Цікаво, коли Китай почне війну проти *підставте будь-яку нелояльну до КПК країну тихоокеанського регіону*, всі ці видавництва, які сьогодні активно перекладають китайських авторів, кинуться розривати контракти й розповідати, як вони «нічого не знали»?

Чи з’явиться категорія «хороших китайців», які особисто проти війни і саме тому їхній голос мусить звучати?

Ставлю на те, що Букшеф «Ексмо-Україна» вийде із заявою про неприпустимість ксенофобії та важливість залишатись людьми в складні часи (ну й необхідність поважати Велику китайську культуру).

На жаль, Bookchef не заплатили мені за допис із їх згадкою. А могли б.

Перед походом на «Землю» Уривського — думав написати відгук на «Марію Стюарт», яку бачив на гастролях.

Щось там розповісти, що нарешті мав честь споглядати першу виставу від Уривського, яка мені була хоч трохи цікава й навіть викликала якісь емоції.

Але пашло воно все в пізду. Хуйня повна. Хоча, правда, трохи красівєнько. Ще й клубняк посеред вистави грає. Шаран прикольно кривляється. Справжній авангард.

На жаль, виставу я не додивився. На моменті, де Івана Білаша роздягнули до трусиків — довелось йти займатись непристойностями в туалеті.

#хайживеукраїнськийтеатр #сенси #явитративнаце2500гривень

Більше ніж Уривський-gaze мене дивує лише колективне захоплення українським поетичним кіно.

Кожне поважне культурне медіа має написати статтю із назвою «ТОП-10 ФІЛЬМІВ ПАРАДЖАНОВА, ЯКІ ТРЕБА ПОБАЧИТИ ПЕРЕД СМЕРТЮ ВІД СОБАЧОГО КАЙФУ».

Скоро цей прикол настільки вийде з-під контролю, що на наступному Арсеналі Олена Зеленська купить Кіно-Коло. Може після цього прогресивна молодь перестане ходити у Довженко-центр, а сарана відпустить Запорізьку область.

Всі рази, коли я був на Величних Представниках Українського Поетичного Кіно — я або засинав, або в мене дуже затікала жопа. Це всі враження від тих фільмів.

Ну тобто не прям всі враження. Іноді траплялись красиві картинки. Десь із періодичність один раз на весь фільм. Добре, що ці фільми зазвичай тривають трохи більше за годину.

І я ще розумію аби людям подобалось. Щоб хтось у залі плакав там, чи хоча б одобрітєльно пердів. Ну хоч якось показував своє захоплення неймовірний сінематографічним генієм. Проте, ледь не кожного разу після сеансу я чув тихеньке, осоромлене «Слава Богу це закінчилось» від простих смердів. Й стидливі обережні кроки, які поступово, але впевнено переходять у швидку ходу, від подільських естетів, які біжать в Інформатику, щоб пошвидше написати відгук у Літробокс, аби зібрати 13 лайків та безмежний респект від баристи, якого не відпустили на сеанс зі зміни.

Можливо, реально бракує собачого кайфу чи пакетика із клеєм. Наступного разу спробую пронести із собою цей допінг, раптом вштирить.

Всім, хто не згодний із моєю думкою — раджу подивитись фільм «Меню».

Там Ніколаса Голта, який був весь такий із себе естет-поціновувач мистецтва, взяли й жорстко опустили ті самі митці.

Весь час ми думали, що його вбили та приготували з нього котлєту. Але нарешті глядачам стало ясно, що на ньому випробовували нові шампуні Palmolive, а коли він остаточно облисів — бідного хлопця змусили зніматись у «Супермені».

Не повторюйте його помилок.

Ладно, сьогодні таки буде повноцінний відгук.

Під час перегляду, мені подобались «Зелені коридори». Відчувається, що вистава писалась на колінці (Ворожбит робила її на замовлення, щоб просвітити німців у реалії біженців ще на початку повномасштабки), але дивитись доволі весело.

Так, жарти переважно нафтолінові, а персонажі максимально шаблонні, але мені іноді заходить й такий театр. «Особо жонатий таксист» зустрічає «Монологи Вагіни». +все ж таки видно, що самі акторки кайфуюють від вистави (а акторський склад тут "солідний").

Проте, якщо хоч трохи задуматись над подіями, які линуть на глядача зі сцени, то стає відверто соромно, що подібне йде в українському театрі. Я не хочу переказувати весь сюжет, бо по-факту це набір нелогічних та ледь пов'язаних між собою скетчів. Але тримайте для прикладу якусь із сюжетних гілок:

Перший рік повномасштабного вторгнення. Одна з головних героїнь, яка виїхала з країни із двома дітьми, продовжує тримати контакт із чоловіком, що воює в піхоті.

В таборі для біженців вона зачиняється у ванній кімнаті, дзвонить чоловіку по відеозв'язку та починає займатись телефонним сексом. Прямо, коли вони синхронно кінчають, чоловіка вбиває артилерією.

Жінка особливо на це не реагує, а вже за кілька місяців знаходить собі нового жениха — німця-товстяка, який навіть німецькою не може зв'язати двох слів, але має нормально грошей. А ще він настільки ненавидить Путіна, що натурально фанатіє від нього: носить футболки із його спотвореним зображенням та постійно згадує його в розмовах.

В кінці вони разом повертаються додому — будувати прекрасну Україну майбутнього.

Якщо це такий товстий стьоб від Наталки Ворожбит над "тупими хохлами", то підйоб зарахований. Але я дуже сумніваюсь, що це іронічна вистава.

Також у «Коридорах» звучить голос Юри Філіпенко, який загинув на фронті на початку цього літа. В цій же виставі актори співають пісню із приблизно таким текстом: «ЗСУ йде, а Смерть маше косою, за ними не поспіває».

Може на момент виходу вистави це було не так одностайно, але наразі на фронті ми лише відступаємо. Це значить, що Смерть йде вглиб України та не поспіває забирати й наших бійців? Чи тупі русаки дохнуть, як собаки, а той же Юра — не помер, а пішов на веселку? Дуже паршиві відчуття, якщо хоч трохи вдумуватись в те, що відбувається на сцені.

Замість «Зелених коридорів» порекомендував би передивитись «Школу» Гай Германіки/Ворожбит, останній випуск «Вечера с Владимиром Соловьевьім» чи якесь із кулінарних шоу Даши Малахової.

Театр Лесі Українки випустив квитки на нову виставу Андрія Жолдака.

Перша вистава режисера в Україні за останні 180 років.

Топ-5 причин чому вам треба піти на нову виставу Андрія Жолдака:

1. Андрій — мученик. Тривалий час пан Жолдак ніс таємну службу в т.о. культурній столиці України, Свято-Пітерзбурзі.

Доля Андрія була нелегка: загноблений в рідній країні, оточений ворогами на чужині, йому доводилось виживати на нещасні кілька десятків тисяч доларів від Газпрому за театральний сезон.

Від служби Батьківщині Андрія не зупиняло ніщо: ні Майдан, ні Болотна, ні початок АТО. Майстер впевнено протистояв русакам, залишаючись факелом української культури посеред орди невігластва.

2. Андрій — зірка. ДахаБраха, Плохій, Кадирова, Звягінцева, Кадан, Лозніца, Курков, Роднянський, СлавікБалаган, Єрмак — можна довго продовжувати список діячів культури, які представляють Україну на міжнародній арені, але Жолдак єдиний, кому вдалось стати зіркою світового масштабу.

Ну, майже. На жаль, через старанну службу в т.о. Свято-Пітерзбурзі, пан Жолдак "threw away his shot" й втратив певну актуальність в Європі, то його ім'я трішечки підзабули. Проте, як ми знаємо, Україна — це Європа. Виходячи саме із цієї логіки Майстер вирішив знов широко розпахнути двері світового театру, зайшовши в глядацьку залу із гордо піднятою головою, вперед ногами.

3. Андрій — бренд. Пан Жолдак завжди був синонімом слів "провокація" та "сміливість". Попри певну втрату впізнаваності у мейнстрімного глядача, ім'я Майстра й досі гучно звучить в головах театралів Європи.

Особливо гучно воно зазвучало, коли у 2024 році Жолдака викинули нахуй з Нідерландської Національної Опери, супроводивши це заявою, що «цей чмошник ніколи більше не буде нічого ставити на цій сцені». В цілому подібна заява автоматично закриває двері до будь-якого пристойного європейського театру.

Перфоманс Майстра був настільки сильний, що лише цього місяця прокуратура Нідерландів заявила, що таки не буде відкривати кримінальну справу проти Жолдака за харасмент.

4. Андрій — історія. Можливо, якщо ви вперше чуєте ім'я Андрія Жолдака, то ви ще не встигли дізнатись, що Майстер — прямий нащадок роду Тобілевичів-Тарковських, рідний праправнук того самого Карпенка-Карого. Про що не забуває згадати у кожній розмові, мабуть, навіть із таксистом.

Побачити виставу Жолдака означає доторкнутись до живої історії України. Можливо ця історія вкрита бородавками, можливо вона має монобрів, можливо від неї ваняє старим дідом, можливо вона спробує схопити вас за жопу, якщо ви молода дівчина, але це наша історія й не час її соромитись!

5. Андрій — Жолдак. П'ята й головна причина: ну хз, а чо не сходити? Ну, типу, в усіх новинах написали, що якусь класну виставу ставлять. Кажуть, шо дядька відомий, поважний.

Ще й 4 години триває, має шось прикольне бути. А якщо буде неприкольно — можна зробити фоточку для сторіс й тихенько звалити в чергу за перепічкою.

є проблеми книголюбів, про які не говорять:

🎁 Даруємо дві книжки сучукрліт!

📖 «Оринин» Сашка Столового
📖 «Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенії Бабенко

Все це — в одні руки.

Умови:

⭐️ підпишіться на канал Своя полиця
⭐️ підпишіться на Літературного Тигра
⭐️ залиште «+» в коментарях під оригінальним дописом
⭐️ обов'язково перешліть допис друзям

⏳ Результати — у п’ятницю ввечері, 8 серпня.

Там Жорж відкрили передпродаж на нову Мону Авад.

Я якось забув дописати свій відгук на «Зайчика» (мав бути ще навесні), то хай так і залишається. Але, будь ласка, У ЖОДНОМУ РАЗІ НЕ ПЕРЕДЗАМОВЛЯЙТЕ ЦЮ КНИГУ.

Пані перекладачка (Ганна Литвиненко) підійшла до своєї роботи вкрай відповідально: зібралась з думками, стягнула з себе труси та почала єлозити анусом по клавіатурі. Закінчивши роботу, вона із чистою душею передала естафету не менш відповідальному пану редактору (Роман Трифонов).

...

Загалом валідними виглядають лише два пояснення: або оригінальний текст прогнали через ГуглТранслейт і вже потім (не) редагували, або пані Литвиненко отримувала В2 паралельно із роботою над книгою.

Приблизно в такому форматі була чернетка того відгуку. Я не надто прискіпливий до перекладів, але «Зайчик» справді нажахав.

Дочекайтесь виходу книги й почитайте кілька сторінок у книгарні. Але на «Rouge» точно варто звернути увагу, бо Авад пише і справді кайфово.

Це не позор і навіть не хуйня, це розпил бабок. Не можу інакше пояснити цю феєричну хуцпу, якою Уривський/Богомазов нагодували глядача.

Тут було по-уїбанськи все: сценографія, постановка, сценарій, звуковий супровід, гра акторів, особливо гра акторів.

«Земля» Уривського — перша в нашій країні соціальна вистава для дорослих про шкоду наркотиків. Кожен актор був під чимось: Рудинського нещадно мучив альфа-пвп, його пасія страждала через отходняки після опіатів, батько сімейства явно був на транквілізаторах. Єдине, що в цій виставі можна назвати саме позорним — гру Марічки Хоменко. Це пізда. Ну, ми всі тієї ночі не виспались, але так відверто ссяти божою росою в очі глядачу не можна.

В Україні немає акторської школи, а відповідно в акторів немає індивідуальності. У артистів апріорі нема розуміння, як можна працювати з матеріалом. Тому зазвичай грають те, що дають та саме таким чином, як це пояснить режисер та хореограф.

І я навіть не уявляю, яка саме задумка була в Уривського в цій виставі. Просто жодної гадки, що саме могло зачепити глядача та змусити відчувати хоч якісь емоції. Якщо в попередніх постановках режисера, які я бачив, було хоча б фірмове красивеньке світло та спроби в неординарну сценографію (яка застаріла за світовими стандартами років на 65), то тут і цього не було.

Буквально жодного позитиву в цій «Землі».

P.S. я би проілюстрував допис голою жопою Рудинського, якою він світить посеред вистави, але хай у «Землі» залишиться хоч якась загадка.

Сьогодні в «Жовтні» відбувся, мабуть, найкращий кіносеанс цього року.

В межах рубрики «Секретний показ» глядачі купують квитки на таємничий фільм. Навіть під час сеансу ніхто вголос не проговорює назву стрічки. Дивишся кіно без жодних упереджень та очікувань. Проте, кінотеатр обіцяє, що буде демонструвати лише справді вартісні фільми.

На першому секретному показі людям представили «Життя Чака» за пару тижнів до офіційного виходу екранізації в прокат. Людям дуже сподобався формат.

Але цього дня щось пішло не так. Ще на першій половині фільму із зали вийшло під сотню людей. Картина була, м'яко кажучи, сумнівною.

Проте, що почало відбуватись ближче до кінця фільму... Я стільки сміху не чув навіть на «Люксембург, Люксембург». Зал буквально бився у конвульсіях від того наскільки це було погано. В якісь моменти хтось взагалі починав аплодувати. У мене аж голова почала боліти від інтенсивності гоготіння. А це навіть не комедійний фільм.

Коли в кінці показали титри й на весь екран вилізло «зрежесовано Люком Бессоном», то стало зрозуміло, що це ідеальний розіграш, план злого генія від людини, яка підбирала стрічку для показу.

Прикро за людей, які очікували провести час за справді гарним фільмом, але для мене це був один з найбільш унікальних досвідів у кіно ever.

В залі сиділи підлітки, студенти, сімейні пари, пенсіонери — абсолютно різноманітна публіка. Але в кінці сеансу відчувалась така єдність та згуртованість в цьому дикому угарі, яку я не відчував навіть на кінофестивалях.

Дракула: історія кохання
10/10