Капіталізм, концтабори, зашибісь
Багато хто в сьогоднішній олігархічній Україні замислювався про переїзд до кращої капіталістичної держави, ніж ця. Адже в нас війна, бідність, занепад - одним словом "неправильний" капіталізм. І ця ідея - давно не нова. Так, наприклад, у 1891 році на кораблі ‘’Орегон’’ до порту міста Квебек прибули перші поселенці з України. З 1891-го по 1914-й рік до Канади прибула 171 тисяча українців, переважно з території Австро-Угорщини.
Цей потік мігрантів обірвала Перша світова війна. Як відомо, Канада була союзником Антанти, в той час як Австро-Угорщина - ворогом. Через це у канадців склалося не найкраще ставлення до українців, адже останні прибули з австро-угорської території.
22 серпня 1914 року в Канаді був прийнятий закон про військові заходи, що сильно обмежував права та свободи переселенців - приблизно 80 тисяч осіб повинні були прийти до відділків поліції як "вороже налаштовані іноземці". Через 3 роки був прийнятий Акт про вибори воєнного часу, який позбавив права голосу осіб, які прибули в країну після березня 1902-го року. Це стає першии кроком у історії канадських концентраційних таборів для українців.
15 липня 2007 року померла остання відома українка, яка пережила канадські табори - Марія Манько Хаскетт. Своєю смертю вона закриває невідому для багатьох сторону історії капіталістичної Канади.
Народилась Марія Манько в Монреалі, їй було 6 років, коли вона була транспортована до північно-центрального Квебеку, де знаходився концтабір Cпіріт-Лейк. Укрїнців утримували там не через їхні злочини, а лише через походження. Молодша сестра Марії, Неллі, зустріла смерть у цьому таборі.
Марія була найстарішим членом Компенсаційної ради Української Канадської Асоціації цивільних свобод, серед вимог якої: визнання інтернування незаконним; виплата грошової компенсації для розміщення у фонді, який буде використаний для навчальних та поминальних заходів; унесення зміни до Акту надзвичайного стану, що має унеможливити подібні ситуації в майбутньому; встановлення меморіальних дошок на місцях колишніх концентраційних таборів.
Спіріт-Лейк - не єдиний подібний табір, всього на території Канади їх було 24. У 50-ті роки минулого століття всі архіви стосовно них були знищені, а самі табори стерті з лиця Землі.
Українці експлуатувалися для прокладання доріг, труб, розчищення чагарників і навіть будівництва майданчиків для гольфу - смертність від непосильної праці не була рідкістю. Тих, хто загинув, ховали в безіменних могилах - їхня точна кількість досі невідома. Після війни тотальна ксенофобія ще довго зберігалася і повністтю зникла лише через десятки років.
Уряд Канади навмисно знищив величезну кількість інформації про концтабори, аби стерти цю пляму зі своєї історії. Тим не менш, цікавим є те, що у містах Едмонтон і Альберта стоять пам'ятники українцям на честь прибуття перших переселенців і в подяку за освоєння сільського господарства Канади.
Прочитали? А тепер у Польщу за полуницею.
Джерела:
https://www.thecanadianencyclopedia.ca/en/article/ukrainian-internment-in-canada
https://www.uccla.ca/post/last-survivor-of-canadian-internment-operations-mary-manko-haskett-dies
https://www.internmentcanada.ca/PDF/CFWWIRF_Pamphlet_English.pdf
#Северен
#right_bastards
Багато хто в сьогоднішній олігархічній Україні замислювався про переїзд до кращої капіталістичної держави, ніж ця. Адже в нас війна, бідність, занепад - одним словом "неправильний" капіталізм. І ця ідея - давно не нова. Так, наприклад, у 1891 році на кораблі ‘’Орегон’’ до порту міста Квебек прибули перші поселенці з України. З 1891-го по 1914-й рік до Канади прибула 171 тисяча українців, переважно з території Австро-Угорщини.
Цей потік мігрантів обірвала Перша світова війна. Як відомо, Канада була союзником Антанти, в той час як Австро-Угорщина - ворогом. Через це у канадців склалося не найкраще ставлення до українців, адже останні прибули з австро-угорської території.
22 серпня 1914 року в Канаді був прийнятий закон про військові заходи, що сильно обмежував права та свободи переселенців - приблизно 80 тисяч осіб повинні були прийти до відділків поліції як "вороже налаштовані іноземці". Через 3 роки був прийнятий Акт про вибори воєнного часу, який позбавив права голосу осіб, які прибули в країну після березня 1902-го року. Це стає першии кроком у історії канадських концентраційних таборів для українців.
15 липня 2007 року померла остання відома українка, яка пережила канадські табори - Марія Манько Хаскетт. Своєю смертю вона закриває невідому для багатьох сторону історії капіталістичної Канади.
Народилась Марія Манько в Монреалі, їй було 6 років, коли вона була транспортована до північно-центрального Квебеку, де знаходився концтабір Cпіріт-Лейк. Укрїнців утримували там не через їхні злочини, а лише через походження. Молодша сестра Марії, Неллі, зустріла смерть у цьому таборі.
Марія була найстарішим членом Компенсаційної ради Української Канадської Асоціації цивільних свобод, серед вимог якої: визнання інтернування незаконним; виплата грошової компенсації для розміщення у фонді, який буде використаний для навчальних та поминальних заходів; унесення зміни до Акту надзвичайного стану, що має унеможливити подібні ситуації в майбутньому; встановлення меморіальних дошок на місцях колишніх концентраційних таборів.
Спіріт-Лейк - не єдиний подібний табір, всього на території Канади їх було 24. У 50-ті роки минулого століття всі архіви стосовно них були знищені, а самі табори стерті з лиця Землі.
Українці експлуатувалися для прокладання доріг, труб, розчищення чагарників і навіть будівництва майданчиків для гольфу - смертність від непосильної праці не була рідкістю. Тих, хто загинув, ховали в безіменних могилах - їхня точна кількість досі невідома. Після війни тотальна ксенофобія ще довго зберігалася і повністтю зникла лише через десятки років.
Уряд Канади навмисно знищив величезну кількість інформації про концтабори, аби стерти цю пляму зі своєї історії. Тим не менш, цікавим є те, що у містах Едмонтон і Альберта стоять пам'ятники українцям на честь прибуття перших переселенців і в подяку за освоєння сільського господарства Канади.
Прочитали? А тепер у Польщу за полуницею.
Джерела:
https://www.thecanadianencyclopedia.ca/en/article/ukrainian-internment-in-canada
https://www.uccla.ca/post/last-survivor-of-canadian-internment-operations-mary-manko-haskett-dies
https://www.internmentcanada.ca/PDF/CFWWIRF_Pamphlet_English.pdf
#Северен
#right_bastards
3 вересня 1932 року у віці 13 років було вбито Павла (Павлика) Морозова. Історія Павла в наш час має забарвлення зрадництва і навіть використовується як образа для ненадійних людей або навіть як жарт. Загалом, історія використовується як один з прикладів для міфів про доноси в СРСР. Версії в народі та в ЗМІ не відрізняються. «Павло написав донос на свого батька, Трофима Сергійовича Морозова, за те, що він приховував зерно від радянської влади». На прикрий жаль для антирадянської пропаганди, ця версія – вигадка, яка з’явилася за часів Перебудови.
Павло Трофимович Морозов народився та мешкав у селі Герасимівка Тобольської губернії. Батько Павлика був головою Герасимівської сільради. Зі слів свідків, він привласнював собі речі, конфісковані у розкуркулених. Окрім того, він спекулював довідками для втікачів зі спецпоселень. Був домашнім тираном, бив дітей та дружину. На гроші від спекуляцій та на продані конфісковані речі завжди купував собі випивку. Незабаром батько Павла залишив родину (дружину Тетяну з чотирма дітьми) та почав жити з сусідкою - Антоніною Амосовою. Дружина Трофима, Тетяна Семенівна Байдакова, наполягла на розділі господарства, щоб не бути залежною від чоловіка-втікача, за що її зненавиділа вся сім’я колишнього. Трофим продовжував лупцювати свою дружину і дітей та зловживати спиртним.
Причиною арешту батька Павла стало затримання двох селян зі знайденими в них бланками з печатками Герасимівської сільради. За визнанням одного із затриманих, бланки були куплені в Трофима Морозова. На засіданні пізніше показання дала мати Павлика, сам Павлик виступав свідком і лише підтвердив її слова, а в процесі висловлювань на захист матері та звинувачень батька був зупинений суддею за незначністю показань. Трофим Сергійович Морозов був засуджений на 10 років за те, що «будучи головою сільради, співпрацював з куркулями, переховував їх господарства від оподаткування, а по виході зі складу сільради сприяв утечі спецпереселенців шляхом продажу документів» (видача підроблених довідок розкуркуленим про їх належність до Герасимівської сільраді, які давали їм можливість покинути місце заслання). Трофим Морозов, будучи в ув'язненні, брав участь у будівництві Біломорсько-Балтійського каналу і, відпрацювавши 3 роки, повернувся додому з орденом за ударну працю, а потім жив у Тюмені.
Після засудження чоловіка Тетяна Семенівна поїхала в Тавду, а наступного дня сини Павло і Федір пішли в ліс за ягодами. Повернувшись через 3 дні, Тетяна дізналась, що Павло та Федір з лісу не повернулися. Вона звернулася до міліціонера, який зібрав народ, і люди пішли в ліс шукати дітей. Незабаром їх знайшли зарізаними.
Після розслідування на лаву підсудних сіли Арсеній Кулуканов (хрещений батько Павла), Арсеній Сілін (дядько Павлика), убивці Сергій Морозов (батько Трофима Морозова) і Данила Морозов (19-річний двоюрідний брат Трофима), їх спільниця Ксенія Морозова (матір Трофима), яка зі слів Тетяни Семенівни після вбивства її дітей сказала: «Татьяна, мы тебе наделали мяса, а ты теперь его ешь!»
Після суду Арсеній Кулуканов і Данила Морозов були розстріляні, вісімдесятирічні Сергій і Ксенія Морозови померли у в'язниці. Дядько Павлика, Арсеній Сілін, в ході суду був виправданий.
Після вбивства синів Тетяна Морозова покинула село, боячись зустрічі з колишнім чоловіком, і довгі роки не наважувалася відвідати рідні місця. Після Великої Вітчизняної війни вона оселилася в Алупці, де жила на довічну урядову пенсію.
Ось така справжня історія Павла Морозова, яка відлунням нам розказує про: домашнє насильство, сімейний кримінальний «бізнес» та жінку з дітьми, яких не шкодує сучасна антирадянська пропаганда.
#Северен
#день_в_истории
Павло Трофимович Морозов народився та мешкав у селі Герасимівка Тобольської губернії. Батько Павлика був головою Герасимівської сільради. Зі слів свідків, він привласнював собі речі, конфісковані у розкуркулених. Окрім того, він спекулював довідками для втікачів зі спецпоселень. Був домашнім тираном, бив дітей та дружину. На гроші від спекуляцій та на продані конфісковані речі завжди купував собі випивку. Незабаром батько Павла залишив родину (дружину Тетяну з чотирма дітьми) та почав жити з сусідкою - Антоніною Амосовою. Дружина Трофима, Тетяна Семенівна Байдакова, наполягла на розділі господарства, щоб не бути залежною від чоловіка-втікача, за що її зненавиділа вся сім’я колишнього. Трофим продовжував лупцювати свою дружину і дітей та зловживати спиртним.
Причиною арешту батька Павла стало затримання двох селян зі знайденими в них бланками з печатками Герасимівської сільради. За визнанням одного із затриманих, бланки були куплені в Трофима Морозова. На засіданні пізніше показання дала мати Павлика, сам Павлик виступав свідком і лише підтвердив її слова, а в процесі висловлювань на захист матері та звинувачень батька був зупинений суддею за незначністю показань. Трофим Сергійович Морозов був засуджений на 10 років за те, що «будучи головою сільради, співпрацював з куркулями, переховував їх господарства від оподаткування, а по виході зі складу сільради сприяв утечі спецпереселенців шляхом продажу документів» (видача підроблених довідок розкуркуленим про їх належність до Герасимівської сільраді, які давали їм можливість покинути місце заслання). Трофим Морозов, будучи в ув'язненні, брав участь у будівництві Біломорсько-Балтійського каналу і, відпрацювавши 3 роки, повернувся додому з орденом за ударну працю, а потім жив у Тюмені.
Після засудження чоловіка Тетяна Семенівна поїхала в Тавду, а наступного дня сини Павло і Федір пішли в ліс за ягодами. Повернувшись через 3 дні, Тетяна дізналась, що Павло та Федір з лісу не повернулися. Вона звернулася до міліціонера, який зібрав народ, і люди пішли в ліс шукати дітей. Незабаром їх знайшли зарізаними.
Після розслідування на лаву підсудних сіли Арсеній Кулуканов (хрещений батько Павла), Арсеній Сілін (дядько Павлика), убивці Сергій Морозов (батько Трофима Морозова) і Данила Морозов (19-річний двоюрідний брат Трофима), їх спільниця Ксенія Морозова (матір Трофима), яка зі слів Тетяни Семенівни після вбивства її дітей сказала: «Татьяна, мы тебе наделали мяса, а ты теперь его ешь!»
Після суду Арсеній Кулуканов і Данила Морозов були розстріляні, вісімдесятирічні Сергій і Ксенія Морозови померли у в'язниці. Дядько Павлика, Арсеній Сілін, в ході суду був виправданий.
Після вбивства синів Тетяна Морозова покинула село, боячись зустрічі з колишнім чоловіком, і довгі роки не наважувалася відвідати рідні місця. Після Великої Вітчизняної війни вона оселилася в Алупці, де жила на довічну урядову пенсію.
Ось така справжня історія Павла Морозова, яка відлунням нам розказує про: домашнє насильство, сімейний кримінальний «бізнес» та жінку з дітьми, яких не шкодує сучасна антирадянська пропаганда.
#Северен
#день_в_истории
Нові хвилі страйків в Україні
18 вересня близько півсотні працівників житомирської психіатричної лікарні перекрили міжнародну трасу "Виступовичі-Могилів-Подільський". Безперервно рухаючись пішохідним переходом, люди повністю заблокували рух трасою, через що утворились затори в декілька кілометрів.
Останній раз медикам платили на початку серпня суму в 2 тисячі гривень, коли персонал лікарні отримав аванс за липень. З тих пір грошей не дають, а останнім часом навіть не обіцяють.
І знову ми бачимо ставлення буржуазної влади до медицини та медпрацівників у нашій країні. Навіть «Коронокриза» не змогла вказати минулим та теперішнім можновладцям на їх помилки. Що ж казати про терористичні акти за участю клієнтів психдиспансерів.
#Северен
#на_злобу_дня
18 вересня близько півсотні працівників житомирської психіатричної лікарні перекрили міжнародну трасу "Виступовичі-Могилів-Подільський". Безперервно рухаючись пішохідним переходом, люди повністю заблокували рух трасою, через що утворились затори в декілька кілометрів.
Останній раз медикам платили на початку серпня суму в 2 тисячі гривень, коли персонал лікарні отримав аванс за липень. З тих пір грошей не дають, а останнім часом навіть не обіцяють.
І знову ми бачимо ставлення буржуазної влади до медицини та медпрацівників у нашій країні. Навіть «Коронокриза» не змогла вказати минулим та теперішнім можновладцям на їх помилки. Що ж казати про терористичні акти за участю клієнтів психдиспансерів.
#Северен
#на_злобу_дня