початок року — це не тільки короткі дні, зимно і давайте вже після свят, а ще й час наобіцяти собі всілякого самовдосконалювального, навіть якщо ми вповні усвідомлюємо умовність дат і ймовірність, що обіцянки будуть зламані ще в середині січня. бо це ж приємно (і життєствердно): складати плани, вигадувати челенджі, уявляти себе майбутніх. а цього року перше січня — ще й понеділок, то коли починати, як не нині.

дві мої улюблені першосічневі справи — це поставити собі книжкову мету на гудрідсі (виявилося, що я це роблю, відколи вони взагалі запустили таку функцію, — від 2011 року) і заповнити рубрики в рукописному читацькому гросбуху (а його веду вже років із вісім, але точно не скажу, бо перші нотатники десь запропастилися). але цього року в мене є додатковий читацький намір: за 12 місяців прочитати 12 досліджень про середньовіччя, написаних у різні десятиліття (січень — 1910-ті, лютий — 1920-ті і так далі до 2020-х у грудні).

нащо? ну, по-перше, бо чом би й ні. поводитися так, наче я знаю, що робитиму через рік, — це затишно, заводити собі ритуали — корисно, а влаштовувати книжкові ігри — ще й весело (гейзінга, запланований на січень, про людське тяжіння до гри цілу книжку написав); але плоть слабка, а психіка ніжна, тож, щоб ця забава мала менше шансів мені сприкритися, у переліку немає шістсотсторінкових книжок.

по-друге, цікаво поспостерігати, як упродовж хх століття змінюються стандарти писання нонфіку і способи говоріння про історію.

по-третє, є купа книжок, які я давно хочу почитати, але чи ніяк не зберуся, чи постійно відволікаюся на щось інше, нагальніше — а тут буде стимул: не програти у власну гру. і можливість ділитися з вами реляціями з цієї медієвістичної подорожі теж надихає.

отже, ось те, що я планую читати — і про що розказувати — упродовж року:

🪶 січень: йоган гейзінга, «осінь середньовіччя» (1919)
🪶 лютий: ейлін павер, «середньовічні люди» (1924)
🪶 березень: бернетт гіллман стрітер, «прикута бібліотека: розвідка про чотири століття еволюції англійських бібліотек» (1931)
🪶 квітень: режін перну, «сяйво середньовіччя» (1944)
🪶 травень: айріс оріго, «торговець із прато: повсякденне життя в середньовічному італійському місті» (1957)
🪶 червень: генрі краус, «живий театр середньовічного мистецтва» (1967)
🪶 липень: патрік гірі, «furta sacra: крадіжки реліквій у високому середньовіччі» (1978)
🪶 серпень: шуламіт шахар, «четвертий стан: історія жінок у середні віки» (1981)
🪶 вересень: діан елліотт, «упалі тіла: нечистота, сексуальність і демонологія в середньовіччі» (1999)
🪶 жовтень: майкл кеймілл, «гаргульї нотр-даму: медієвізм і монстри модерності» (2007)
🪶 листопад: мері каррутерс, «досвід краси в середні віки» (2013)
🪶 грудень: щось свіженьке, видане 2024-го, бо книжок щороку з’являється стільки, що очі розбігаються, а руки не доходять

перелік, звісно, приблизний, особливо для другого півріччя, бо там конкуренція за місце у списку була затята. якщо ви щось звідси читали — розповідайте, як вам (надто якщо це текст, на який не варто гаяти часу); якщо не читали, але зацікавилися — приєднуйтеся, половина з цих книжок є в більш-менш вільному доступі. а ще в коментарях можна робити ставки на те, скільки я протримаюся (але сподіваюся, що ви в мене все-таки вірите), і ділитися власними планами й челенджами на 2024 рік.

#рікчитання

мініатюрист мав зобразити на цій сторінці зі збірки юридичних текстів, укладеної десь 1315 року, абсолютно добровільний шлюб, але щось пішло не так.

#повнабентега

гільдегарда бінгенська, розповідаючи про птахів і користь від них, пише:

самець пави має підступні, нечисті звички. іноді він змішується у статевому акті з невеликими тваринами і малими бестіями. потомство, яке в них народжується, має форму матері, не батька, але буває забарвлене в кольори батькового пір’я. коли павич бачить, як бігають ці звірятка, він упізнає в них своїх дітей і любить їх.

(а їсти пав нікому не корисно, каже гільдегарда).

павич із бестіарію 1180-х років запевняє, що то все наклеп (ну, крім їсти не корисно) — де ви бачили інших звірів такої барви?

#бестіарії

сьогодні в нашій нерегулярній рубриці «сови, які бачили чимало лайна» — ціла компанія сов, які справді всіляке бачили. здається, їх хтось спитав, що саме вони бачили, то тепер сови дивляться ще й на свіжовідірвану голову.

#совоньки

небесний дикобраз із «генеалогічної історії французьких королів від початків і до людовика хіі», переписаної в xvi столітті.

#геральдичне

святий августин привів когось (можливо, замовника книжки?) подивитися, як бунтівні янголи падають із неба на початку віків. бо, по-перше, для мистецтва не існує обмежень у часі й просторі; а по-друге, це його текст (і байдуже, що переписаний аж наприкінці xv століття), може робити, що хоче.

#вастутнестояло #війнавнебесах

уявіть, що ви роздобули машину часу і, замість зробити з нею щось корисне, перемістились у 2532 рік почитати тодішні дослідження з історії культури. а в одному з них написано:

початок ххі століття в західному світі знаменується зростанням індивідуалізму, взаємної недовіри й соціальної параної. поширеними практиками стають самоізоляція і соціальне дистанціювання; навіть релігійні спільноти, які ще в хх столітті були осередками єднання і солідарності, тепер закликають до дистанційної участі в богослужіннях чи, якщо вже вірні мусять бути особисто присутні у храмі, до збереження якомога більшого простору між ними. ця недовіра пронизує й міжнародні відносини: американці прагнуть побудувати стіну на кордоні з мексикою, поляки — з білоруссю, українці — з росією.

і ви такі: castle.gif

от приблизно з цим відчуттям я читаю гейзінгу. він страшенно начитаний, і це видно. він із купою детальок розповідає красиву, пристрасну історію про культуру і світогляд пізнього середньовіччя — звідси «осінь» у назві книжки — але схильний ігнорувати те, що культура, світогляд і їхні окремі деталі існують у контекстах: економічних, політичних, соціальних, наукових.

скажімо, у перших двох розділах, де йдеться про загальний настрій періоду, немає ні слова про чорну смерть і регулярні повернення чуми впродовж наступних століть, хоча, як на мене, вимирання третини місцевого населення пояснює похмурі погляди, апокаліптичні очікування та зосередженість на марноті земного життя бодай не гірше, ніж «бо так втовкмачували людям проповідники з відроджених жебручих орденів» (та й саму популярність проповідників воно теж трохи пояснює).

а втім, гейзінга пише не для того, щоби розказати, як ми до такого життя докотилися, а щоб створити атмосферу. тому й вибіркові цитати (будьмо щирі, на кожну його цитату про занепадницький дух епохи можна навести контрцитату — просто в усі епохи люди ставилися до життя по-різному й по-різному про це розповідали), й узагальнення, що з них виростають, і плавні переходи між темами, через які висновки не завжди пасують до засновків, обґрунтувати можна: як часом кажуть у відгуках на романи, це не про сюжет, це про вайб. а вайб виходить розкішний.

найбільша небезпека, на яку варто зважати, — окремі, еммм, не зовсім сумісні з реальністю тези, які гейзінга бере невідомо де й далі не розвиває, але вони яскраві, цікаві й здатні западати в пам’ять. наприклад: «скидається на те, що в останні роки xiv століття виникає популярне переконання, наче з часів великої схизми вже ніхто не може потрапити до раю». це було б захопливо, якби хоч якось підтверджено; але ми, навпаки, знаємо про пізньосередньовічні збірки чудес, у яких божа мама заводить людей у рай попри всі їхні переступи (і навіть повертає до життя померлих без сповіді гуляк, щоб вони встигли виправитися й не пішли до пекла). тобто цілковито можливо, що існувала якась швидкоплинна єресь, представники якої не бачили надії на спасіння, однак вона точно не була визначальна для настроїв епохи — і нам не дають вказівок, за якими можна було б її знайти. звідки ця думка? чому так пізно після схизми? чи справді про схизму 1054-го йдеться? якісь загадки так і лишаються загадками.

поки що я отримую від цієї книжки майже порівну втіхи (від стилю, цитованих історій і вміння гейзінги сплітати наратив) і фрустрації. та від третього розділу починаються роздуми про окремі аспекти середньовічного життя, загалом предметніші, конкретніші й закоріненіші в документах, то з ними має бути простіше. у кожному разі, там є купа байок для переповідання, які тут неодмінно з’являтимуться.

(на фотографії — кава, гейзінга й минулотижнева погода, яка не могла вибрати, зимова вона чи весняна. але вже визначилася).

#рікчитання #січеньізгейзінгою

мавпа молиться до безтілесної небесної дупці на маргінесі рукопису з 1350-х років.

#маргіналії #нічогосвятого

тонколапий щиглик із маргінесу англійського псалтиря кінця хііі чи початку xiv століття.

спонсор сьогоднішнього допису — пісня про щигля і його тугу від мар'яна пирожка.

#манюнє