в абатиси к’яри з монтефалько, що жила наприкінці хііі століття, бували цікаві видіння. вона розмовляла зі святими і з душами в чистилищі, бачила бога-суддю, а якось узріла очима душі втомленого христа, який ніс хрест, шукаючи, де б його поставити. тоді к’яра запропонувала ісусові своє серце — нехай залишить хрест там.

ця зустріч стала темою гарної фрески й джерелом трохи змішаної метафори. штука в тому, що християнські автори часом описували присутність христа в людському серці або розумі як своєрідну вагітність. наприклад, амвросій медіоланський називає ісуса «хлопчиком, який народжується з того, хто приймає духа спасіння в матку свого розуму»; а франциск ассізський пише про те, що «ми — христова мати, коли носимо його в себе в серці й тілі з чистою любов’ю і щирим сумлінням». тож к’ярине серце внаслідок видіння доволі буквально завагітніло ісусом — а водночас від ісуса.

утім, дізналися про це тільки після її смерті. 1308 року, коли абатиса померла після тривалої хвороби, черниці постановили забальзамувати її «через її святість і через те, що бог так сильно втішався її тілом і серцем». вони, отже, розітнули к’яру зі спини й вийняли внутрішні органи, спершу не звертаючи на них особливої уваги, — а потім згадали, що варто придивитися прискіпливіше.

пам’ятаєте, ми колись говорили про те, чи можна молитися у вбиральні? так от, ідея про диявола в лятрині в деяких випадках поширювалась і на кишки, бо де ж іще може жити зла сила, як не в місці переробки відходів. додайте до цього те, що містицизм — то явище ненадійне, бо ж ніколи зовсім точно не знаєш, оселився в містичці дух святий чи біс, і стане зрозуміло, чому сестри вирішили перевірити к’ярині органи на наявність знаків: якби вони знайшлися в кишках, це означало б підступи диявола; якби в серці, монастир отримав би серйозну заявку на власну святу.

перемогло таки серце. розрізавши його, сестри побачили там мініатюрне розп’яття (під час канонізаційного процесу, який, щоправда, не увінчався успіхом, одна з черниць описувала його як «фігурку крихітного чоловічка, хоча й не зовсім сформованого», тобто знову маємо метафору вагітності) й дрібні об’єкти — ніби інструменти страстей. а в жовчному міхурі к’яри знайшли три камінці, які проінтерпретували як знак трійці (і які, мабуть, за життя завдавали абатисі чималого дискомфорту). на розтин жовчного навіть покликали місцевого лікаря, але він, потримавши міхур у долоні, сказав, що недостойний такої честі, то сестрам довелося все робити самим; зате потім лікар запевнив черниць, що камінці в жовчному точно чудесні й природного пояснення не мають.

іще одним доказом того, що к’яра таки скоріше свята, ніж навпаки, стали чудеса. уже невдовзі після розтину її серце оздоровило чоловіка з хворою ногою. а інший чоловік, який насміхався з чудотворного серця, сильно поранив руку — і вирішив, що варто надалі тримати скепсис при собі.

усі ці події, щоправда, не допомогли під час канонізаційного процесу; серед його учасників знайшлося достатньо скептиків, які вважали фігурку в серці справою не божественного втручання, а земної майстерності, та й загалом локальні містички в xiv столітті були далеко не пріоритетними кандидатками на канонізацію. тож к’ярі довелося чекати папського схвалення аж до 1881 року (сумніваюся, що вона цим сильно переймалася). але цікаво, що під час процесу ні в церковної влади, ні в к’яриних родичів не було претензій до розтину й ретельного дослідження органів абатиси — усі питання стосувалися хіба того, чи не підробили сестри знаків божественної присутності.

фреску і к'ярине серце досі можна побачити в присвяченій їй церкві, але знайти їх фотографії в нормальній якості мені не вдалося, тож доведеться обмежитися чорно-білими ілюстраціями з книжки катарін парк, якій дуже дякую за цей чудовий сюжет.

#дрібкасвятості #ніжнапобожність