Це відповідь перекладачки на чергову претензію до перекладу.

Загалом блогери та блогерки, читачі та читачки несподівано відкрили в собі редакторів, редакторок і перекладачів, перекладачок.

Часом деякі коментарі до перекладу є об’єктивними, як і виявлені помилки, але часто це лише суб’єктивна думка. Переклад, до речі, це окремий авторський твір.

Буває різне, але цей тренд постійних претензій мені не подобається.

До речі, я колись дивилася переклади «1984», і навіть перші речення там мали декілька варіантів. (Зараз покажу)

Критика — це добре, аби тільки не переходити до знецінення роботи.

📚 @knygonos — камерний книжковий блог про психологічну прозу, глибокі тексти й сенси, що лишаються з тобою надовго.

Його веде Олександра — HR із дипломом психолога, колишня вчителька музики й психотерапевтка, яка пройшла через вигорання і повернула собі енергію… через книжки. Тут вона ділиться улюбленими текстами, чесними рецензіями, книжковими подіями та глибокими розмовами про те, що лишається між рядків.

Тут не тільки книжки, а ще й усе, що з ними поруч.
🖼 Дописи про українську культуру
📸 Міні-репортажі з літературних подій
🗓 Підсумки місяця з улюбленими книжками, івентами та подкастами.
💸 І навіть усі актуальні акції та знижки

Це блог для тих, хто втомився від шуму й прагне читати щось, що справді торкає.

💬 Той випадок, коли хочеться просто сказати "рекомендую" і лишити посилання.

#такцереклама

Софія Київська, 1982

Реставратор Петро Редько знімає шар тиньку, щоб витягти з тіні століть фреску часів Ярослава Мудрого.

У своєму тір-лісті я розмістив кілька вистав під плашкою «Не рекомендую». Й у кожної вистави власні підстави попасти у цей розділ. «Фенталамін» та «Незрівняна» здались мені крінжовими та старпьорскіми; «Три товариші» та «1984» були поганими ще на етапі ідеї (хоча й де-факто мали дуже добрий продакшн).

Проте, як й було сказано у дописі. Всі ці вистави цілком могли б опинитись в списку улюблених у інших глядачів. Бо ж кожному своє.

Але доля вміє преподносити сюрпризи. І саме такий сюрприз спіткав мене цієї весни. Монструозна у своїй жахливості вистава або чому іноді корисно мордувати себе.

Найгірше, що траплялось зі мною у житті

Минулого року я вперше потрапив на виставу театру ляльок для дорослих. Це була «Калинова сопілка» від Харківського театру ім. Афансьєва. Несподівано незвично, неймовірно цікаво. Природньо мені захотілось ще.

Я не раз проходив повз замок на горі, але ніколи не заходив всередину, бо думав, що репертуар обмежується спектаклями для дітей. Але у столичного театру ляльок теж є вистави для дорослих: «Енеїда» та «Украдене щастя».

В «Украденому щасті» грає запрошена зірка, Дмитро Лінартович. Голос Капітана Америки й Шкіпера. А ще актор аж двох фільмів Іллєнка. Вибір очевидний. Очікування — не захмарні, але цілком багатообіцяючі.

І з перших секунд я розумію, що переді мною щось абсолютно катастрофічне. Не погане. Не слабке. А препогане. Така концентрація бездарності, що я не вірив, що це справді відбувається.

Гра акторів відчутно гірша за аматорську. Репліки звучать так, ніби хтось попросив прочитати з листочка «із надривом», аж пішли флешбеки на конкурс Яцика. Лінартович, який мав би бути ложкою меда, чомусь ричить, кричить та гавкає абсолютно усі репліки. Його персонаж Гурман — ніби з іншої вистави. Спершу я думав: ну, можливо, така задумка, яка розкриється пізніше. Але ні. Це просто акторське рішення: щоб ви, глядачі, зрозуміли, що герой злий.

Координація акторів на сцені — відсутня. Взаємодія — ніби персонажі тільки відійшли від приходу наркозу. Декорації? Просто є. Костюми? Теж просто є (варто ж зробити знижку на невеликий бюджет вистави). Здавалося б класичний і добре знайомий сюжет — зім'ятий, стиснутий, спотворений в фантасмагоричний спосіб. Робота зі світлом — така, що краще було б просто врубити загальне освітлення й не мучитись.

Ляльки? Точно це ж театр ляльок. Так, ляльки теж є. Торкаються їх за всю виставу два з половиною рази. В основному — для позначення таймскіпу. І виглядає це так, ніби актори вперше бачать ляльку. В житті.

Просто для розуміння вакханалії яка відбувається на сцені: музика в цій виставі чомусь електронна, зі співом. Дві, здається, пісні. Увімкнені по колу. На всю гучність. Без жодної паузи. Протягом усієї вистави. На рівні з голосами акторів. А іноді — голосніше. Ну неможливо випадково зробити настільки погано. Це відвертий саботаж.

Чесно, якби виявилось, що це якийсь перфоманс чи експеримент над глядачем — я б полегшено видихнув, бо це було б єдине реалістичне пояснення. Якщо попросити абсолютно невмотивованих восьмикласників почитати «Украдене щастя» та на наступний день поставити коротку виставу за твором, то у них був би потенціал справитись краще.

Тобто зазвичай, коли я виходжу з поганої вистави я відчуваю злість, роздратування чи розчарування: за витрачений час на перегляд, за гроші на квиток, за те, що вистава мала потенціал, але не виправдала мої очікування, за неправдиві відгуки, за нерелевантний опис на сайті. Після цієї вистави я вийшов в ахуї. В тотальному запереченні побаченого. Бо не знав, що таке взагалі можливо.

І саме тому я дуже радий цьому досвіду.

Бо тільки після такого починаєш насправді цінувати будь-яку притомну виставу. Тепер я з ще більшою повагою думаю про всі ті вистави, які мені просто не сподобались. Тепер я бачу, скільки праці й магії стоїть за кожною постановкою, де актор просто виглядає природно на сцені. Де світло просто не заважає. Де музика просто доречна. Це не «само собою». Це результат праці десятка людей, які роками вчились ремеслу. Людей, які не завжди приймають вдалі рішення у своїх роботах, але все ще так чи інакше дарують глядачу магію театру.

«Украдене щастя» в столичному театрі ляльок було настільки демонічно, майже мефістофельно потворним, що я пережив щось на кшталт переродження. Миттєвий детокс. Досвід, який змусив мене по-новому глянути на все побачене раніше і з глибшою вдячністю чекати того, що ще попереду.

Чи стану я поблажливішим до поганих вистав? Ні. Але тепер я знатиму, що може бути гірше. Значно гірше. І що варто дякувати навіть пересічному театральному вечору.

Ходіть у театр. На гарні вистави. На сумнівні. І навіть на відверто провальні. Бо будь-який досвід — це частина мистецтва.

👀 Відбувається спокуса. У Книголенда — тиждень Vivat зі знижками до -25%.

І там, скажу я вам, реально є з чого вибрати:

📘 «Мисливці за щастям» Валерія Пузіка — 232 грн (замість 290).
📗 «Лазарус» Світлани Тараторіної — 440 грн (замість 550).
📕 «Шлюбний портрет» Меґґі О’Фаррелл — 336 грн (замість 420).
📙 «Амок» Артема Поспєлова — 202 грн (замість 270).

Я особисто завис на сторінці хвилин на 20 і вже додав кілька книжок собі у кошик 🙈

🔗 Всі знижки — за посиланням.

#такцереклама

Цього року на нас чекає чимало справді цікавих премʼєр: «28 років по тому», «F1», «Еддінгтон», «Одна битва за іншою», «Бугонія» і ще з десяток потенційно класних стрічок.

Але наcправді найбільш багатообіцяючий та важливий фільм цього року — «Оверлорд» «Каховський об'єкт».

Події фільму «Каховський об’єкт» відбуваються після підриву Каховської дамби російською армією. За сюжетом, загін українських військових на чолі з бійчинею з позивним Мара потрапляє до таємного радянського бункера, що був виявлений на дні водосховища. Там під час холодної війни срср проводив досліди на людях. Наслідки цих дослідів все ще знаходяться у цьому бункері у вигляді напівживих трупів солдатів армії срср. Тепер, щоб вижити і врятувати країну від загрози з бункеру, українським військовим треба перемогти радянських зомбі та довіритися один одному.

Глядача може налякати підпис «від творців "Конотопської відьми"», але особисто мене надихає Олексій Тараненко в кріслі режисера. Людина, яка зняла «Я працюю на цвинтарі».

І хоча у трейлері немає жодного очевидного жарту, абсурдність самої задумки (жінка з колхозанськими дредами проти зомбі-комуністів у секретному бункері під Каховкою) натякає, що іронії у фільмі буде достатньо.

Усе це вкупі з доволі якісною картинкою дає надію: фільм може стати як касовим хітом, так і фаворитом альтернативних фестивалів.

Українська пропаганда, як вона має бути. Не терпиться побачити це на великому екрані.

Все написане вище — абсолютний шизобрєд.

Найімовірніше, ми отримаємо черговий експлуатаційний фільм про цю війну, який недалеко втік від тієї ж таки «Конотопської відьми».

Навіть якщо у режисера й були якісь цікаві задуми — продюсери напевно зарубали все на корені. Бо виробник — хто? Правильно, FILM.UA («Скажене весілля», «Мавка. Лісова пісня»). Тому, майже стовідсотково, фільм не матиме жодної самоіронії й буде максимально серйозним бойовиком.

Але ж хочеться іноді помріяти...