принагідно до попереднього допису — три хороші романи про пригоди реліквій і реліквієшукачів, хоча й не про середньовіччя. (один із них — «майстер реліквій» — навіть є в українському перекладі. вийшов 2018 року, але його досі можна купити).

🦴«сухі кості» річарда берда — найекспериментальніші у списку. дія відбувається в сучасній женеві, де священник англіканської церкви на ім’я джеймс спершу намагається відстояти храм, який разом із усім начинням викупив мутний мільйонер, а потім не те щоб зовсім добровільно, просто жити якось треба, влаштовується до цього мільйонера на особливу роботу — розграбовувати могили.

бо швейцарія багата похованнями знаменитостей; на кості кальвіна, юнга чи борхеса завжди є попит; а наш герой має специфічну суперсилу: під впливом кісток він наче перемикається на частоту їхніх колишніх власників і починає думати, відчувати й поводитися, як вони. дуже потужний інструмент для перевірки автентичності, погодьтеся. (щось таке було в «izombie», але книжка вийшла на 11 років раніше).

відповідно, кожен розділ написаний в іншому стилі — трошки по-бекетівськи, по-вітменівськи, по-чаплінівськи й так далі. результат виходить складний як для героя, якому перепади світогляду не дуже допомагають взаємодіяти з мафією, так і для читачів (тому в книжки невисокий рейтинг на гудрідсі), але якщо ви любите ігрові тексти, «сухі кості» безумовно варті читання.

🦴 весь цей список по-своєму пікарескний; здається, у самих реліквіях є щось, що схиляє авторів до грайливості й хуліганства. але «майстер реліквій» крістофера баклі — найпікарескніший із трьох. це роман-пригода, роман-вигрібання з ями, у яку герої самі й закопалися.

його центральний персонаж — чесний торговець реліквіями дісмас, який переймається провенансом і правдоподібністю своїх товарів (йому би сильно став у пригоді джеймс із «сухих костей»), і за це його послуги високо цінують впливові покупці. це, звісно, трохи проблема, бо хто сказав, що ранньомодерні німецькі архієпископи менш небезпечні для здоров’я, ніж швейцарські мафіозі з ххі століття? а з другого боку, надворі 1517-й, лютер уже виголосив свої тези, до відпустів і мощей виникає дедалі більше питань.

дісмас мріє про пенсію, але через підступи долі (і свого банкіра) мусить узятися за одне останнє замовлення. а ми знаємо, чим зазвичай закінчується троп останнього замовлення: усе іде шкереберть, мисливець стає здобиччю й так далі. зате в дісмаса є чудові спільники: альбрехт дюрер, який не може втриматися від малювання автопортретів, і молода знахарка, яку обзивають відьмою і яка, може, й рада була би перестати латати своїх супутників, але інших родичів парацельса автор героям не забезпечив, то вже доводиться так.

місцями роман навмисно анахронічний у лексиці (наприклад, дісмас думає про папу, імператора і отого самого архієпископа як про «тройку» — «troika» в оригіналі) й ідеях, але авторові весело, то й читачам весело.

🦴 «читання темних віршів» луїса феліпе фабре в оригіналі вийшло іспанською, але навіть в англійському перекладі це точно найвишуканіший роман із цього переліку. і найкоротший: 150 сторінок супроти 300+ у двох попередніх. утім, він такий густий і поетичний (хоча все одно квестовий і веселий), що навряд чи читатиметься швидше, ніж «майстер реліквій».

року божого 1592 троє службовців корони — точніше, один справді службовець і двоє бідолах, яких він із собою прихопив, — отримують таємну місію перенести мощі святого йоана від хреста з убеди в сеговію. дорога ніби не сильно далека, й убедські ченці віддають їм тіло майже без протестів, але є одна проблема: воно нетлінне і райськи пахне. і цей фантастичний аромат приваблює паломників, пройдисвітів і не зовсім поцейбічне всіляке, на взаємодію з яким герої не підписувалися.

фабре вибудовує свою сновидну історію на ґрунті віршів самого йоана від хреста, і вони так пов’язані з сюжетом, що перекладачці роману довелося відмовитися від старих перекладів поезій і зробити власні, щоб нюанси правильно склалися. то пригоди відбуваються не тільки з мощами, а й із мовою.

#вартечитання

святі гризуть нігті на мініатюрі з коментованого одкровення кінця хіі століття. мабуть, через страшний суд переймаються.

#апокаліпсис

сова і мавпа з рукопису кінця xv століття вчать нові пісні, щоб уночі порадувати ними сусідів.

а ви що поробляєте цієї суботи?

#звукимузики

левики пурхають між деревами в рукописі 1210-х років. якість не дуже хороша, проте звірі чарівні (хоч художник і не вловив статевого диморфізму), то хай будуть.

#котики

«повага до знання — у середньовіччі ототожнюваного з мудрістю — була така велика, що ті, хто наосліп кидався в неозоре море студій, отримували диспенсацію (принаймні в болонських монастирях) від участі в більшості церковних служб», — пише лео мулен у передмові до книжки «середньовічні школярі і їхні вчителі».

і я одразу думаю про алхіміка брата бертольда з «1313» наталени королевої — пам'ятаєте такого? цікаво, чи вона цими італійськими звичаями надихалася, коли писала про його прогулювання служб. (імовірно, що й ні — може, це була просто додаткова кепська звичка й так кепської людини, але все одно цікаво, як воно перегукується з реальністю. і ще, звісно, цікаво, чи цей звичай болонських монастирів не доводив до схожих прикрих наслідків).

#вечірнінотатки

біси прийшли спокушати святого антонія, але він не розгубився, поборов їх, попатрав і пустив на предмети інтер'єру — бо чого добру пропадати. оно який хороший ковричок вийшов.

(цей трохи незвичний — бо не в пустелі — антоній великий походить із савойського часослова середини xv століття. у цьому часослові у всіх пишні гобелени й багате вбрання, то художник, вочевидь, не хотів відходити від загальної концепції).

#тяжкобутисвятим

сором'язлива жабка ховається серед акантів на маргінесі овідієвих «метаморфоз», переписаних у xv столітті.

#маргіналії