в опитуванні минулої п’ятниці бобри нокаутували всіх конкурентів, то сьогодні буде про бобрів. ви, може, не впізнали, але на ілюстрації — справді бобер у виконанні художника, який, звісно, сам цих тварин не бачив, але дуже ретельно прочитав текст про них, а це майже так само добре.

насамперед про те, звідки бобри беруться. ну тобто ясно, що зі статевого розмноження, але не тільки. альберт великий розповідає про одну арабську річку, розташовану на великій відстані від інших бобрячих місць — а проте бобри там усе одно завелися. отже, найімовірніше, вирішує альберт, що вони самозародилися із зоряного світла, як часом буває з рибами в аналогічній ситуації. ну а що, усі ми зіроньки, а бобри тим більше.

живуть бобри в хатинках, дерево на які видобувають зубами — мають їх тільки чотири, зате гострих і міцних, як сокири. щоб перевезти нагризене, вони лягають на спину, збирають собі на животик колоди, обхоплюють їх задніми лапами, а в зуби хапають дрібні шматки деревини, щоб добро не пропадало. інші бобри чіпляються зубами до цих імпровізованих боброплотів і тягнуть їх по річці в потрібний бік.

хатинки вони собі будують дуже майстерні, водонепроникні, пише герард валлійський, із великими терасами, із яких можуть спостерігати за прибуванням і спаданням води. поступово ці будинки обростають вербами й зовні здаються випадковими природними структурами, а от усередині вони — вишукані і зручнесенькі. сюди бобри ховаються, як помічають мисливців, і воду перед входом замулюють, б’ючи хвостами, щоб люди нічого не змогли крізь неї побачити.

ще середньовічні автори любили зазначати, які частини бобрів корисні для медицини, але то вже не сьогодні — бобри заслужили трохи добрих історій, та й ми теж.

#бестіарії

хтось нещодавно запитував про єдинорогів. то ось, скажімо, суботній єдиноріг — точніше, як сказано в описі цієї мініатюри, «тварина з одним рогом (назва нерозбірлива)» — із турецького рукопису хііі століття.

#бестіарії

кубістський (і, здається, трошки сонний, але чого ми хочемо від суботнього ранку) кит із вестмінстерського бестіарію, укладеного наприкінці хііі століття.

#бестіарії

пантера з абердинського бестіарію так гарно пахне, що звірі просто не можуть втриматися й усюди за нею ходять. і тільки в дракона алергія на її запах, тому, щойно його зачувши, він ховається в нору (і, мабуть, сильно чхає).

бестіарії сходяться на тому, що пантера — то дуже різнобарвна тварина (тож, якщо побачите десь мініатюру з плямистим, смугастим чи ще яким завгодно котопесиком несподіваних кольорів, знайте: це вона), чиє дихання має пречудовий аромат. ісидор севільський пише, що термін «пантера» походить від грецьких слів пан (тобто всі) + теро (дикий звір), і названа вона так саме тому, що дружить зі всіма звірями. ну, майже всіма; єдиний її ворог — це дракон, якому пантера, зазвичай асоційована з христом, не може пробачити його злих учинків. тому дуже зручно (і логічно), що якраз дракона пантерячий запах відлякує.

#бестіарії

міштецьке (або ацтецьке) намисто із золотих жаб, виготовлене в xv столітті. як середа, то вже середа.

#бестіарії

атака бджіл-мутантів на мініатюрі з англійського бестіарію кінця хіі століття. сам текст, щоправда, розповідає про цілком нормальних бджіл і пасіки, то, може, в ілюстратора був якийсь особливо прикрий особистий досвід.

#бестіарії

грифон обіймається зі свинкою в англійському бестіарії з початку хііі століття. тут точно ніщо не може піти не так.

#бестіарії

по морському зайцеві з переписаного в середині xiv століття «цвіту природи» якоба ван марланта видно, що того ранку, коли треба було позувати для мініатюри, він прокинувся сильно не в гуморі. але хто з нас ніколи не приходив на шкільне фотографування невиспаним і набурмосеним?

#бестіарії

білочка, зайчик і киця насолоджуються цілком уже літнім сонцем в абердинському бестіарії з хіі століття.

#бестіарії #котики

євангелістові матеєві з недавнього допису заважає читати маленький кітик, а пророкові амосові на мініатюрі з рукопису 1250-х років (bl harley ms 3244, f. 61r) — цілий здоровенний кит. мабуть, вигулюватися хоче.

#бестіарії

у вірші, написаному на смерть горобчика пилипа (phyllyp sparowe) десь на межі xv й xvi століть, англійський поет джон скелтон проклинає кота, який цим горобчиком, власне, і пообідав:

нехай язикаті дракони
отруять тобі печінку й легені!
нехай гірські мантикори
поживляться твоїм мозком!

пташечку, звісно, шкода, та й вірш чудовий, але треба констатувати, що скелтон помиляється: мантикори харчуються не котами, а людьми. он навіть назва їхня, якщо перекласти з перської (бо вони звуться перською, хоч і водяться в індії), означає «людожер».

утім, скелтонові можна пробачити: попри античне коріння й популярність образу, який поруч із драконами часто селився на храмових рельєфах і фресках, далеко не всі середньовічні бестіарії згадують про мантикор, а ті, що таки згадують, містять обмаль інформації — і навіть нічого моралізаторського, що трохи несподівано, бо ж фішка жанру полягала в тому, щоб не просто розказати про тварину (чи каменюку. чи пророка амоса), а й доповнити це висновками про духовне життя; скидається на те, що укладачі бестіаріїв дивилися на опис мантикори — і розуміли, що він цілковито самодостатній і висновків не потребує.

то що ми знаємо про цю людожерицю? вона має дуже потужне, здатне перескакувати найвищі перешкоди лев’яче тіло, людське обличчя (принаймні поки не всміхається і не показує трьох рядів своїх зубів) і гострий скорпіонячий хвіст, із якого вміє стріляти отруйними колючками. ще в неї блакитні очі, маленькі вуха і схожий на сопілку голос, але це трохи менш нагальна інформація, то її часто пропускають. улюблений мантикорячий спосіб полювання на смачне людське м’ясо — це залягти у високій траві, щоб було видно тільки обличчя, і не всміхатися; дурненькі люди думають, що це хтось їхній, підходять близько — а тоді мантикора хапає їх і відносить ласувати у свою глибоку нору, вправно замітаючи сліди. просто ганятися за людьми їй, утім, теж подобається.

попри не дуже хорошу репутацію, мантикора зрідка навіть з’являється в пізньосередньовічній геральдиці — як і її молодший (бо, схоже, без античних фундаментів) колега мантигр. мантигри устатковані майже так само, як і мантикори, тільки замість лев’ячих тіл у них — ви правильно здогадалися — тигрячі, на головах, наче зубів замало, ростуть ще й роги, а лапи можуть бути перепончасті, як, цитую, у гусей або драконів (але тигрячі теж бувають; мабуть, це від батьків залежить).

упевнена в собі багатозуба мантикора з бестіарію хіі століття всім нам бажає чудової п'ятниці. кусь.

#бестіарії