французьку оправу для дзеркальця, виготовлену зі слонової кістки десь у 1330-х роках, прикрашає романтичний комікс:
- лицар із друзями під'їжджає до замку;
- дама серця вискакує із замкового вікна в обійми лицареві;
- лицар із дамою обіймаються, сидячи на конику;
- щаслива закохана пара пливе в човні назустріч майбутньому, де житиме довго і щасливо, нехай і тільки на оправі для люстерка.

середньовічна культура сприймала дзеркальця як дуже особистий жіночий предмет, та й слонова кістка асоціювалася з інтимністю, і такі оправи, оздоблені грайливими сценками, часто були любовними подарунками.

#закоханілюди

свята франческа римська отримує причастя і свячення на абатису на картині антоніо да вітербо старшого.

на перший погляд франческу складно відрізнити від інших святих благодійниць: рано видана заміж; допомагала вбогим і недужим; заснувала монастир; багато хворіла й умертвлялася. одного разу тесть франчески розлютився на її благодійність і забрав у неї ключі від комори — але повернув їх, побачивши, що запаси зерна й вина чудесно поповнилися. усе як завжди.

та канонізаційні документи показують цікавішу франческу. її незмінною супутницею була ванноцца — чи братова, чи кузина. якось вони захотіли з’їсти лобстера — і лобстер не забарився з’явитися. іншим разом пішли провідати знайому породіллю, але вирішили не сидіти з нею, а усамітнитись у саду при будинку, наче святі пустельниці, і, хоча надворі стояв квітень, їм у руки впали дві стиглі інжирини.

а ще франческа мала дар «розпізнавати вади інших людей». може, й не дивно, що її канонізували не з першого разу.

#добребутисвятим #святітакісвяті

маленький сюжет на доповнення до вчорашньої історії про лобстера, бо ж не тільки римські святі час від часу дозволяли собі смачненьке.

альберто мангеуль в «історії читання» переповідає легенду з iv століття про двох талмудистів, ошаю і ханані, які щотижня, читаючи «сефер єціру» (кабалістичний трактат про творення світу) і правильно складаючи літери, творили собі на вечерю товстеньку трирічну теличку.

ілюстрація — корова з телям із бестіарію початку хііі століття.

#чудотворення

ефіопська мініатюра кінця xiv століття з воскреслим христом, по ліву руку якого стоїть архангел михаїл, а по праву — марія магдалина і двоє апостолів.

які ж у них бороди. які вушка.

#порожнійгріб

їде мавпа на чотириголовому звірі, а назустріч їй — вавилонська блудниця. та й каже блудниця до мавпи:

— слухай, який класний у тебе звір. де взяла і чи там іще такі є? мені на апокаліпсис не завадить.

а мавпа й відповідає:

— у марії примаченко взяла. у неї таких іще багато, недавно якраз кількох від ракет урятували. думаю, вони не відмовляться понести апокаліпсис на загарбницькі голови.

якщо й вам, як вавилонській блудниці, не завадить трохи життєствердного українського мистецтва, його можна роздобути у творчому об'єднанні імені василя симоненка, яке збирає образи й тексти хх століття (там справді є марія примаченко, а крім неї — ще багато цікавого).

#іншілюди

свята марта із французького часослова xv століття приручає дракона, бризкаючи на нього свяченою водою, поки дракон відволікся на жування випадкового перехожого.

#добребутисвятим

свята марта приручила дракона і тепер, як і належить відповідальній власниці домашнього звірятка, регулярно його вигулює — навіть час від часу водить скупатись у місцевому ставочку, як на оцій мініатюрі з «золотої легенди» 1400-х років.

дракон цей, до речі, не просто якась собі випадкова анонімна мацапура: він зветься тараск, живе на гербі французького міста тараскон, а фестиваль, який від 1474 року проводять на його честь (і ще трошки на честь святої марти), нині належить до спадщини юнеско. наші борщ і петриківка — у хорошій компанії.

#добребутисвятим

знайомтеся: бойовий слон.

так, ви все правильно бачите, це в нього хобот такий.

#бестіарії

клаптик вовняного тіраза із зображенням верблюденятка. зітканий десь у xiii-ix столітті, імовірно, у єгипті. зараз живе в музеї метрополітен.

#бестіарії