Вона! вона! я бачу — між кущами
Рукав уже сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками,
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п'ю!
Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
Борис Грінченко, 1888 рік, із циклу «Весняні сонети».
Кришмітки: #вІрші, #Грінч, #ВесняніСонети, #весна.
Рукав уже сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками,
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п'ю!
Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
Борис Грінченко, 1888 рік, із циклу «Весняні сонети».
Кришмітки: #вІрші, #Грінч, #ВесняніСонети, #весна.
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом,— Боже! — після того чаду
і тарапати, рівної нулю,—
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів,—
за небо вип'ю і за дві сосни!
Кришмітки: #знимка, #вІрші, #Костенко, #чИтанє, #весна.
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом,— Боже! — після того чаду
і тарапати, рівної нулю,—
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів,—
за небо вип'ю і за дві сосни!
Кришмітки: #знимка, #вІрші, #Костенко, #чИтанє, #весна.
Сонце розсипалось
Сонце, мов яблуко соком, налилося.
В себе ввібрало краплини роси.
Ясно-прозорі перлини краси...
Сонце весною з криниці умилося.
Сонце розтануло, злотом розплавилось.
Меду струмками воно потекло.
Літечку руки ледь-ледь обпекло
З вітром й дощами веселкою бавилось.
Сонце застигло намистом бурштиновим.
Осені скарби свої віддало,
Наче ніколи його й не було.
Сонце розсипалось листям калиновим...
Автор — @Banduryst.
Кришмітки: #вІрші, #ВідЧитачів, #весна.
Сонце, мов яблуко соком, налилося.
В себе ввібрало краплини роси.
Ясно-прозорі перлини краси...
Сонце весною з криниці умилося.
Сонце розтануло, злотом розплавилось.
Меду струмками воно потекло.
Літечку руки ледь-ледь обпекло
З вітром й дощами веселкою бавилось.
Сонце застигло намистом бурштиновим.
Осені скарби свої віддало,
Наче ніколи його й не було.
Сонце розсипалось листям калиновим...
Автор — @Banduryst.
Кришмітки: #вІрші, #ВідЧитачів, #весна.
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.
Борис Грінченко, 1888 рік, із циклу «Весняні сонети».
Кришмітки: #вІрші, #Грінч, #ВесняніСонети, #весна.
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.
Борис Грінченко, 1888 рік, із циклу «Весняні сонети».
Кришмітки: #вІрші, #Грінч, #ВесняніСонети, #весна.