Останній спадень року, і руді
дерева у навскісному промінні.
Все видиме – лиш кола по воді.
Та кажеш: поруч; отже, кажеш: дім,
тонкий малюнок, олівцева лінія.

І вулицями разом із людьми
пливуть барвисті колядницькі звізди.
Це досі ми, живі вразливі ми,
і радість – як планета і як мить,
і глицею засипані під’їзди.

І дихання зимової землі
важке, з хрипкою нотою застуди.
У небі колісниці й кораблі.
І ми, такі натомлені й малі,
зайшли у дім з окрушиною чуда.

(с) Катерина Калитко
#вІрші #інтимне

Катерина Білокур: піжмурки квітів

Квітка ховається за квітку,
грається з глядачем у піжмурки,
не з’являється доти, поки її не назвеш:
“Ти, квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору,
твориш своїм цвітінням перед очима стіну,
тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо –
кручені паничі”.
І кручені паничі з’являються з-поза неназваних квітів.
“Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,
подорожніх виглядом своїм звеселяєш,
проводжаєш ідучих із поля помахами
блакитної хусточки –
волошка”.
І волошка виходить із-за спин інших квітів.
“Ти, квітко найблакитніша, що стелишся
низенько по землі,
щоб і мертві небо побачили –
барвінок”.
І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів.

Для тих, хто не знали їхні назви по-українському,
квіти не існують:
для чужинців, які пильно стежили,
як малярка водила пензлем
із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні –
квіти були непомітні:
тільки пензель торкався полотна,
як фарба щезала, усотувалася в полотно,
як молоко крізь цідилок –
біле полотно, та й годі, а перед ним
жінка з наполоханими очима,
водить сухим пензлем по поверхні полотна.

Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне
і таке, що не має сенсу,
хоч і не вороже для них,
тому залишили її в спокої.

Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами,
як вони стали рівненько за тином,
як пустотливі діти, і зацвіли блакитне.

(с) Василь Голобородько

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

Микола Вінграновский, 1976
#вірші #інтимне #Вінграновский

Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук.
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали
в печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огняного коня —
в ночі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.

Павло Тичина, 1919
#вірші #Тичина

Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.

І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо каже,
листя слухає і йде.

Скрізь іде, проходить листя,
хоче ліс увесь пройти...
Я лежу такий безмовний.
Листя, ти мені прости.

Василь Голобородько

Мамо,
вже навколо нашої хати
звужується
тиші сувій суцільний.
Не зацвіли
цього літа
ні гарбузи твої,
ні мальви.
Те намисто,
що ми назбирали
по узбережжях щоденних озер
самозгортних,
вже заважке й захолодне
для тебе.
На постелі своїй
світлій-світлій
меншаєш,
меншаєш.

Віктор Кордун

"Душа троянди", 1908, Джон Вільям Вотергавс.

#живопис #мальованє

Володимир Тетмаєр з родиною.
#знимка

Лист Франца Кафки до Фелїциї Бавер.

Прага, 4.11.1912, понеділок

Зараз понеділок, 10.30 ранку. З 10.30 ранку суботи я чекаю від Вас листа, а мені знову нічого не прийшло. Я писав щодня (це не докір, бо писати Вам було для мене щастям), але невже я і справді не заслужив ні слова у відповідь? Жодного слова? Нехай навіть Ви б відповіли тільки: «Чути більше про Вас не бажаю». При цьому я сподівався, що сьогоднішній Ваш лист міститиме в собі якесь маленьке рішення, а тепер, виходить, відсутність листа якраз, напевно, це і є рішення. Якби лист прийшов, я б відповів негайно і змушений був би почати свою відповідь скаргою на нескінченність двох цих довгих днів. Тепер же Ви залишаєте мене у повній зневірі за цим похмурим письмовим столом!

A group of Ukrainian Canadians pictured at a celebration inside Toronto's Old Fort York, taken in May 1934. Photograph from the M.O. Hammond fonds held at the Archives of Ontario.