АНТИ-СССР. Наша концепція майбутньої перебудови підсовітського сходу (Думки для дискусії)
Автор: Василь Гришко
Опубліковано: Б.м. (Новий Ульм), 1952
Видавництво: Iдеологічно-Пропагандивний Відділ при ЦК УРДП
В середовищі Української радикально-демократичної партії Івана Багряного, вже після війни, над цими ж темами працював Володимир ГРИШКО (1914 - 2008).
Концепція АНТИ-СССР, виписана Гришком в 1952 році, грунтується на демонтажі не лише конструкції самого СРСР, як “союзу” національних республік.
Незалежність мали отримати народи Ідель-Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, козаки Дону та Кубані, народи північного Кавказу, а також людність інших регіонів, де існуватиме політична воля до незалежного державного існування.
Гришко був впевнений, що тільки демонтаж імперського проекту, руйнування його економічних підвалин, унеможливлення відтворення московської централізованої держави, здатної до територіального розширення, гарантує мир та стабільність Євразії.
#політвидав

ПРО ОДНУ ЗАБУТУ ЗРАДУ

Знайшов в свому архіві цікавий документ. Мова йде про зрадника Дмитра Табачника. В серпні 1996 року Табачник, тоді голова Адміністрації Президента надіслав голові Верховного Суду В.Бойку листа, де посилаючись на прохання секретаря Радбезу росії генерала Лєбєдя (того самого), просить “ще раз перевірити законність і обґрунтованість засудження” громадянина рфії Танасевського, якому за розбій та масове вбиство кримський суд виніс смертний вирок. Його судули за “тероризм”.

Нагадаю, що це було одним з перших справ про тероризм в Україні. Суд над А. Танасевським і його двома спільниками (один з яких був також засуджений до вищої міри покарання - розстрілу) - А. Пухтицьким і А. Тимофеєвим проходив у закритому режимі. Відомо, що А. Ю. Танасевський і його спільники розстріляли з автоматів і пістолетів у центрі Сімферополя офіс страхової компанії, контрольованої кримською ОЗУ «Греки». Після чого закидали ручними гранатами навколишні двори. Точна кількість жертв - убитих і поранених - в цій акції невідома: СБУ зробила все можливе, щоб процес максимально засекретити.

Була інформація, що Лєбєдь просив за Танасевського, не стільки через особисте знайомство по війні в Придністров’ї, а через те, що той був пов’язаний з ГРУ рф. Розслідування, яке по гарячим слідам опублікував Фонд “Українська перспектива” свідчило, що метою нападу групи Танасевського на офіс однієї комерційної структури було не стільки вбити конкретних осіб, а з метою “надєлать шуму, постреєлять із автоматов”. Вже тоді автори говорили про “політичний тероризм”, а не банальні розбірки “башмаків” з “греками”.

На думку українських спецслужб, російський спецназівець А. Танасевський, громлячи центр Сімферополя, виконував перше завдання в можливій широкій програмі з дестабілізації ситуації в Криму.

Цікаво, що Кучма тоді відмовився помилувати Танасевського. Але Табачник робив усе можливе, щоб не лише “зам’яти” справу, але й витягти з-під петлі самого Танасевського. Видно куратори з Москви тисли. Кажуть, що дійшло до того, що Кучма порадив Дімці “або хрестик зняти, або труси надіти”, бо вже занадто було.

“Українська перспектива” писала, що події у Сімферополі розвивалися за сценарієм провокацій російських спецслужб у Сумгаїті, Тбілісі, Ризі, Баку, Абхазії, Придністров'ї.

Наведемо ще одне твердження: «За два роки російський генерал перейшов від таємних спецоперацій до публічного висунення територіальних претензій Україні, заявляючи про російський статус Севастополя та закликаючи мешканців міста провести з цього питання референдум, чим грубо втручався у внутрішні справи України. Наївно думати, що такі дії були особистою ініціативою Лебедя. Це політика його держави…».

Проте Табачник тоді не встиг. І ледве сам не провалився. Надшвидко, наступного дня після появи публікацій про дії Табачника, смертний вирок Танасєвському було виконано. А самого Дімку кинувся виправдовувати заступник голови Верховного суду України Валерій Маляренко. Він тоді заявляв, що звернення Дмитра Табачника було “проханням приватної особи, а тому не можна його розцінювати як тиск на суд”.

Якщо хтось говорить як зрадник, діє як зрадник, то з великою вирогідністю він таким й виявляється. Табачник цьому яскраве підтвердження.

Пишаюся, що у свій час (1995-1996 рр) брав участь в проектах Фонду “Українська перспектива”. Гарна була школа.

#політвидав

#Табачник #Крим #зрада #Лєбєдь #терор

ДО ДЖЕРЕЛ ВИВЧЕННЯ РОСІЇ
#політвидав
серед авторів, які внесли значний вклад в деконструкцію СРСР був чеченський дисидент Абдурахман Авторханов.
Народився в чеченському аулі Лаха-Неври 1908 року (за іншими даними — 1909 або 1910). Навчався в Інституті червоної професури в Москві. B інституті Авторханов зблизився з гуртком прихильників Бухаріна, багато хто з яких тісно особисто спілкувався з лідерами "правої опозиції".
Потім працював співробітником апарату ЦК ВКП(б) по національній політиці на Кавказі.
У 1937 заарештований як «ворог народу» і до 1942 з невеликими перервами провів 5 років у в'язниці. За наказом Берії був звільнений та відправлений на Кавказ до Чечні з спецзавданням.
Справа в тому, що ще у січні 1940 року у Чечні почалося антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова, друга дитинства Авторханова. У лютому 1942 року Ісраїлов об'єднався з керівником іншого повстання Майрбеком Шериповим. У результаті вони повністю контролювали всю гірську Чечню. Керівники повстання планували поширити його на гірські райони Грузії, Дагестану та інших кавказьких територій. За особистим дорученням Берії Авторханов мав бути направлений до Ісраїлова із завданням або переконати здатися, або вбити його.
Але на той час Авторханов вже остаточно порвав з більшовизмом і обрав боротьбу за незалежність Ічкерії. Він перейшов у підпілля та потім перетнув лінію фронту — на окуповану німецькими військами територію. Він передав німецькому командуванню лист від Ісраїлова з пропозицією союзу на умовах майбутньої незалежності Чечні.
Але тоді не склалося. Сам Авторханов потім працював в «Національному комітеті Північного Кавказу», был редактором газети «Газават». Згодом залишився в ФРН. Один з організаторів радіостанції «Свобода». Разом з Антибільшовицьким блоком народів видавав російськомовний часопис «Набат», де під псевдонімом «Суровцев» опублікував низку статей «Філософія тиранії». Друкувався в російськомовному емігрантському часописі «Посев».
У 1948—1979 професор військової академії США, яка пізніше була перейменована в «Російський Інститут армії США» (U.S. Army Russian Institute) в Гарміш-Партенкірхені, (Німеччина).
У 1950 році в "Посєві" під псевдонімом Олександр Уралов була надрукована його книга "Підкорення партії".
Ця книга, перекладена французькою мовою, вийшла 1951 року під назвою "Staline au pouvoir" ("Сталін при владі"). Вона стала бестселером. Згодом книгу було перекладено англійською, італійською та іспанською мовами. Її цитували такі відомі радянологи, як Збігнєв Бжезинський, Милован Джилас, Борис Суварин, Роберт Конквест та ін.
1959 року вийшла першим виданням його найпопулярніша в СРСР книга "Технологія влади" (перевидана 1976 року другим доповненим виданням). 1966 року англійською мовою вийшла його монографія "The Communist Party Apparatus", а 1973 року - книжка "Походження партократії".
Аналізуючи та критикуючи сталінізм як «політизовану уголовщину», Авторханов дійшов висновку, що в СРСР ніколи не існували ні диктатура пролетаріату, ні диктатура комуністичної партії, ні радянська влада.
Згідно з Авторхановим, у СРСР функціонувала унікальна система, яку він називав "партократією", що являла собою сконструйований інструмент особистої влади диктатора, що не має аналогів у світовій історії. Основні принципи цієї системи були закладені Леніним і доведені до досконалості Сталіним. Після смерті Сталіна система, змінюючись у деталях, продовжувала функціонувати.
За словами Авторханова, Радянським Союзом насправді правила не партія і навіть не її статутні органи (як ЦК або Політбюро), а особиста адміністрація, призначена диктатором. "Секретаріат тов. Сталіна" (не плутати з Секретаріатом ЦК), надалі вона називалася по-різному, але суть залишалася незмінною.
У жовтні 1992 року Дудаєв відвідав Авторханова в Німеччині.
Тоді ж Авторханов став особистим представником президента Ічкерії Дудаєва. Активно брав участь в боротьбі за незалежність Ічкерії. належав до "поміркованої" партії.
В 1989-1992 рр публікуються в СРСР та Росії. В путінський час книжки Авторханова були вилучені з бібліотек та навчальних програм.

КОЛИ НЕ ВСТИГАЄШ ЗА ЛІНІЄЮ ПАРТІЇ
#політвидав

Був такий радянський письменник Орест Мальцев. В ЧК працював в Туркестані, боровся з басмачами. Під час ІІ Світової війни десь в полковій газеті “воював” на Буковині. В 1951 році цей “письменник” опублікував роман “Югославська трагедія”. Книга була під певну політичну кон’юнктуру: в той час відбувався пік конфлікту між Сталіним та Тіто. Мальцев зображував героїчну боротьбу югославських партизанів явно в негативному світлі, створював про неї вкрай спотворене враження. В книжці Тіто та його оточення зображені як агенти західних спецслужб та зрадники югославського народу. За роман “Югославська трагедія” Мальцев отримав Сталінську премію другої степені!

Після смерті Сталіна радянсько-югославські відносини покращилися, що вплинуло на долю книги. Видавництво "Радянський письменник" (за погодженням з апаратом ЦК КПРС) відмовилося від нового видання книжки "Югославська трагедія" (її вихід був запланований на 1953 рік. Потім книгу забрали в спецхран, як таку що суперечила лінії партії...

Щодо авторства “Югославської трагедії” Мальцева , то це також дискутивна тема. Письменник Григорій Свірський у своїй книжці "На лобному місці" стверджує, що Мальцев не був справжнім автором роману "Югославська трагедія": “Орест Мальцев - фігура фіктивна до такої міри, що навіть у довіднику Спілки письменників про лауреатів Сталінських премій, у графі "за що отримано Сталінську премію" - прочерк...Хоча відомо, що справжнім автором цієї книги був інвалід війни Володя Гурвич, син одного із засновників американської компартії... Щоб не померти з голоду, Володя Гурвіч схопився за першу-ліпшу роботу - писав замовлений Оресту Мальцеву роман "Югославська трагедія" - про "кривавого собаку Тіто"...

Сам Мальцев не був вже такою “фіктивною фігурою”, відомі його й інші типу праці: “Рассказы о писателях Азии и Африки» (1960), «Неведомый колодезь» (1970), «Люди одного колхоза» (1972)... Але то все вже було таке собі саке... Більше літературних премій Мальцев немав, а про “югославську історія” пам’ятали.

Мораль? Її немає. Мальцев - типовий представник гебіста під письменницьким прикриттям. В українській радянській літературі їх було також багатенько.