початок року — це не тільки короткі дні, зимно і давайте вже після свят, а ще й час наобіцяти собі всілякого самовдосконалювального, навіть якщо ми вповні усвідомлюємо умовність дат і ймовірність, що обіцянки будуть зламані ще в середині січня. бо це ж приємно (і життєствердно): складати плани, вигадувати челенджі, уявляти себе майбутніх. а цього року перше січня — ще й понеділок, то коли починати, як не нині.

дві мої улюблені першосічневі справи — це поставити собі книжкову мету на гудрідсі (виявилося, що я це роблю, відколи вони взагалі запустили таку функцію, — від 2011 року) і заповнити рубрики в рукописному читацькому гросбуху (а його веду вже років із вісім, але точно не скажу, бо перші нотатники десь запропастилися). але цього року в мене є додатковий читацький намір: за 12 місяців прочитати 12 досліджень про середньовіччя, написаних у різні десятиліття (січень — 1910-ті, лютий — 1920-ті і так далі до 2020-х у грудні).

нащо? ну, по-перше, бо чом би й ні. поводитися так, наче я знаю, що робитиму через рік, — це затишно, заводити собі ритуали — корисно, а влаштовувати книжкові ігри — ще й весело (гейзінга, запланований на січень, про людське тяжіння до гри цілу книжку написав); але плоть слабка, а психіка ніжна, тож, щоб ця забава мала менше шансів мені сприкритися, у переліку немає шістсотсторінкових книжок.

по-друге, цікаво поспостерігати, як упродовж хх століття змінюються стандарти писання нонфіку і способи говоріння про історію.

по-третє, є купа книжок, які я давно хочу почитати, але чи ніяк не зберуся, чи постійно відволікаюся на щось інше, нагальніше — а тут буде стимул: не програти у власну гру. і можливість ділитися з вами реляціями з цієї медієвістичної подорожі теж надихає.

отже, ось те, що я планую читати — і про що розказувати — упродовж року:

🪶 січень: йоган гейзінга, «осінь середньовіччя» (1919)
🪶 лютий: ейлін павер, «середньовічні люди» (1924)
🪶 березень: бернетт гіллман стрітер, «прикута бібліотека: розвідка про чотири століття еволюції англійських бібліотек» (1931)
🪶 квітень: режін перну, «сяйво середньовіччя» (1944)
🪶 травень: айріс оріго, «торговець із прато: повсякденне життя в середньовічному італійському місті» (1957)
🪶 червень: генрі краус, «живий театр середньовічного мистецтва» (1967)
🪶 липень: патрік гірі, «furta sacra: крадіжки реліквій у високому середньовіччі» (1978)
🪶 серпень: шуламіт шахар, «четвертий стан: історія жінок у середні віки» (1981)
🪶 вересень: діан елліотт, «упалі тіла: нечистота, сексуальність і демонологія в середньовіччі» (1999)
🪶 жовтень: майкл кеймілл, «гаргульї нотр-даму: медієвізм і монстри модерності» (2007)
🪶 листопад: мері каррутерс, «досвід краси в середні віки» (2013)
🪶 грудень: щось свіженьке, видане 2024-го, бо книжок щороку з’являється стільки, що очі розбігаються, а руки не доходять

перелік, звісно, приблизний, особливо для другого півріччя, бо там конкуренція за місце у списку була затята. якщо ви щось звідси читали — розповідайте, як вам (надто якщо це текст, на який не варто гаяти часу); якщо не читали, але зацікавилися — приєднуйтеся, половина з цих книжок є в більш-менш вільному доступі. а ще в коментарях можна робити ставки на те, скільки я протримаюся (але сподіваюся, що ви в мене все-таки вірите), і ділитися власними планами й челенджами на 2024 рік.

#рікчитання

уявіть, що ви роздобули машину часу і, замість зробити з нею щось корисне, перемістились у 2532 рік почитати тодішні дослідження з історії культури. а в одному з них написано:

початок ххі століття в західному світі знаменується зростанням індивідуалізму, взаємної недовіри й соціальної параної. поширеними практиками стають самоізоляція і соціальне дистанціювання; навіть релігійні спільноти, які ще в хх столітті були осередками єднання і солідарності, тепер закликають до дистанційної участі в богослужіннях чи, якщо вже вірні мусять бути особисто присутні у храмі, до збереження якомога більшого простору між ними. ця недовіра пронизує й міжнародні відносини: американці прагнуть побудувати стіну на кордоні з мексикою, поляки — з білоруссю, українці — з росією.

і ви такі: castle.gif

от приблизно з цим відчуттям я читаю гейзінгу. він страшенно начитаний, і це видно. він із купою детальок розповідає красиву, пристрасну історію про культуру і світогляд пізнього середньовіччя — звідси «осінь» у назві книжки — але схильний ігнорувати те, що культура, світогляд і їхні окремі деталі існують у контекстах: економічних, політичних, соціальних, наукових.

скажімо, у перших двох розділах, де йдеться про загальний настрій періоду, немає ні слова про чорну смерть і регулярні повернення чуми впродовж наступних століть, хоча, як на мене, вимирання третини місцевого населення пояснює похмурі погляди, апокаліптичні очікування та зосередженість на марноті земного життя бодай не гірше, ніж «бо так втовкмачували людям проповідники з відроджених жебручих орденів» (та й саму популярність проповідників воно теж трохи пояснює).

а втім, гейзінга пише не для того, щоби розказати, як ми до такого життя докотилися, а щоб створити атмосферу. тому й вибіркові цитати (будьмо щирі, на кожну його цитату про занепадницький дух епохи можна навести контрцитату — просто в усі епохи люди ставилися до життя по-різному й по-різному про це розповідали), й узагальнення, що з них виростають, і плавні переходи між темами, через які висновки не завжди пасують до засновків, обґрунтувати можна: як часом кажуть у відгуках на романи, це не про сюжет, це про вайб. а вайб виходить розкішний.

найбільша небезпека, на яку варто зважати, — окремі, еммм, не зовсім сумісні з реальністю тези, які гейзінга бере невідомо де й далі не розвиває, але вони яскраві, цікаві й здатні западати в пам’ять. наприклад: «скидається на те, що в останні роки xiv століття виникає популярне переконання, наче з часів великої схизми вже ніхто не може потрапити до раю». це було б захопливо, якби хоч якось підтверджено; але ми, навпаки, знаємо про пізньосередньовічні збірки чудес, у яких божа мама заводить людей у рай попри всі їхні переступи (і навіть повертає до життя померлих без сповіді гуляк, щоб вони встигли виправитися й не пішли до пекла). тобто цілковито можливо, що існувала якась швидкоплинна єресь, представники якої не бачили надії на спасіння, однак вона точно не була визначальна для настроїв епохи — і нам не дають вказівок, за якими можна було б її знайти. звідки ця думка? чому так пізно після схизми? чи справді про схизму 1054-го йдеться? якісь загадки так і лишаються загадками.

поки що я отримую від цієї книжки майже порівну втіхи (від стилю, цитованих історій і вміння гейзінги сплітати наратив) і фрустрації. та від третього розділу починаються роздуми про окремі аспекти середньовічного життя, загалом предметніші, конкретніші й закоріненіші в документах, то з ними має бути простіше. у кожному разі, там є купа байок для переповідання, які тут неодмінно з’являтимуться.

(на фотографії — кава, гейзінга й минулотижнева погода, яка не могла вибрати, зимова вона чи весняна. але вже визначилася).

#рікчитання #січеньізгейзінгою

більш-менш ціла психіка й надгризений гейзінга — це краще, ніж дочитаний гейзінга й надгризена психіка, тому вважаймо січневу частину мого експерименту повільним початком і відносним успіхом.

я зараз приблизно на середині тексту, уже після розділів про лицарство, любов, смерть і святість, але перед розділами про символізм, уяву й форми мислення. дочитати цю книжку досі планую (ми з нею вже занадто багато часу провели разом, щоб отак узяти й не дочитати), тільки не сьогодні — на це знадобиться трошки більше часу. у кожному разі, тепер я уявляю, як писали медієвістику в 1910-х, і не можу сказати, що вона мені подобається більше за сучасну. (хоча про одну річ я бурчала даремно: у гейзінги є бібліографія, просто в моєму виданні її загубили).

на прощальній січневій фотографії — горнятко з кавою, наполовину обклеєна стікерами «осінь середньовіччя» в польському перекладі й чарівна геловінська закладка від @kitdontjump, щоб у цій книжці було щось, що точно мене радує.

#рікчитання #січеньізгейзінгою

уважні читачі цього каналу могли помітити, що я старанно місяць мовчала про травневу книжку в річному челенджі — ту, яка з 1950-х років. та й про квітневу, з 1940-х, майже нічого не розказувала, хоча й анонсувала її з чималим ентузіазмом. утім, читачі тут не тільки уважні, а й порядні, тому зайвих питань не ставили і солі на рани не сипали (дякую).

якщо зовсім коротко описати, як там челендж, то, по-перше, у мені досі жевріє віра в цей проєкт, а по-друге, я таки дочитала квітневу режін перну, хоча й мусила завести окремий — червоний, як прапорці, — колір закладок для тих фрагментів, де ловила люті фейспалми. наприклад, у розділі про літературу перну пише:

середньовічні письменниці принаймні не мусили боротися зі зверхністю, яку ще не так давно доводилося долати французьким «синім панчохам» (це було прізвисько для авторок у хіх столітті; зітхаємо, згідно киваємо), можливо, тому, що перші змогли уникнути вад цих других і вміли зберегти властиву жінкам чарівність (шшшшо?).

утім, попри червоні прапорці й інші проблеми, про які буде далі, це не поганий текст, це просто безумовно плід свого часопростору: книжка вийшла 1944 року, тобто була написана під режимом віші, у франції, яка ще не перестала бути колоніальною державою, тому тут предостатньо й замилування — часом аж агресивного — величчю минулих днів, і виправдання сильного. ось, для прикладу, розлога цитата, занадто кумедна, щоб не поділитися.

податок і рента, накладені на селян, були не чим іншим, як тільки платою за землю, на якій їм дозволено було осісти, чи також за землю, яку їхні предки вирішили за доцільне переказати комусь сильнішому за себе в обмін на захист. аристократ, що збирав ці оплати, мав, власне кажучи, статус власника нерухомості, що збирав належні йому податки. поступово, втім, спогади про ці давні корені права власності затиралися, і в часи революції селяни дійшли переконання, що вони — повноправні власники землі, на якій упродовж століть мали статус орендарів.

я так і уявляю середньовічних людей, які абсолютно вільно й добровільно вирішують віддати свої землі аристократові в обмін на захист, без жодних спонук із його боку. алжирці в хіх столітті, мабуть, теж самі прибігли мінятися.

у цій довгій цитаті ви могли помітити ще одну рису книжки: це безсоромна апологетика середньовіччя, від якої навіть мені, яка вважає, що з відродженням усе пішло під три чорти (і взагалі, це якось дивно — називати епоху, у якій європейці стали менше митися, відродженням), стає незручно й виникає бажання попросити авторку припнути коней. утім, тут теж треба пам’ятати про перспективу: коли режін перну пише цю книжку, до права французьких жінок працювати (в сенсі, на оплачуваній роботі) без дозволу чоловіка й мати власний банківський рахунок лишається ще двадцять із гаком років, тому так, середні віки здаються напрочуд прогресивними.

«блиск середньовіччя» — це такий розлогий і дуже узагальнений огляд середньовіччя: від суспільних структур до мистецтва, від міжнародних стосунків до повсякденного життя. тому це книжка скоріш для тих, хто й так уже знає, про що пише перну і з якими ідеями вона дискутує (ще одна підстава вважати цей текст апологетикою). тим більше, що авторка належить до славетної традиції людей, які не ставлять посилань і не дають списку літератури — знаю, на гейзінгу я даремно щодо цього наговорювала, у нього з бібліографією все гаразд, це просто моє видання таке, ммм, особливе; то цього разу спеціально перевірила у французькій версії — там теж нічого немає.

зате перекладач польською виявився дуже дбайливий і часом додавав півсторінкові примітки, щоб пояснити контексти, уточнити джерело чи просто розповісти читачці про те, де йому болить. ось, наприклад, одна з приміток до розділу про церкву:

смертні вироки єретикам виконувало світське правосуддя, тобто світська влада. церква не могла плямувати собі рук кров’ю, і неправда, що самі інквізитори колись брали в цьому участь, як це брехливо зображає умберто еко в «імені троянди».

чарівно ж. пане пьотр тилус, ви навряд чи це прочитаєте, але ви — сонечко.

#квітеньізперну #рікчитання

підсумувати можна приблизно так: починати знайомство із середньовіччям із цієї книжки взагалі не варто, але якщо вам цікаво подивитися на те, як про епоху можна було писати вже в сорокових (а саме така мета була в нас із альпакою, яка позує з книжкою), то «блиск середньовіччя» забезпечить купу матеріалу, і захопливого, і бісючого. і якщо зможете, беріть польське видання 2022 року, там коментарі — це ще один шар втіхи від тексту.

що буде з челенджем далі? я зовсім заборгувала книжку з 1950-х — «торговця з прато» американсько-італійської авторки айріс оріго. але він приїхав мені у виданні від «фоліо» здорової людини, а ці книжки такі приємні, що вже формою спонукають до читання, то за літо планую цей текст таки наздогнати. тим більше, що він уже зовсім близький до тої медієвістики, яка мені подобається: деталізованої, мікроісторичної та зі справжніми посиланнями.

а на червень маю видану 1966 року книжку антоніни єліч про повсякденне життя кракова в хііі–xv століттях, і вона дуже приємно читається, то скоро будуть оповідки звідти.

#квітеньізперну #рікчитання

десь у 1184 році до кракова — і знаю я про це, звісно, із книжки антоніни єліч — приїхали мощі святого флоріана, якого невдовзі по тому проголосили покровителем міста, а на його спомин призначили вихідний (для робітників; торгувати можна було). ходила легенда, що святий, хоч і помер у пізній античності, коли кракова ще й у проєкті не було, сам собі вибрав це місто: коли на прохання польського короля поділитися якимись хорошими мощами папа зійшов у римські катакомби й запитав упокоєних там мучеників, хто хоче поїхати в польщу, флоріан одразу зголосився. (як саме це відбулося, легенда, на жаль, мовчить; а шкода, з цього можна було б зробити страшне кіно).

кожен храм потребує мощей святого — це не тільки потенційне джерело чудес і паломницька атракція, а й просто обов’язковий від viii століття елемент вівтаря. не всім, утім, вдається домовитися з папою і навіть самими святими; реліквії часто доводиться роздобувати по-іншому — зокрема, крадучи їх. для такого навіть термін є спеціальний — furta sacra, свята крадіжка. і саме так зветься видана 1978 року книжка патрика гірі, яку я читатиму в липні для річного челенджу. це одне з тих досліджень, які я роками планую прочитати й уже разів зо шість починала (і щоразу тішилася — перші сорок сторінок, які зазвичай встигаю, поки не відволікаюся на щось нагальніше, дуже хороші), то якраз скористаюся нагодою.

у релікварію з краденими мощами сен фуа (тобто святої віри) якраз такий вираз обличчя, щоб спонукати до дотримання дедлайну.

#липеньізгірі #рікчитання