Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля...

І хвилі моря, далекі й близькі,
мені шумлять.
Там стелить сонце останнім блиском
кривавий шлях.

Криваві пальці тремтять... О зоре,
постій, не йди!
Але шумує далеке море,
і мла... і дим...

Такий я ніжний, такий тривожний,
мов осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля.

#Сосюра, 1923, #вірші.

В. Сосюра — «Коли потяг удаль загуркоче»
#вІрші #чИтанє #Сосюра

Я хóчу, щоб мої почувáня, мої радїня, мої зодхáня
Лишили ся десь поза мнóю, за головóю;
За шириною і висотою як я.
Я хочу, щоб переживáня, що я прожúла,
Мої слáбкости, моя сúла
Лишúла лишóк на листóк.
Щобим знáла, що не самá,
і говорила тóму,
Хто має таку симптóму.

#вІрші #МарійчинаЛірика

Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам'ятаєш — в давнім грецькім міті,
Шерхлими вустами непомітно
До її волосся доторкнись.

Я ніхто для тебе. І дарма
До твоїх долоней серце лине.
Всю її — кохану і єдину —
Винести очима крадькома.

Я ніхто для тебе. То моя
Власна доля і нічна скорбота.
І востаннє — пошепки вже — потай
Видихни легке її ім'я.

Леонід #Кисельов

#вІрші

Ви люби‌ти навчи‌лись моє‌ю любо‌вию.
Мою нї‌гою, ла‌скою, вва‌гою,
До‌брістю, про‌щенєм, тя‌гою
Відда‌вали моє‌му розмо‌вию.

Ви всé були як то‌й, із ким гово‌рите.
В Вас помі‌няні ма‌ски чергóю.
І ви‌слизли, як не‌ могли повтóрити:
Ви бенте‌жились бути собом із собою.

But nоw we can be free.
Бо Ва‌с любить Ві‌н, і робі‌тесь му схо‌жим,
Talk to him.
Він пра‌вда, любо‌в вся і стрі‌й.
Ни‌м закрий.

#вІрші #МарійчинаЛірика

#Сосюра
#вІрші

Як чудово, коли в каварнях на полицях книжки, і їх можна читати. ❤️.

#вІрші #чИтанє #МарійчинаЛірика

Розпийте зо мно́ю
Чашу ві́ддиху,
Чашу ми́ру,
Чашу споко́ю.

Відпочиньте мене́ і себе́.
Без до́тику, го́лосу, о́виду —
По́дихом.

#вІрші #МарійчинаЛірика

я встига‌ю
чи вистига‌ю?
Я виджу в памятї вогонь, що Ви палили,
виджу, як я горіла, і Ви горіли.
А тепер мої очі в саджі,
я не виджу і не чую себе.
Буде добре, що б я не зробила
і що б не рішила.
Я живу, проживаю, прожовую,
Походжую, сплю, споживаю.
Та не виджу, де я, хто я і що наступає
нам на ноги.

#вІрші #МарійчинаЛірика

Микоза Зеров. #вірші

Давно, давно тебе я жду…
Коли б побачить ти могла,
Як хороше тепер в саду,
Як гарно мальва зацвіла.
І квіти ждуть тебе, як я…
Се ж я для тебе їх садив,
Для тебе пестив і ростив;
Се ж ти, улюблена моя,
Подарувала їм життя,
В твоїй далекій далені
Була їм сонцем, як мені…
І я, сумуючи, не раз
На самоті, в вечірній час,
Як образ твій мені сіяв,
Про тебе їм оповідав.

У першім номері часопису «Українська хата» за 1912 рік надруковано вірш Володимира Свідзиньского
#вірші #інтимне #Свідзиньский

Компаньйонка

Повільно йшли мовчазні до перону,
Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.

І сутінки мутні, немов солоні,
Десь виповзали з лісу чи ярів,
І все навкруг – в осінньому полоні,
Лиш твій кісник червоний майорів.

Біля кіоску пінились бокали,
Бідовий хлопець пиво розливав…
Тепер я знаю: ти тоді чекала,
Щоб я нарешті все-таки сказав…

Але мене фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи.
А ти була, як мрія, неповторна,
Такою зроду не була ще ти.

І я не знав: ти плакати готова,
Ти аж тремтіла, щоб мене побить
За усмішку і за пусті розмови,–
Я був школяр, хіба ж я вмів любить!

І ось ми знов з тобою на вокзалі,
Де пасажирів суєта нудна,
І знову пиво піниться в бокалі,
І ти додому їдеш… не одна.

Він там стоїть, вартує чемодани,
А ти ідеш зі мною на перон –
І зустріч ця, приємна і неждана,
Нагадує мені забутий сон.

Я знов мовчу, Бо що мені казати?
Все – як тоді. А втім, різниця є –
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє.

Василь #Симоненко, #вірші

Одарка Романова.
#вірші #Романова

Симоненко
#вірші #інтимне

Симоненко
#вірші #інтимне

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?! —
такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів — вона була недовгою.
Цей світлий сон — пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! —
воно лишилось на усе життя.

Лїна Костенко
#вірші #інтимне

Симоненко
#вірші #інтимне

Останній спадень року, і руді
дерева у навскісному промінні.
Все видиме – лиш кола по воді.
Та кажеш: поруч; отже, кажеш: дім,
тонкий малюнок, олівцева лінія.

І вулицями разом із людьми
пливуть барвисті колядницькі звізди.
Це досі ми, живі вразливі ми,
і радість – як планета і як мить,
і глицею засипані під’їзди.

І дихання зимової землі
важке, з хрипкою нотою застуди.
У небі колісниці й кораблі.
І ми, такі натомлені й малі,
зайшли у дім з окрушиною чуда.

(с) Катерина Калитко
#вІрші #інтимне

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

Микола Вінграновский, 1976
#вірші #інтимне #Вінграновский

Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук.
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали
в печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огняного коня —
в ночі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.

Павло Тичина, 1919
#вірші #Тичина