уявіть, що ви роздобули машину часу і, замість зробити з нею щось корисне, перемістились у 2532 рік почитати тодішні дослідження з історії культури. а в одному з них написано:
початок ххі століття в західному світі знаменується зростанням індивідуалізму, взаємної недовіри й соціальної параної. поширеними практиками стають самоізоляція і соціальне дистанціювання; навіть релігійні спільноти, які ще в хх столітті були осередками єднання і солідарності, тепер закликають до дистанційної участі в богослужіннях чи, якщо вже вірні мусять бути особисто присутні у храмі, до збереження якомога більшого простору між ними. ця недовіра пронизує й міжнародні відносини: американці прагнуть побудувати стіну на кордоні з мексикою, поляки — з білоруссю, українці — з росією.
і ви такі: castle.gif
от приблизно з цим відчуттям я читаю гейзінгу. він страшенно начитаний, і це видно. він із купою детальок розповідає красиву, пристрасну історію про культуру і світогляд пізнього середньовіччя — звідси «осінь» у назві книжки — але схильний ігнорувати те, що культура, світогляд і їхні окремі деталі існують у контекстах: економічних, політичних, соціальних, наукових.
скажімо, у перших двох розділах, де йдеться про загальний настрій періоду, немає ні слова про чорну смерть і регулярні повернення чуми впродовж наступних століть, хоча, як на мене, вимирання третини місцевого населення пояснює похмурі погляди, апокаліптичні очікування та зосередженість на марноті земного життя бодай не гірше, ніж «бо так втовкмачували людям проповідники з відроджених жебручих орденів» (та й саму популярність проповідників воно теж трохи пояснює).
а втім, гейзінга пише не для того, щоби розказати, як ми до такого життя докотилися, а щоб створити атмосферу. тому й вибіркові цитати (будьмо щирі, на кожну його цитату про занепадницький дух епохи можна навести контрцитату — просто в усі епохи люди ставилися до життя по-різному й по-різному про це розповідали), й узагальнення, що з них виростають, і плавні переходи між темами, через які висновки не завжди пасують до засновків, обґрунтувати можна: як часом кажуть у відгуках на романи, це не про сюжет, це про вайб. а вайб виходить розкішний.
найбільша небезпека, на яку варто зважати, — окремі, еммм, не зовсім сумісні з реальністю тези, які гейзінга бере невідомо де й далі не розвиває, але вони яскраві, цікаві й здатні западати в пам’ять. наприклад: «скидається на те, що в останні роки xiv століття виникає популярне переконання, наче з часів великої схизми вже ніхто не може потрапити до раю». це було б захопливо, якби хоч якось підтверджено; але ми, навпаки, знаємо про пізньосередньовічні збірки чудес, у яких божа мама заводить людей у рай попри всі їхні переступи (і навіть повертає до життя померлих без сповіді гуляк, щоб вони встигли виправитися й не пішли до пекла). тобто цілковито можливо, що існувала якась швидкоплинна єресь, представники якої не бачили надії на спасіння, однак вона точно не була визначальна для настроїв епохи — і нам не дають вказівок, за якими можна було б її знайти. звідки ця думка? чому так пізно після схизми? чи справді про схизму 1054-го йдеться? якісь загадки так і лишаються загадками.
поки що я отримую від цієї книжки майже порівну втіхи (від стилю, цитованих історій і вміння гейзінги сплітати наратив) і фрустрації. та від третього розділу починаються роздуми про окремі аспекти середньовічного життя, загалом предметніші, конкретніші й закоріненіші в документах, то з ними має бути простіше. у кожному разі, там є купа байок для переповідання, які тут неодмінно з’являтимуться.
(на фотографії — кава, гейзінга й минулотижнева погода, яка не могла вибрати, зимова вона чи весняна. але вже визначилася).
#рікчитання #січеньізгейзінгою
початок ххі століття в західному світі знаменується зростанням індивідуалізму, взаємної недовіри й соціальної параної. поширеними практиками стають самоізоляція і соціальне дистанціювання; навіть релігійні спільноти, які ще в хх столітті були осередками єднання і солідарності, тепер закликають до дистанційної участі в богослужіннях чи, якщо вже вірні мусять бути особисто присутні у храмі, до збереження якомога більшого простору між ними. ця недовіра пронизує й міжнародні відносини: американці прагнуть побудувати стіну на кордоні з мексикою, поляки — з білоруссю, українці — з росією.
і ви такі: castle.gif
от приблизно з цим відчуттям я читаю гейзінгу. він страшенно начитаний, і це видно. він із купою детальок розповідає красиву, пристрасну історію про культуру і світогляд пізнього середньовіччя — звідси «осінь» у назві книжки — але схильний ігнорувати те, що культура, світогляд і їхні окремі деталі існують у контекстах: економічних, політичних, соціальних, наукових.
скажімо, у перших двох розділах, де йдеться про загальний настрій періоду, немає ні слова про чорну смерть і регулярні повернення чуми впродовж наступних століть, хоча, як на мене, вимирання третини місцевого населення пояснює похмурі погляди, апокаліптичні очікування та зосередженість на марноті земного життя бодай не гірше, ніж «бо так втовкмачували людям проповідники з відроджених жебручих орденів» (та й саму популярність проповідників воно теж трохи пояснює).
а втім, гейзінга пише не для того, щоби розказати, як ми до такого життя докотилися, а щоб створити атмосферу. тому й вибіркові цитати (будьмо щирі, на кожну його цитату про занепадницький дух епохи можна навести контрцитату — просто в усі епохи люди ставилися до життя по-різному й по-різному про це розповідали), й узагальнення, що з них виростають, і плавні переходи між темами, через які висновки не завжди пасують до засновків, обґрунтувати можна: як часом кажуть у відгуках на романи, це не про сюжет, це про вайб. а вайб виходить розкішний.
найбільша небезпека, на яку варто зважати, — окремі, еммм, не зовсім сумісні з реальністю тези, які гейзінга бере невідомо де й далі не розвиває, але вони яскраві, цікаві й здатні западати в пам’ять. наприклад: «скидається на те, що в останні роки xiv століття виникає популярне переконання, наче з часів великої схизми вже ніхто не може потрапити до раю». це було б захопливо, якби хоч якось підтверджено; але ми, навпаки, знаємо про пізньосередньовічні збірки чудес, у яких божа мама заводить людей у рай попри всі їхні переступи (і навіть повертає до життя померлих без сповіді гуляк, щоб вони встигли виправитися й не пішли до пекла). тобто цілковито можливо, що існувала якась швидкоплинна єресь, представники якої не бачили надії на спасіння, однак вона точно не була визначальна для настроїв епохи — і нам не дають вказівок, за якими можна було б її знайти. звідки ця думка? чому так пізно після схизми? чи справді про схизму 1054-го йдеться? якісь загадки так і лишаються загадками.
поки що я отримую від цієї книжки майже порівну втіхи (від стилю, цитованих історій і вміння гейзінги сплітати наратив) і фрустрації. та від третього розділу починаються роздуми про окремі аспекти середньовічного життя, загалом предметніші, конкретніші й закоріненіші в документах, то з ними має бути простіше. у кожному разі, там є купа байок для переповідання, які тут неодмінно з’являтимуться.
(на фотографії — кава, гейзінга й минулотижнева погода, яка не могла вибрати, зимова вона чи весняна. але вже визначилася).
#рікчитання #січеньізгейзінгою
на сторінці 120, підсумовуючи розділ про лицарство й героїзм, гейзінга пише:
лицарство, втім, не могло би впродовж століть лишатися життєвим ідеалом, якби не його високі цінності, значущі для розвитку суспільства, якби воно не було потрібне з поглядів суспільних, етичних і естетичних.
гаразд, зрозуміло: ідеал був хоч і сильно натягнутий, але красивий і корисний. але на сторінці 121 читаємо:
якщо ж поглянути з тверезим відчуттям реальності, то вся ця хвалена лицарськість була так само ні на що не придатна й удавана, як і штучно змонтована, гротескно анахронічна комедія. справжні рушійні сили, які підштовхували людей до дії і визначали долі держав і спільнот, залежали від чогось іншого.
еее, тобто все-таки не корисний був ідеал. (і навіть не сильно красивий, судячи з порівняння з фарсом).
і він постійно таке робить, але зазвичай має совість висловлювати суперечливі думки на відстані в кілька сторінок, а тут — зовсім сусідні абзаци.
(із чудового в цьому розділі — розповіді про гучно анонсовані двобої між принцами, до яких роками готувалися, на які видавали купу грошей і якими користувалися для пропаганди, але які так ніколи й не відбувалися. одразу подумала про цукерберга проти маска).
#вечірнінотатки #січеньізгейзінгою
лицарство, втім, не могло би впродовж століть лишатися життєвим ідеалом, якби не його високі цінності, значущі для розвитку суспільства, якби воно не було потрібне з поглядів суспільних, етичних і естетичних.
гаразд, зрозуміло: ідеал був хоч і сильно натягнутий, але красивий і корисний. але на сторінці 121 читаємо:
якщо ж поглянути з тверезим відчуттям реальності, то вся ця хвалена лицарськість була так само ні на що не придатна й удавана, як і штучно змонтована, гротескно анахронічна комедія. справжні рушійні сили, які підштовхували людей до дії і визначали долі держав і спільнот, залежали від чогось іншого.
еее, тобто все-таки не корисний був ідеал. (і навіть не сильно красивий, судячи з порівняння з фарсом).
і він постійно таке робить, але зазвичай має совість висловлювати суперечливі думки на відстані в кілька сторінок, а тут — зовсім сусідні абзаци.
(із чудового в цьому розділі — розповіді про гучно анонсовані двобої між принцами, до яких роками готувалися, на які видавали купу грошей і якими користувалися для пропаганди, але які так ніколи й не відбувалися. одразу подумала про цукерберга проти маска).
#вечірнінотатки #січеньізгейзінгою
когось дуже зачіпає агнес сорель у ролі діви-годувальниці:
навіть зважаючи на чудову якість цього малярства, ми бачимо тут просто модну лялечку з високим, ретельно виголеним чолом, округлими широко розставленими грудьми, високою і тонкою талією, незвичним і загадковим виразом обличчя, серед задерев'янілих червоних і синіх ангелів. усе це докладається до ефекту декадентської безбожності. [...] чи ж не оприявнює це блюзнірської байдужості щодо святості, якої не перевершив би жоден ренесансний розум?
скрізь профанація. нічого святого. і регулярні знаки оклику для кращого ефекту.
#вечірнінотатки #січеньізгейзінгою
навіть зважаючи на чудову якість цього малярства, ми бачимо тут просто модну лялечку з високим, ретельно виголеним чолом, округлими широко розставленими грудьми, високою і тонкою талією, незвичним і загадковим виразом обличчя, серед задерев'янілих червоних і синіх ангелів. усе це докладається до ефекту декадентської безбожності. [...] чи ж не оприявнює це блюзнірської байдужості щодо святості, якої не перевершив би жоден ренесансний розум?
скрізь профанація. нічого святого. і регулярні знаки оклику для кращого ефекту.
#вечірнінотатки #січеньізгейзінгою
більш-менш ціла психіка й надгризений гейзінга — це краще, ніж дочитаний гейзінга й надгризена психіка, тому вважаймо січневу частину мого експерименту повільним початком і відносним успіхом.
я зараз приблизно на середині тексту, уже після розділів про лицарство, любов, смерть і святість, але перед розділами про символізм, уяву й форми мислення. дочитати цю книжку досі планую (ми з нею вже занадто багато часу провели разом, щоб отак узяти й не дочитати), тільки не сьогодні — на це знадобиться трошки більше часу. у кожному разі, тепер я уявляю, як писали медієвістику в 1910-х, і не можу сказати, що вона мені подобається більше за сучасну. (хоча про одну річ я бурчала даремно: у гейзінги є бібліографія, просто в моєму виданні її загубили).
на прощальній січневій фотографії — горнятко з кавою, наполовину обклеєна стікерами «осінь середньовіччя» в польському перекладі й чарівна геловінська закладка від @kitdontjump, щоб у цій книжці було щось, що точно мене радує.
#рікчитання #січеньізгейзінгою
я зараз приблизно на середині тексту, уже після розділів про лицарство, любов, смерть і святість, але перед розділами про символізм, уяву й форми мислення. дочитати цю книжку досі планую (ми з нею вже занадто багато часу провели разом, щоб отак узяти й не дочитати), тільки не сьогодні — на це знадобиться трошки більше часу. у кожному разі, тепер я уявляю, як писали медієвістику в 1910-х, і не можу сказати, що вона мені подобається більше за сучасну. (хоча про одну річ я бурчала даремно: у гейзінги є бібліографія, просто в моєму виданні її загубили).
на прощальній січневій фотографії — горнятко з кавою, наполовину обклеєна стікерами «осінь середньовіччя» в польському перекладі й чарівна геловінська закладка від @kitdontjump, щоб у цій книжці було щось, що точно мене радує.
#рікчитання #січеньізгейзінгою