був собі чернець, який не тільки недбало ставився до своїх монастирських обов’язків, а ще й регулярно ходив до повій. єдине, що про нього доброго можна сказати, — перед кожним таким походом він щиро молився «радуйся, маріє».

і якось дорогою до повії чернець упав у воду й утонув. коли над його душею зійшлися біси й ангели, біси переконливо пояснили, що це їхній клієнт. ангели вже хотіли повертатися на небеса з порожніми руками, аж тут з’явилася божа мама і сказала, що безпутний чернець належить їй, тому ратиці геть.

звісно, навіть у чистилище нерозкаяного грішника не впустили б, тож марія його просто реанімувала. оживши, чернець зрозумів, якої небезпеки уникнув, навернувся й більше не грішив.

одне слово, якщо шанувати божу маму, вона віддячить. а якщо спробувати її надурити, то м’яко нагадає, що так робити не треба. і про це буде завтрашній довгочит.

зайчик у рукописі 1300-х років (f. 119r) дивиться, як марія відвойовує в біса душу, і радіє, що він — не біс.

#чудотворення #гарнеякбожамама

одного разу на кораблі, що прямував із франції в англію, опинилися разом купці, які пливли на великий ярмарок, і ченці, що везли реліквії божої мами: молоко з її грудей і пасмо її волосся (фандрейзингові тури з реліквіями — це окреме цікаве явище, про яке колись треба буде написати). день був сонячний, мандрувалося їм приємно, аж поки корабель не оточили піратські галери.

ченці підняли скриньку з реліквіями, щоб її стало видно з галер, але піратів це не вразило: навпаки, вони побачили, що скринька зроблена зі щирого золота, тож тільки наполегливіше націлилися на здобич. усі, хто плив на кораблі, впали навколішки й почали молитися божій мамі, обіцяючи пожертвувати їй те, що везуть на ярмарок, якщо вона відверне небезпеку.

божа мама послухала, і, коли на корабель роєм полетіли стріли, здійнявся вітер, який відніс їх усі далеко в море — так, що жодна не зачепила мандрівників. ба більше, від пориву цього вітру розкололася щогла головної галери. ясно, що після такого прояву божої прихильності пірати вирішили пошукати якусь легшу здобич.

прибувши в безпечний порт, ченці нагадали супутникам про обіцянку. але купці відповіли, що їм треба торгувати, тому вони зараз поїдуть на ярмарок, а дорогою назад пожертвують стільки, скільки вважатимуть за доречне. невдовзі, закупившись найкращою англійською вовною, вони повернулися — і тепер пояснили свою відмову щось жертвувати тим, що витратили всі гроші. і взагалі, метеорологічні явища — це не обов’язково чудеса.

тоді бог учинив для своєї мами ще одне метеорологічне явище. щойно вовну знесли на корабель, у нього влучила блискавка, від якої почалася пожежа. але полум’я виявилося вкрай вибіркове й не зачепило нічого, крім, власне, вовни: вона ж згоріла дотла. купці тоді зрозуміли, що бог їм усе-таки хоче щось сказати, розкаялися, навернулись і більше пожертв для діви марії не шкодували.

ангел із ілюстрованої біблії xiv століття скромно нагадує, що йому нравицця, як воно горить і люди суєтяться, то на наступну таку роботу можна знову кликати його.

#чудотворення

учора ми роздивлялися маргіналії з виготовленого в генті псалтиря, і читачка звернула увагу на жінку з рибою, дуже несхожою на типового домашнього улюбленця. знадобилося трохи пошуків, але, здається, тепер ми знаємо, хто ця жінка і навіть яку рибу вона носить.

якщо на зображенні трапляється якийсь дивний елемент (шматок колеса, гриль, очі на тарілочці), то це, імовірно, атрибут, за яким упізнавали святого, у чийому житті цей предмет відігравав важливу роль. найчастіше ідеться про інструмент мучеництва, але не обов’язково — бувають, як у сьогоднішній історії, і добріші асоціації.

святу зовуть амальберга (простіше — амелія), і її історія починається стандартно: вона змалку присвятила себе богові, та її краса й чесноти привабили можновладного залицяльника, який вирішив, що йому така жінка більше треба. франкський володар (якийсь із карлів — чи великий, чи мартел) так хотів одружитися з амальбергою, що аж зламав їй руку, але бог захистив святу, пославши на карла тяжку хворобу. той зрозумів, що впоров гарячку, і розкаявся, а амальберга зрозуміла, що треба вшиватися подалі, поки він назад не передумав, бо ж знаємо ми цих правителів.

і тут з’являється перша риба. шлях до втечі амальберзі перерізала широка річка, через яку не було переправи. свята помолилася — і з води виринув гігантський осетр, який і переніс її на інший берег на своїй спині. на честь цього чуда неподалік збудували капличку, де рибалки (які визнали амальбергу своєю покровителькою) щороку складали пожертву.

на цьому рибні асоціації не завершуються. у житії, яке в хі столітті уклав гослін кентерберійський, є два окремі випадки, коли на прохання амальберги велетенська рибина викидається на берег, щоби прогодувати людей, які саме переживають пошесть і голод; ці рибини, звісно, чудесні, і їхнього м’яса не меншає, поки не нагодуються всі нужденні.

географічно теж усе сходиться. амальберга — покровителька фландрії, її мощі зберігаються в генті, тож не дивно, що вона з’являється на сторінках гентського псалтиря. до речі, з мощами пов’язана ще одна рибна легенда: про те, що корабель, на якому тіло померлої святої перевозили морем до місця поховання, супроводжувало велетенське стадо осетрів. от любили вони її.

#добребутисвятим #чудотворення

боротьба за душу у франкомовному збірнику марійних чудес із другої половини xv століття.

демони прийшли з моргенштернами, зате янголи принесли сувій із психологічною зброєю (цікаво, яка там мелодія).

#біси #голілюди #чудотворення

герард валлійський розповідає про священника, який, мандруючи ірландією, одного разу спинився на ночівлю посеред лісу. щойно він розклав багаття, як із хащів вийшов вовк — і промовив людським голосом: «не бійся! не тривожся! тобі нічого боятися».

не те щоб це сильно заспокоїло чоловіка, тому вовк іще трохи поговорив про бога; зрештою священник зрозумів, що це таки свої, і запитав, як вийшло, що звір говорить людською мовою. вовк відповів, що насправді він — людина і походить із місцевості, мешканців якої колись прокляв святий абат наталіс (тут у мене виникає кілька питань щодо святості цього поважного чоловіка, але герард ніяк ситуацію не коментує, то йому, вочевидь, норм). прокляття полягає в тому, що кожні сім років чоловік і жінка з тієї місцевості стають вовкулаками й мусять тікати до лісу. якщо вони виживають, то повертаються до людської форми, коли надходить черга наступної пари; якщо не виживають — що ж, халепа.

власне, у таку халепу й потрапила вовкова супутниця. і прийшов він до священника просити про передсмертні таїнства для неї, бо, хоч у них і вийшов такий незручний трапунок зі святим, вони не безбожники які-небудь.

священник не захотів перевіряти, що станеться в разі відмови, і пішов за перевертнем до печери, де лежала вовчиця, що теж уміла говорити. він її висповідав, намастив єлеєм, а от причащати не схотів — ну бо раптом це все якийсь підступний план абощо. на палке прохання вовчиці причаститися він відповів, що дуже перепрошує, та якраз зараз не має із собою гостій. але вовк вказав на мішечок із пресвятими дарами, який, за місцевим звичаєм, священник носив на шиї, і попросив не клеїти дурня. а щоб точно переконати священника, що вони — люди, вовк натягнув шкіру вовчиці, під якою справді показалися обриси жіночого тіла.

священник причастив вовчицю — знову ж, більше зі страху, ніж із якихось гуманістичних міркувань — і вона зі спокійним серцем померла. на подяку за це вовк провів священника через ліс і пообіцяв колись віддячити по-справжньому, якщо бог захоче відновити його людську форму. утім, на цьому історія закінчується, то ми й не знаємо, чи вдалося вовкові повернутися з вигнання.

у переписаній на початку хііі століття «ірландській топографії» ця історія проілюстрована аж трьома мініатюрами — схоже, художник був під враженням.

#святітакісвяті #чудотворення #бестіарії

жив собі художник, який, оздоблюючи храми, завжди малював диявола дуже потворним. одного разу диявол не витримав і прийшов до нього з питанням: «нащо ти мене таким страшком перед усіма людьми показуєш?»

художник відповів, що, власне, як є, так і показує, щоб люди одразу розуміли, що з цією бридотою не треба мати справи. диявола ці слова розлютили, а про ефект стрейзанд він не знав, тож вирішив убити чоловіка.

і скоро нагода випала. коли художник поліз високо на риштування, щоб намалювати прегарну божу маму, диявол викликав страшну бурю. вітер розчахнув двері церкви й перекинув платформу, на якій стояв чоловік. але художник помолився діві марії — і вона прийшла на допомогу, підхопивши його в польоті й ніжно приземливши.

риштування завалилися так гучно, що люди з довколишніх будинків збіглися подивитися, що сталося, — і встигли помітити, як диявол тікає з храму. а фрески полишалися — і гарні, і страшнючі.

ілюстрації до історії — з рукопису початку xv століття.

#чудотворення #гарнеякбожамама

десь 1170 року вбога жінка приїхала в шартр купити вовни, але спершу пішла на могилу святого ґільдвіна помолитися — зокрема про те, щоб того дня їй добре торгувалося. одну монетку вона пожертвувала святому, ще одну віддала жебракові; та коли дійшла на ринок, виявилося, що якраз цих грошей їй забракло на покупку. утім, зазирнувши в гаманець іще раз, вона побачила, що там значно більше грошей, ніж потрібно на вовну, тож змогла вповні розрахуватись і врешті-решт залишилася з тою самою сумою, із якою прийшла спочатку.

розповідь про це чудо завершується прекрасною, дуже логічною реакцією жінки: «о, якби я віддала богові й святому більше, мені напевно більше дісталося б від них!»

на мініатюрі з рукопису середини xv століття пілігрим мандрує собі, сподіваючись, що і йому щось приємне дістанеться.

#чудотворення

святий антоній і його вудильня у гравюрі до «золотої легенди», надрукованої 1486 року у франції.

у самій «легенді» немає нічого, що можна було би пов'язати з відрубаними кінцівками й задоволеним кабанчиком. зате в коментарях читач підказує:

«Колись святий Антоній почув, що один хлоп розповідає, буцімто копнув свою матір так сильно, що та впала і забилася. Святий промимрив, що рука чи нога, яка вдарила матір чи батька, заслуговує бути відрубаною.
Хлоп це почув, встидився, пішов додому, взяв сокиру і відрубав собі ногу. І дуже каявся перед матірʼю за цей вчинок.
Антоній дізнався про це через декілька днів, прийшов до того хлопа і поблагословив ногу, яка на той час вже почала гнити, бо ж була відрубана. Нога одразу зцілилася і приросла назад до хлопа».

#чудотворення

каталонська вівтарна панель із хііі століття, по якій чудово видно, кого з архангелів люблять найбільше: на рафаїла з гавриїлом разом відвели однісіньке віконечко, а на михаїла — аж три. але ангели популярністю ніби не переймаються, то й не образяться. мабуть.

два з михаїлових сюжетів — поборення зла під час війни в небесах і зважування душ, аби визначити, куди вони підуть по смерті, — дуже поширені. а от третій, із корівкою — значно рідкісніший, хоча й виглядає епічно: де ви ще натрапите на чудо про стрілу в оці. то завтра буде історія про нього.

#чудотворення

одного сонячного дня 492 року від стада, що паслося на околицях італійського міста сіпонто біля гори гаргано, відбилася корівка — і сховалася в печері неподалік. пастух, сподіваючись її налякати, вистрелив у печеру з лука, проте стріла зненацька повернулася прямо йому в обличчя. утім, життєво важливих органів вона не зачепила, і пастух зміг не тільки повернутися додому, а й потрапити на авдієнцію до місцевого єпископа, щоб розказати йому про дивовижний трапунок.

єпископ порадив молитися і постувати, щоб розпізнати значення події. він навіть сам приєднався до молитов, і рецепт таки спрацював: на третій день йому явився архангел михаїл, який пояснив, що гора гаргано — священна, перебуває під його особистим захистом і стане місцем численних чудес, якщо там збудувати храм, а випадок із корівкою і стрілою в оці був способом на це натякнути. ну бо люди, які приходитимуть туди молитися, будуть захищені від диявола, як корівка була захищена від стріли.

ця проста й очевидна логіка, щоправда, не зовсім переконала єпископа. поки він роздумував, будувати церкву чи все-таки не обов'язково, на сіпонто напала армія неапольських язичників. і знову на третій день молитви й посту єпископові явився михаїл, який пообіцяв містянам перемогу (в обмін на храм). архангел побив язичників громом і скалічив землетрусами, і цього разу йому все збудували так, як він просив. бо хто його зна, який натяк був би наступний.

а про те, що трапилося з пастухом (і корівкою), історія мовчить.

(ілюстрація — з німецького молитовника середини хі століття).

#чудотворення

одна з найвідоміших історій про святого миколая розповідає, як він воскресив трьох пошинкованих на рагу хлопчаків — але тією трійкою миколаєва здатність воскрешати не обмежилася.

«золота легенда» згадує про чоловіка, який із любові до свого сина щороку пишно святкував спомин святого миколая. якось він скликав на гостину численних знайомих, і саме того вечора диявол вдався до підступів: перекинувся на паломника й постукав у двері, просячи милостині. чоловік, щоб не відволікатися від соціалізації, послав видати милостиню сина, але той побачив, що паломник уже відійшов, і побіг його наздоганяти. а коли вони опинилися подалі від дому, диявол узяв і задушив хлопця. дізнавшись про це, батько закричав, звертаючись до миколая: «серйозно, це така подяка за шану, якою я тебе оточував?» на що миколай відповів: «oops, my bad», — і вчинив чудо: син миттю воскрес.

то це, не соромтеся нагадувати про себе миколаєві. надто якщо цього року були хорошими.

#чудотворення #святітакісвяті

здається, мені трапилася друга (тобто загалом серед усіх досі бачених рукописів друга) ілюстрація до маловідомої легенди про святого антонія падуанського, покровителя ппо. у кожному разі, сценка дуже схожа, то вважаймо, що це вона. походить мініатюра з хроніки xv століття (с. 195). а саму історію я вже колись розповідала, але якщо вас тут не було минулого квітня, то ось короткий переказ.

антоній був популярним і, що важливіше, ефективним проповідником, і це неабияк засмучувало пекельні сили. тож одного разу вони вирішили розігнати його слухачів градом і нагнали хмар. але антоній зрозумів, до чого йдеться, помолився — і хмари розступилися, показавши бісів, які втямили, що їм тут ловити нічого, і присоромлено повтікали. жодна градина до слухачів не долетіла.

#чудотворення #добребутисвятим

минулого тижня боротьба між гусьми й пивом виявилася така запекла, що перемогли обоє. історії про пиво лишімо на п’ятницю, а сьогодні будуть гуси. і не самі, а зі святою вербургою — абатисою, що жила в vii столітті.

одного дня на поля її монастиря налетіла ціла зграя диких гусей. черниці почали перейматися, щоб вони там всього не з’їли й не витоптали. тому вербурга покликала селянина, який служив при монастирі, і сказала йому зігнати гусей у загорожку, наче свійських. селянин трохи здивувався з цього наказу — невже пані не знають, що дикі гуси одразу розлітаються, якщо до них підійти? — але абатиса порадила покликати пташок від її імені. і, звісно ж, гуси послухалися і з покірно схиленими шиями, «мов полонені грішники», прийшли в монастир — на виховний таймаут.

щоб відсвяткувати успішно виконане завдання, селянин узяв одну з гусок і зготував із неї собі на вечерю смачну печеню. наступного дня вербурга прийшла випустити пташок, слушно вважаючи, що вони вже цілком встигли усвідомити, що провинилися, але ті відмовилися виходити без своєї зниклої супутниці. вербурга зрозуміла, про що йдеться, зайшла в гості до селянина, зібрала залишки кісток і пір’я — і з цих фрагментів воскресила гуску (яка, мабуть, потім могла багато цікавого розказати супутникам).

після того зграя здійнялася в небо й покинула монастир. деякі версії легенди додають, що насамкінець вербурга ще попросила гусей ніколи не повертатися на монастирські поля, але мені здається, що вони й самі до цього додумалися. а чудо виявилося таке популярне, що вербургу стали зображати з гусьми — вони є навіть на її паломницьких значках.

гуси з рукопису хііі століття зовсім не хочуть дізнаватися, як виглядає гусяче потойбіччя — навіть якщо їм обіцяти, що опісля добра свята їх воскресить.

#чудотворення