один із моїх улюблених сюжетів у середньовічному мистецтві — вознесіння з ногами.

стандартне зображення вознесіння — це ісус у небесах, зачудовані учні на землі. але середньовічним ілюстраторам щось у цій сцені, вочевидь, не подобалося, тому щонайпізніше в хі столітті її почали малювати по-іншому: ошелешені апостоли (і часом божа мама) залишаються на землі, ісус же виходить за межі не тільки минущого світу, а й самої мініатюри; учням (і читачам) лишається споглядати хіба що його стопи між хмарами — та й то недовго.

оця мініатюра, яку я окремо люблю за експресивні жести апостолів, походить із ілюстрованого «життя христового» з 1190-х років; загалом же вознесіння з ногами були популярні в західній європі принаймні до xvi століття (навіть у дюрера є). потім ця традиція якось занепала, і дуже шкода.

#вознесіннязногами

янголи лоскочуть ісуса за стопи і попереджають апостолів, щоб добре поводилися, інакше їм теж таке буде. судячи з облич, апостоли таки сильно бояться лоскоту.

насправді це мініатюра з псалтиря середини хіі століття, і зображене на ній вознесіння (яке сьогодні святкують за західним календарем).

ми звикли, що художники, які пишуть вознесіння, зосереджуються на христі у славі, а всі, хто лишається на землі, — це так, масовка. середньовічні ілюстратори по-іншому розставляли акценти: вознесіння настільки перевершує людські уявлення про світ, що і сторінка його не вміщає; у центрі уваги опиняється не христос, який от-от зникне за кадром, а люди, яким із цим досвідом далі жити, й обличчя в них завжди збентежені, зачудовані, ошелешені.

за тегом #вознесіннязногами минулого року було ще кілька мініатюр.