«повага до знання — у середньовіччі ототожнюваного з мудрістю — була така велика, що ті, хто наосліп кидався в неозоре море студій, отримували диспенсацію (принаймні в болонських монастирях) від участі в більшості церковних служб», — пише лео мулен у передмові до книжки «середньовічні школярі і їхні вчителі».

і я одразу думаю про алхіміка брата бертольда з «1313» наталени королевої — пам'ятаєте такого? цікаво, чи вона цими італійськими звичаями надихалася, коли писала про його прогулювання служб. (імовірно, що й ні — може, це була просто додаткова кепська звичка й так кепської людини, але все одно цікаво, як воно перегукується з реальністю. і ще, звісно, цікаво, чи цей звичай болонських монастирів не доводив до схожих прикрих наслідків).

#вечірнінотатки

погожий день 1401 року. бусіко, свіжопризначений губернатор генуї, гуляє зі своїм пажем і минає двох жінок, які з ним вітаються. бусіко кланяється у відповідь, на що паж питає: «а хто це такі?» бусіко каже: «поняття не маю». «пане, — відповідає паж, — це ж повії». «ну й байдуже, краще вклонитися десяти повіям, ніж зневажити одну порядну даму».

гейзінга — так, я повернулася до гейзінги, бо якщо далі тягти, то можу просто не встигнути його в січні, — не пише, звідки взяв цей діалог (він узагалі не покликається на джерела, це книжка без посилань і без бібліографії), то я не знаю, з яким настроєм його зафіксував автор, але сентимент бусіко мені подобається: варто бути про всяк випадок ввічливими. (і секс-робота — то теж робота).

ще цікаво, що або генуезькі повії на початку xv століття виглядали зовсім непаливно, або губернатор бусіко поняття не мав про місцеві сумптуарні закони. коротше, треба знайти джерело, раптом там є більше деталей.

#вечірнінотатки

на сторінці 120, підсумовуючи розділ про лицарство й героїзм, гейзінга пише:

лицарство, втім, не могло би впродовж століть лишатися життєвим ідеалом, якби не його високі цінності, значущі для розвитку суспільства, якби воно не було потрібне з поглядів суспільних, етичних і естетичних.

гаразд, зрозуміло: ідеал був хоч і сильно натягнутий, але красивий і корисний. але на сторінці 121 читаємо:

якщо ж поглянути з тверезим відчуттям реальності, то вся ця хвалена лицарськість була так само ні на що не придатна й удавана, як і штучно змонтована, гротескно анахронічна комедія. справжні рушійні сили, які підштовхували людей до дії і визначали долі держав і спільнот, залежали від чогось іншого.

еее, тобто все-таки не корисний був ідеал. (і навіть не сильно красивий, судячи з порівняння з фарсом).

і він постійно таке робить, але зазвичай має совість висловлювати суперечливі думки на відстані в кілька сторінок, а тут — зовсім сусідні абзаци.

(із чудового в цьому розділі — розповіді про гучно анонсовані двобої між принцами, до яких роками готувалися, на які видавали купу грошей і якими користувалися для пропаганди, але які так ніколи й не відбувалися. одразу подумала про цукерберга проти маска).

#вечірнінотатки #січеньізгейзінгою

когось дуже зачіпає агнес сорель у ролі діви-годувальниці:

навіть зважаючи на чудову якість цього малярства, ми бачимо тут просто модну лялечку з високим, ретельно виголеним чолом, округлими широко розставленими грудьми, високою і тонкою талією, незвичним і загадковим виразом обличчя, серед задерев'янілих червоних і синіх ангелів. усе це докладається до ефекту декадентської безбожності. [...] чи ж не оприявнює це блюзнірської байдужості щодо святості, якої не перевершив би жоден ренесансний розум?

скрізь профанація. нічого святого. і регулярні знаки оклику для кращого ефекту.

#вечірнінотатки #січеньізгейзінгою

ейлін павер починає «середньовічних людей» — медієвістику з 1920-х років, яка в мене у планах на лютий, — із розповіді про людей пізньоантичних, бо ж треба трохи прописати контексти (а не як деякі). один із цих персонажів — авсоній, поет і вчитель риторики, який у iv столітті склав збірку віршів про своїх колег-викладачів.

у бордо, де живе авсоній (і яке тоді ще зветься не так), їх тридцять двоє — і кожному присвячений окремий текст.

є мінервій-оратор, який має феноменальну пам’ять і після гри в нарди детально розбирає кожен хід. є анастасій-граматик, який зробив дурницю, покинувши бордо заради провінційної школи, і відтоді канув у цілком заслужену невідомість. є аттій тіро дельфідій, який колись був правником, а тепер, на пенсії, вчителює, хоча учні його не сильно цікавлять, що засмучує їхній батьків. є йокундій-граматик, який свого титулу не заслуговує, але він така добра людина, що вартий згадки серед гідних постатей, нехай і, власне кажучи, на вчителя не тягне. є екзуперій, дуже вродливий чоловік, чиє красномовство звучить вишукано, поки ви не дослухаєтеся й не усвідомлюєте, що то все нісенітниці.

і є щось напрочуд рідне в цьому переліку.

#вечірнінотатки #лютийізпавер

у вступі до «закутої бібліотеки» бернетт стрітер наводить перелік британських бібліотек, у яких збереглося достатньо оригінального умеблювання, щоб можна було якось обґрунтовано говорити про книжки на ланцюгах, а далі пише:

поза сумнівом, наступного ж дня після публікації книжки мені розкажуть, що в цьому списку є очевидні лакуни. що ж, прагнути вичерпання будь-якої теми — це братися за складання проповіді про Марноту Людських Прагнень.

(так, там в оригіналі великі літери, і цей канал щойно використав свій ліміт великих літер на декаду наперед).

із «закутою бібліотекою» я побіжно знайома вже давно, але читала її фрагментарно, для роботи, надкушуючи то тут, то там, тож тільки зараз помічаю оці ніжні самоіронічні відступи. і скидається на те, що березнева частина челенджу буде приємна.

лютнева, до речі, закінчилася успішно, я встигла дочитати «середньовічних людей» ейлін павер і навіть під суботнім сонечком пофотографувала закладки, якими тепер помережана книжка, але поки що ніяк не зберуся щось змістовне про неї написати. може, наприкінці тижня.

#вечірнінотатки #березеньзістрітером

наш намір полягає в тому, щоб накреслити образ литовської міфології, спираючись на автентичні джерела, без фантастичних домішок і з додаванням необхідних пояснень; заразом ми відмовляємося узагальнювати те, що джерела кажуть про одне плем'я в один період, на всі; ми не накидаємо якоїсь цілісної литовської міфології — адже про це, з огляду на стан наших джерел, і мови бути не може; ми зіставляємо й вилущуємо відомості, які вдалося зібрати про кожне окреме литовське плем'я, і тільки потім переходимо до загальних висновків. а що міфологія — це тільки одна з рис народного життя, ми не обмежуємося суто віруваннями, а зважаємо також на інші буттєві аспекти,

— пише у книжці 1904 року німецько-польський філолог александер брюкнер, народжений у тернополі й вивчений у львові. схоже, нормальні науковці вже 120 років тому вміли робити нормальні дослідження, не натягуючи сову одної згадки на глобус цілої епохи.

(розгорнувши цю книжку на випадковій сторінці, я побачила щось про пиво, то вважатиму це за додаткове знамення насолоди від тексту).

#вечірнінотатки

написала для «вербуму» статтю про пивні чудеса — за основу взяла старий допис, але додала трошки нових історій. їх, звісно, не стільки, як чудес про вино, але все одно чимало.

і, здається, починає трошки розвиднюватися з роботою, то наступного тижня буде нова голосувалка про тему довгочиту. про що вам загалом було б цікаво почитати? (взагалі не гарантую, що напишу, але раптом зорі правильно стануть).

#вечірнінотатки

читаю дослідження про диявола в середеьовічних екземплах, розділ про диявольські метаморфози. один із сюжетів розповідає про жінку, яка дуже пишалася своєю безгрішністю, тому однієї ночі, коли їй явився прегарний король із осяйним почтом, цілковито повірила, що то ісус. наступної ночі він прийшов до неї вже без почту, зате з цікавими пропозиціями. ще наступної це був уже менш гарний король, потім лицар, потім клірик, селянин, чернець і нарешті вагант (дуже цікава градація, по-моєму) — і десь на цьому місці жінка зрозуміла, що то ніякий не ісус. невдобно вийшло.

але розказую я вам то все не через саму історію, а через те, як її прочитала. дослідження польською, і про гарного короля там написано piękny król. а моя голова вирішила, що це piękny kot, тобто гарний кіт. я згідно покивала — о, який цікавий екземплум, про любов до котиків. на місці з непристойними пропозиціями стало трохи дивно, бо, ну, любов до котиків не зовсім про те. на ваганті я, як і героїня історії, вирішила перевірити, чи точно все правильно зрозуміла.

воістину, хто про що думає.

#вечірнінотатки

допис без звуку, зате з книжкою про життя середньовічного кракова. щоб то не була просто фотографія, ось майже тематичний фактоїд із книжки: винаймаючи помешкання в місті разом з іншими людьми, важливо було прописати в договорі право sedendi versus fornacem — сидіння при печі; інакше сусіди цілком законно могли вас до вогню не пускати.

#вечірнінотатки

антоніна єліч (яку я саме дочитую — і справді тішуся, що взяла цю книжку) розповідає про ректорські суди в кракові:

студенти не підлягали міській юрисдикції. їх судив тільки ректор, і під карою десяти гривень не можна було позивати їх перед іншим судом. […] ці суди першої інстанції, втім, не мали великого авторитету, роззухвалена молодь зазвичай не погоджувалася з вироком ректора й апелювала до інстанції вищої, тобто єпископа. уже 1448 року [єпископові] оленицькому ввірвався терпець, і він написав ректорові, якубу краків'янину, щоб той сам займався всіма цими справами, бо в єпископів є важливіші клопоти.

довели студенти бідолаху 🥺

#вечірнінотатки