на сторінці манускрипту з 1548 року мерці б'ють вази, грають якусь подобу музики і всіма підручними засобами привертають увагу читачів до швидкоплинності життя.

#всітамбудемо

доставка душ на небо в часослові 1500-х років (цікаво, якою кур'єрською службою вони користуються).

#голілюди #всітамбудемо

смерть їде на левику і махає ручками.

ця фігура, вирізьблена 1513 року, колись була частиною монастирського годинника. у шиї в лева стояв дзвіночок, і в певні години смерть била по ньому, нагадуючи ченцям про минущість усього цьогосвітнього. мабуть, атмосферно виходило.

#всітамбудемо #котики

заяча поховальна процесія з псалтиря 1310-х років.

усе як має бути: попереду плакальник із дзвіночками, перед труною священство, на труні — коштовне покривало. мабуть, якогось видатного зайця хоронять.

#маргіналії #всітамбудемо

янголи несуть душу жебрака лазаря в рай, поки дуже мальовничі біси мучать у пеклі багатія, який відмовився допомогти лазареві за життя. принаймні якась сатисфакція, хоча й не те щоб дуже оптимістичний коментар щодо соціальної справедливості тут, на землі.

мініатюра з часослова 1510-х років.

#новозавітне #пекельце #біси #всітамбудемо

минулого тижня в опитуванні перемогли привиди, то сьогодні й будуть привиди. точніше, один, який іще й поступово набуває тілесності, — із історії під умовною назвою «про пияка, що запросив мерця в гості» («de ebrio, qui defunctum invitavit»); стаття в журналі «сучасна філологія» за 1913 рік називає її найранішою відомою версією донжуанівського сюжету.

тільки тут, звісно, менше фатальних пристрастей, а є просто чоловік, який одного вечора напідпитку повертається додому через цвинтар — і перечеплюється об череп, який отак собі валяється на землі. пиякові й так складно йдеться, а тут іще додаткові перешкоди, тож він спересердя каже: «ну і чого ти тут лежиш? краще пішов би зі мною, повечеряли б разом». і що ви думаєте? череп погоджується на запрошення й підхоплюється летіти за чоловіком.

бідолаха різко тверезіє, біжить додому, замикається на всі засуви — але череп гатить у двері. чоловік просить домашніх відповісти, що господаря нема вдома, та привид наполягає: «я знаю, що є, то або він мене впустить, або я зайду силоміць». доводиться таки впустити його до хати, і перед чоловіковими очима постає напіврозкладений покійник, який чемно дякує за гостину й у відповідь запрошує господаря через тиждень до себе.

рідня, звісно, вже заздалегідь прощається з чоловіком, бо підозрює, чим закінчуються вечері в померлих. через тиждень вони всі разом ідуть на цвинтар, а там зненацька здіймається вітер, який підхоплює нашого героя і несе в чудове місце, де мрець, тепер доволі цілий і пишно вбраний, розповідає йому, що за життя був заможним і розпусним суддею, який зневажав суд божий, але тепер його їдять хробаки й мучать біси, то так робити точно не треба.

після цієї виховної розмови чоловік повертається на цвинтар, де досі стоїть його рідня — але він такий страшний і змарнілий, що від нього всі розбігаються. зрештою він скликає їх докупи, розказує про свою подорож, і вони, звісно, сповнюються прагнення жити порядно. ми не знаємо, чи всім вдалося, але з пияка точно став зразковий громадянин.

#всітамбудемо #мертвілюди

душі приходять на страшний суд одразу з паперами, щоб не трапилося ніяких непорозумінь, на мініатюрі з ілюстрованого апокаліпсису 1330-х років (bl add ms 17333).

книжечки в їхніх (і божих) руках — це таки важливі документи: одкровення кілька разів згадує про книгу життя, записані в яку потраплять у царство небесне, а ті, кого там немає, будуть, наприклад, вкинуті «в озеро вогню». це серйозніша ситуація, ніж не знайти себе у списках на виборчій дільниці, тому не дивно, що люди по-всякому намагалися (і намагаються) завчасу впевнитися, що вони в тій книзі є.

можна сприйняти це як метафору і дбати про запис добрими вчинками, справами милосердя й усяким таким. а можна поставитися до тексту буквальніше — і завести спеціальну книжку. багато середньовічних монастирів мали томи, які буквально звалися «liber vitae», тобто «книга життя»: там нотували імена покровителів і жертводавців. в ідеалі їх усіх мали б згадувати під час служб, але в популярних монастирях це перетворилося б на багатогодинний потік імен (скажімо, одна клюнійська «книга життя», яка трохи помандрувала між монастирями, містила десять тисяч записів), тому книжку під час меси клали на головному вівтарі, а в євхаристійній молитві просто вказували на всіх, хто там записаний.

(не знаю, як це працює зараз. щойно подумала, що можу ж напряму попитати ченців, але лишу то на потім. а якщо хтось із вас знайомий із сучасними монастирськими меморативними практиками — розкажіть, будь ласка, у коментарях).

#апокаліпсис #всітамбудемо #голілюди #пащапекельна

хворий бідкається, лікар розводить руками в англійській збірці релігійних віршів, пізньосередньовічність якої можна зрозуміти бодай за тим, що тексти на стрічках більш-менш вдається розібрати навіть нетренованим оком.

#всітамбудемо #смертонька

жаби з хробаками повзають по мементо морі, вирізьбленому десь у 1520-х роках.

#всітамбудемо

черниця на смертному одрі з повним антуражем бісів, які чекають, коли ж можна буде вхопити її душу за якісь задавнені гріхи. але божа мама теж прийшла, то в черниці є всі шанси на таксі до раю.

(мініатюра з рукопису 1500-х років).

#гарнеякбожамама #всітамбудемо

прекрасний часослов герцога беррійського (це не оціночне судження, він так справді зветься) нагадує, що цвинтар — це тихе і спокійне місце для читання.

#всітамбудемо #куточокбібліофіла

потрапляє якось селянин у пекло, а там — імерсивний театр.

це якщо коротко. трошки довша версія цього жахіття, записана в 1200-х роках, розповідає про побожного англійського селянина на ім’я теркіл, який одного дня зустрів святого юліана й разом із ним і святим домнінусом пішов подивитися, як ведеться душам після смерті.

першою їхньою зупинкою була велика церква, що слугувала таким собі розподільним центром: грішників звідси забирали в пекло, нечисленних праведників — до раю, а решту — в чистилище, допокутувати. для ефективної роботи центру там мали перебувати представники кожного з місць призначення, тож у точці зважування душ теркіл побачив і святого павла, і бісів пекельних (цікаво, чи вони іноді виходили разом на перекури й обговорювали нелюдські умови праці). один із бісів обмовився про вистави — ludis theatralibus — які відбуваються в пеклі, і святий домнінус сказав, що хоче на них подивитися. біс відповів, що святих відведе без проблем, а от селянина — дзуськи, бо він же побачить муки пекельні, вразиться, розкаже про них своїм сусідам — і все, ті злякаються і стануть жити праведно.

звісно ж, святі просилися на виставу якраз тому, що з ними був теркіл, тож без найменших скрупулів сховали селянина й протягли його в пекло, обманувши свого бісівського провідника. а там на горішньому поверсі справді виявився театр.

спочатку теркіл побачив публіку, яка сиділа на кріслах, зроблених із розпеченого заліза й велетенських цвяхів, що стирчали на всі боки, зокрема й крізь тіла. якийсь біс сказав: «витягніть на сцену отого пихатого чоловіка, хай нам зіграє», — і одного з грішників справді підхопили з його місця й потягли на сцену, де він, ніби маріонетка, став показувати різні пихаті пози: задирати носа, закочувати очі, випинати груди, лаяти всіх довкола зневажливими словами. коли демони досхочу насміялися з нього, одяг на грішникові спалахнув; біси знесли його, вже підсмаженого, зі сцени, повідривали йому руки-ноги, кинули їх у чан зі смердючою олією, як у фритюрницю (і з відповідними звуками), а потім склали назад докупи — і грішник повернувся до свідомості. щоб він точно не розвалився, біси принесли ще дві великі бляхи і прицвяхували до них бідолаху в стратегічних місцях, а потім провели його на місце — дивитися наступні вистави.

окрім пихатого чоловіка, теркіл побачив:
• священника, який розтринькував пожертви, — йому прорізали дірку в горлі й протягли крізь неї язик;
• безжального лицаря, що гарцював на коні, із сідла в якого стирчали цвяхи;
• адвоката-хабарника, якому довелося їсти розпечені монети, вибльовувати їх, а потім знову їсти;
• пару перелюбників, що спершу показала, як саме чинила перелюб, а потім стала гризти одне одного до м’яса, —
і ще багатьох грішників, що, каже текст, самі своїми вчинками склепали собі крісла, на яких тепер мусили сидіти. кожного з них після вистави біси рвали на шматки, смажили і збирали назад, як отого найпершого пихатого чоловіка.

коли теркіл зі святими нарешті вдосталь надивилися на театр, вони вирішили зазирнути ще на нижчий рівень пекла — і там побачили вже традиційні казани, у яких потерпали грішники із серйознішими переступами за душею. казанів було чотири: один із гарячущою смолою, другий із холоднющою кригою, третій зі смердючою сіркою, а четвертий — із соляним розчином, таким міцним, що він одразу відділяв м’ясо від кісток. а щоб душі не звикали до умов (і щоб бісам було розмаїття), їх що вісім днів переводили в інший казан.

насамкінець мандрівки наша трійця пішла подивитися, що там на небі, аби запезпечити теркілові контрастну історію про вічне блаженство, але не встигла дійти далеко, бо виявилося, що за спогляданням пекла минуло два дні, то селянинові вже дуже треба повертатися додому. от завжди так.

(на пекельній мініатюрі з рукопису xv століття, звісно, не театр, але теж купа всього діється. он навіть хтось у коника бавиться).

#пекельце #біси #всітамбудемо

біс із ангелом чекають результатів зважування душ, за яке саме взявся барвистокрилий михаїл на вівтарній панелі роботи хуана де ла абадії старшого (десь із 1480-х років).

#всітамбудемо #требабільшезолота