#конспект_про_непристойне хочеться почати не зі статті, а зі вступу — точніше, навіть із примітки до вступу.

нікола макдональд, упорядниця книжки, згадує про непристойні паломницькі значки, які знаходять переважно в нідерландах — а у британії дуже рідко (про них буде в іншій частині конспекту). деякі дослідники припускають, що це тому, що, цитую, «лондонці воліли висловлюватися про секс стриманіше й менш соромітно». але інші об’єкти — яких і стосується примітка — доводять, що це не зовсім так. просто британці послуговувалися не масово виготовленими значками, а зробленими на замовлення іменними печатками.

до наших часів дійшло кілька цікавих об'єктів. наприклад, норфолкська печатка з пенісом (здається, прямо у процесі проникнення) і написом ias:tidbavlcoc, що, по-перше, позначає ім’я (яків теобальд малий), а по-друге, каламбурить з приводу члена і яєчок; зображення цього екземпляра вдалося знайти тільки в поганій якості. або печатка з жіночими грудьми і вульвою, розташування яких імітує геральдичну лілію; тут, на жаль, узагалі ніяких фото не знайшлося. або — і це не англійський артефакт, а французький, тому макдональд про нього не згадує, але він якісно відфотографований і дуже добре ілюструє загальний підхід — печатка жана грюнара фокатута (ioh.grvnard.focatovt), по-нашому івана усеграя, із цілими трьома ерегованими пенісами і хрестовидною квіточкою над ними; зараз зберігається у британському музеї.

якщо вже людина витратила грошей на печатку, вона її точно використовуватиме для ідентифікації. ми нічого не знаємо про власників оцих трьох екземплярів, але мені подобається їх уявляти, наприклад, заклопотаними купцями, яким доводиться регулярно запечатувати листи і позначати себе печаткою на важливих документах. є в цьому якийсь вайб вічної підлітковості, який у реальному житті мене, мабуть, люто бісив би, а в середньовічних людях, навпаки, зачаровує.

сьогоднішній #конспект_про_непристойне теж стосується вступу (такими темпами я цю книжку до різдва конспектуватиму, але й гаразд). нікола макдональд починає розмову про обсценності з цікавого випадку в сувенірній крамничці британського музею, де з нагоди виставки на середньовічну тематику продавали відповідний мерч, зокрема — репліки сороміцьких паломницьких значків із вульвами-мандрівницями, крилатими пенісами, генітальними процесіями й усяким таким. і скидається на те, що сучасним продавцям ці значки здавалися значно сороміцькішіми, ніж середньовічним людям: поки інші, дорожчі предмети лежали собі вільно, доступні для мацання, вульви-мандрівниці й компанія, хоч і коштували всього-на-всього по кілька фунтів, були замкнені у спеціальних шафках за склом, і щоб роздивитися їх поближче, треба було спеціально про це попросити. «а можна, будь ласка, глянути отой значок, ні, не з одним пенісом, а сусідній, із трьома», — це фраза, яку навряд чи комфортно казати вголос незнайомій людині, але тут інших варіантів не було.

є, звісно, чимала ймовірність, що продавці просто реалістично оцінили відвідувачів музею, які навряд чи крастимуть великі тарілки по 20 фунтів, а от малесенький непристойний значок за шість — цілком можуть. утім, жест замикання мандрівних геніталій усе-таки дуже символічний і щось каже про зміни у світосприйнятті; на думку одразу спадає спроба поставити популярну середньовічну п’єсу про божу маму в британії на початку хх століття, яка гучно провалилася, коли режисера заарештували за богохульство.

дослідницький консенсус щодо сороміцьких значків стосується, в основному, того, що вони існували в пізньосередньовічних нідерландах і бельгії, дуже поодиноко — в решті європи; найімовірніше, їх приносили додому прочани, які поверталися з нідерландсько-бельгійських святинь. щодо мети значків є кілька припущень, але це, ну, суто припущення. можливо, вони виконували апотропічну (себто захисну) функцію — відводили вроки і пристріти, що дуже корисно на довгому паломницькому шляху; можливо, прикликали людську плідність і земну родючість, бо з такими запитами до святих зверталися регулярно; а може, як і сьогодні, були мерчем, який паломники купували, щоби потім хвалитися вдома незвичними штуками. до речі, є ще теорія, що ці значки — сатиричні / самоіронічні: у пізньому середньовіччі вже дуже поширений стереотип, що люди йдуть на прощу не заради спасіння душі, а щоб вирватися з-під спільнотного контролю й позайматися неподобствами (див. «кентерберійські оповідання»), то чом би не own it.

у кожному разі, археологи знаходять їх сотнями і в дуже різних дизайнах — самих версій крилатих пенісів і вульв-прочанок є по кількадесят. пороздивлятися цю красу можна в нідерландській базі паломницьких значків (за посиланням — повний каталог; щоб побачити саме сороміцькі, у пункті «category» введіть «sexuality»; перейшовши на вкладку з мапою, можна простежити, звідки саме які походять).

#конспект_про_непристойне повертається, і сьогодні навіть подвійною порцією, бо тут треба показувати картинки.

у статті «анус доктора вітковського» (це був такий французький лікар із початку хх століття, дуже зацікавлений репрезентацією людських тіл у церковному мистецтві) майкл кеймілл розповідає про оздоблення бурзького собору, зведеного на початку хііі століття. власне, анус із назви статті стосується не самого доктора, а однієї соборної скульптури, про яку писав вітковський.

про цю скульптуру (нічого особливого, просто зі стіни дорогою до крипти стирчить гола срака) і її наслідки для розуміння середньовічного мистецтва буде згодом. але кеймілл для контексту згадує ще центральний вхід до собору, на якому в три поверхи зображений страшний суд. нагорі — ісус у славі, внизу — люди вилазять із гробів; у середньому ряду янгол зважує діла і сортує душі: по його праву руку в раю тішаться праведники, по ліву в пеклі мучаться грішники.

назва соборної будівлі — cathedra, тобто сидіння єпископа, і, пише кеймілл, «мені значно цікавіші єпископські сідниці, ніж єпископські володіння». і пекельна частина страшного суду має, чим цю цікавість задовільнити. тут напрочуд багато дуп. вони розповідають про покарання, все-таки йдеться про вічні муки, — і роблять це дуже видовищно. сучасною мовою можна сказати (і кеймілл так і робить), що скульптури на тимпані пояснюють: якщо ви вже потрапили до пекла, то you are seriously fucked. і байдуже, ким ви були за життя — чи зажерливим багатієм, який і зараз притискає до грудей торбинку з грішми, поки бісівський хвіст розвідує підходи до його заду; чи єпископом, якого голого, але в митрі кидають у казан зі смолою, підтримуючи за дупу (скидається на те, що зсередини). не пов’язаних із задницями кар пекельних теж предостатньо, і, судячи з облич проклятих душ, утіхи вони приносять так само мало. радіють тільки біси — в одного з них писок на сраці аж заливається сміхом, поки біс роздмухує вогонь під казаном.

на нижньому ярусі люди теж світять дупцями, але тут це відбувається невинно й неагресивно: просто всі голі встають із могил і ніхто ні на чию задницю не посягає.

тимпан над входом до собору — це дуже офіційний проєкт; звісно, робітники могли різьбити несанкціоновані непристойності в малопомітних кутках, але тут ідеться про зовсім інший масштаб. усі ці деталі точно були затверджені на єпископському рівні, а тому, нагадує кеймілл, не варто думати, що непристойність (тобто те, що ми сьогодні так сприймаємо, бо в середньовіччі самої концепції такої не було) — це неодмінно про низові народні висловлювання, іконоборство і повстання проти влади; влада її теж преспокійно використовувала, щоб наголосити на ієрархіях і тримати підлеглих під контролем.

(принагідно: у тлумачному словнику української мови не зафіксовано слів «срака», «дупця» і «дупа». після «дунути» одразу настає «дупелиний», і робіть із цим, що хочете. який довгий шлях ми пройшли від середньовіччя).