Збір закрито. 225 133 гривні. Ми це зробили.

Це був довгий, виснажливий і, чесно кажучи, непростий збір. Але він таки завершився. І завершився завдяки вам — кожному, хто поширив, підтримав словом, скинув сотню чи кілька тисяч.

Дякую всім причетним — цю суму ми підняли разом.

Скоро буде фото-звіт від хлопців, із дроном. Але сьогодні можна просто видихнути 🧡

Відчуття, ніби цю книгу створили спеціально для всіх, кого дратує шрифт у виданнях «Вавилонської бібліотеки».

🚂 До прочитання книги думав, що «Вокзал» Наталки Гомель — це особистісна історія про головного героя, Устима, який став безхатьком й оселився на київському вокзалі.

Тепер розумію, що це дійсно оповідь про вокзал на якому оселився головний герой.

У дебелій частині тексту взагалі не фігурує головний герой, а там де фігурує — все одно розкривається навколишне життя, світ та персонажі, що його населяють.

👁 Періодично ріже око надто чиста мова мешканців вокзалу й неприродний спосіб мислення. Відчувається, що над текстом ще міг би попрацювати редактор.

Але в інших місцях дивуєшся, як точно підібрані слова й як добре виміряний ритм оповіді.

Найбільше боявся, що це виявиться чергова слізлива історія про бідних бомжиків, яких ніхто не помічає. Але авторка добре балансує між жалістю й відразою до персонажів. Вона не проводить чіткого водорозділу між безхатченками, продавчинями ларьків чи звичайними пасажирами. Бо загалом усі вони просто люди.

bihus.info розповіли, що видавництво дитячих книжок «Кредо» є російським.

Російський паспорт у видавця, продаж на російських маркетплейсах та сайт-близнюк для російської юридичної особи — full package.

Думаю, переживати не варто. На тижні власника видавництва перепишуть на бухгалтерку, а СБУ офіційно повідомить, що жодних зв'язків із РФ не виявлено. Можна буде спокійно купувати нові книжечки діткам.

Мразоти з Bookchef уже показали, що ніякої відповідальності не буде.

🤒 Робимо ставки: через скільки хвилин закриють реєстрацію?

І скільки підписаних книжок Токарчук з'явиться на OLX протягом тижня?

естетизую політичне & політизую красиве

упорядкований хаос — канал для тих, хто знаходить спокій у літературі, філософії та красивих речах.

Тут читають не для ескапізму, а щоб краще бачити.

Якщо ви теж шукаєте відповіді не в словах, а в їхній суті — allons-y.

#такцереклама

упорядкований хаос веде пані Катерина, яку ви можете знати за роботою в «Стилет і Стилос».

Наприклад, саме в її перекладі виходив «Жиль», до якого я дуже хочу добратися, але все ніяк.

Упустив як останнім часом в «СіС» з'явилось стільки класних новинок. Вони повністю підтверджують звання мого улюбленого "маленького" видавництва.

Цікаве спостереження: здається, що без Юнґера не обходиться жодне з моїх мілошних видавництв.

В упорядкованому хаосі Юнґера теж дуже люблять.

Якщо ви також любите Юнґера — підписуйтесь.
Якщо ні — вам тут не дуже раді, але все одно підписуйтесь.

Попередні дописи про бойчукістів:

· Як Бойчук і його учні створили нову візію українського мистецтва

· Три Софії та один Бойчук

Вчитель та деспот

1910 року Михайло Бойчук одружується з Софією Налепінською. Разом вони переїжджають до України і селяться у Львові. Бойчук влаштовується в Національний музей “консерватором ікон”, тобто реставратором. Саме там, працюючи з пам’ятками, він глибоко занурюється в техніки давньоруського та візантійського живопису. Його запрошують до реставраційних робіт у багатьох храмах, зокрема, у Софійському соборі, де він запропонував оригінальний метод закріплення фресок. Паралельно він створює власні монументальні розписи.

Але в 1914 році, з початком Першої світової війни, його разом із молодшим братом як австрійських підданих інтернують і засилають у російський Арзамас, де їм доводиться виживати в умовах напівголодного існування. Софія тим часом перебуває у Петербурзі, в родичів. Лише Лютнева революція 1917 року дозволяє Бойчуку повернутися разом із багатьма іншими інтелектуалами, такими як Шептицький і Грушевський.

Того ж року в Києві створюється Українська академія мистецтв, і Бойчук стає одним із її професорів-фундаторів. На тлі революційних подій, масового повернення селян-солдатів із фронтів, які привезли з собою не лише досвід, а й нове самоусвідомлення, постає запит на мистецтво, яке відповідало б духові часу. Саме ці маси, демобілізовані, урбанізовані й політично активні, мали стати новим адресатом культурної пропозиції. Бойчук усвідомлював це і діяв відповідно.

Його майстерня монументального мистецтва вирізнялася всім — добором студентів, методикою, дисципліною. Бойчук приймав на навчання переважно селян і селянок, вважаючи, що саме в них закладене інтуїтивне відчуття візуальної культури. Він вимагав повної відданості: навчання тривало щонайменше сім років, під час яких не дозволялося ані одружуватись, ані братись за сторонню роботу. Лекцій не було — лише щоденні практичні заняття. Малювання з натури попри холод, обстріли, брак вікон у майстерні. Жодної іншої думки, крім його, не визнавалось. Він був запальним, нетерплячим, прямим. З учнями спілкувався мало, переважно мовчки стежачи за процесом.

Київ у ті роки майже не давав можливості спокійно займатися живописом. Але Бойчук організував простір так, як умів. Його майстерня — це не тільки місце навчання, а форма спільного життя. Багато студентів мешкали в його будинку на Татарській.

«Там був особняк з великим садом, — згадувала Ганна Налепінська-Печарковська. — У голодні роки фрукти й овочі допомагали якось вижити. Приходило багато учнів — молодих, і тому завжди готових їсти».

У часи визвольних змагань Бойчук намагався дати студентам не лише житло й їжу, а й роботу. Брав на себе всі можливі замовлення від держави, щоби забезпечити практику для учнів. Серед проєктів — оформлення агітпоїздів і агітпароплавів, розписи Київського оперного театру, створення портретів державних діячів для Кооперативного інституту.

Це було ближче до ремісничих цехів або ренесансних артілей, ніж до класичної академічної освіти. Не дивно, що його школу півжартома називали “секта Бойчука”.

Серед учнів: Софія Налепінська-Бойчук, Оксана Павленко, Василь Седляр, Іван Падалка, Іван Липківський, Сергій Колос, Кирило Гвоздик, Марія Трубецька, Антоніна Іванова, Емануїл Шехтман, Надія Хазіна, Катря Бородіна, Онуфрій Бізюков.

«Ми все робили разом — обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї й оглядали архітектуру, працювали. Після того, як у приміщення Академії попала бомба, в нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука», — згадувала Павленко.

Сам Бойчук відповідав на критику лаконічно: «У мене інтернаціонал. Як у Леніна», — коли йому закидали, що в майстерні надто багато “непролетарських елементів”.

🖼 На світлині позаду (зліва направо): Нарбут, Василь Кричевський, Бойчук. Спереду (зліва направо): Маневич, Мурашко, Федір Кричевський, Грушевський, Стешенко, Бурачек. Засновники Української академії мистецтв.

Привіт, красуне, я — агент СБУ.

Не пам'ятаю чи бачились із тобою наживо, але дуже подобається твій смак на блоги.

Маю важливу задачу персонально для тебе — полайкати дописи вище та задонатити на ось цей збір.

Виконаєш ще кілька завдань, а там і на каву можемо сходити 🤭

😪 Вже який місяць безуспішно намагаюсь зловити квитки на «Макбет».

Добре, що є така альтернатива.

🎭 У новому інтерв’ю Євген Нищук, гендиректор театру Франка, анонсував: камерна сцена наступного сезону — це територія сучасної драматургії.

Серед запланованого:

▪️ «Калинова сопілка» — постановка неназваної німецької режисерки
▪️ нова вистава Ніни Захоженко — у режисурі Вероніки Літкевич
▪️ «Амадока» за Софією Андрухович — від Жуля Одрі
▪️ «Енеїда» Котляревського — від Давида Петросяна