бо підозрює, чим закінчуються вечері в померлих. через тиждень вони всі разом ідуть на цвинтар, а там зненацька здіймається вітер, який підхоплює нашого героя і несе в чудове місце, де мрець, тепер доволі цілий і пишно вбраний, розповідає йому, що за життя був заможним і розпусним суддею, який зневажав суд божий, але тепер його їдять хробаки й мучать біси, то так робити точно не треба.

після цієї виховної розмови чоловік повертається на цвинтар, де досі стоїть його рідня — але він такий страшний і змарнілий, що від нього всі розбігаються. зрештою він скликає їх докупи, розказує про свою подорож, і вони, звісно, сповнюються прагнення жити порядно. ми не знаємо, чи всім вдалося, але з пияка точно став зразковий громадянин.

#всітамбудемо #мертвілюди

душі приходять на страшний суд одразу з паперами, щоб не трапилося ніяких непорозумінь, на мініатюрі з ілюстрованого апокаліпсису 1330-х років (bl add ms 17333).

книжечки в їхніх (і божих) руках — це таки важливі документи: одкровення кілька разів згадує про книгу життя, записані в яку потраплять у царство небесне, а ті, кого там немає, будуть, наприклад, вкинуті «в озеро вогню». це серйозніша ситуація, ніж не знайти себе у списках на виборчій дільниці, тому не дивно, що люди по-всякому намагалися (і намагаються) завчасу впевнитися, що вони в тій книзі є.

можна сприйняти це як метафору і дбати про запис добрими вчинками, справами милосердя й усяким таким. а можна поставитися до тексту буквальніше — і завести спеціальну книжку. багато середньовічних монастирів мали томи, які буквально звалися «liber vitae», тобто «книга життя»: там нотували імена покровителів і жертводавців. в ідеалі їх усіх мали б згадувати під час служб, але в популярних монастирях це перетворилося б на багатогодинний потік імен (скажімо, одна клюнійська «книга життя», яка трохи помандрувала між монастирями, містила десять тисяч записів), тому книжку під час меси клали на головному вівтарі, а в євхаристійній молитві просто вказували на всіх, хто там записаний.

(не знаю, як це працює зараз. щойно подумала, що можу ж напряму попитати ченців, але лишу то на потім. а якщо хтось із вас знайомий із сучасними монастирськими меморативними практиками — розкажіть, будь ласка, у коментарях).

#апокаліпсис #всітамбудемо #голілюди #пащапекельна

хворий бідкається, лікар розводить руками в англійській збірці релігійних віршів, пізньосередньовічність якої можна зрозуміти бодай за тим, що тексти на стрічках більш-менш вдається розібрати навіть нетренованим оком.

#всітамбудемо #смертонька

жаби з хробаками повзають по мементо морі, вирізьбленому десь у 1520-х роках.

#всітамбудемо