середньовічні скриптори й читачі знали чимало способів привабити увагу, й один із них ви бачите на цьому фрагменті сторінки з юстиніанового кодексу, переписаного в італії у хііі столітті.

ідеться, звісно, про манікулу — ☛ — долоньку, що тицяє пальцем у певний фрагмент тексту. тут їх аж дві, над і під вбраним у синє чоловічком. (так, у нього там пеніс). потрібні манікули для того самого, що й сучасні маркерні підкреслення: вони нагадують читачеві (і підказують наступним, бо, як ви бачите, з цією книжкою працювала далеко не одна людина), що тут написане щось важливе.

у рукописах манікули вкрай рідко були вбудовані від початку: їх домальовували читачі, іноді (як у цьому кодексі) — очевидячки різні, тож можна уявляти цілі покоління людей, які знаходили для себе в тексті щось нове, варте запам’ятовування, і тішилися з його багатих ілюстрацій. малювали манікулу сильно по-різному — від двох рисочок, що умовно позначали пальці, до анатомічно точних долонь у вишуканих рукавах; keith houston, автор книжки про незвичні типографські знаки, пише, що манікули петрарки мають, окрім великого, іще п’ять додаткових пальців, треба буде якось пошукати цю цікаву мутацію.

потім, коли книжки стали друковані, манікула перетворилася на типографський символ: спершу нею пов’язували фрагменти тексту з відповідними поясненнями, а згодом, із розвитком апарату посилань, вона стала в основному прикрасою. але звичка тицяти в текст мальованими пальцями зникла не одразу, і трапляються й друковані книжки з манікулами на берегах.

#куточокбібліофіла

учорашній рукопис не припиняє мене тішити: якщо в попередньому випадку фалос у чоловічка був цілком передбачений оригінальним художнім задумом, то на цій сторінці його точно домалювали пізніше. довкола є кілька манікул, і страшенно цікаво, чи він виконує ту саму функцію, що й вони, — бо виразно ж указує на рядок. і якщо це так, то виходить, що перед нами рідкісний зразок, еее, фалікули?

(усе, завтра буде про якусь іншу книжку. мабуть, навіть без пенісів).

#куточокбібліофіла

півтора тижня тому ми трошки говорили про манікули — а тут знайшлася ще одна, багатозадачна, тицяє в текст навіть не грабельками, а восьминожкою якоюсь.

#куточокбібліофіла

луп серват, що був феррієрським абатом у середині іх століття, любив книжки. і читати, і переписувати, і виправляти — до нас дійшло кілька томів його текстуальної критики, зокрема з коментарями і правками до рукописів ціцерона.

а що робили середньовічні бібліофіли, коли хотіли нових книжок? правильно, позичали їх і копіювали. ціцерона, до речі, луп узяв у самого папи. у листах із проханням поділитися книжечкою абат часто наголошував на тому, що рукописи, про які йому йдеться, невеличкі, то їх запросто можна передати з якимось мандрівним ченцем.

а що робили середньовічні бібліофіли, коли хотіли вберегти бібліотеку від чужих посягань? правильно, нікому своїх книжок не давали. і в лупових листах збереглася ціла низка причин, чому він аж ніяк не може розлучитися з оцим рукописом:
• бо дорога довга й небезпечна, а монах із книжкою мусив би йти пішки, то не треба його на таке наражати;
• бо книжка занадто велика й важка;
• бо книжка дуже гарна і неодмінно привабить злодіїв.
скидається на те, що ці відмазки регулярно спрацьовували.

персонаж із рукопису 1300-х років (f. 22v) наполягає, що нема в нього ніяких книжок, це вам привиділося, а коліно? ну, йому просто подобається сидіти із задертим коліном, не зважайте.

#куточокбібліофіла