​​Рік почався з флопа: понадіялася, що за дурною обкладинкою ховається достойна книжка, а в реальності книжка ще дурніша, ніж можна собі уявити, дивлячись на обкладинку. Дві подруги-дослідниці вели подкаст про побут черниць у XVI столітті, потім написали за його мотивами книжку, — і може в форматі подкасту ці анєгдоти й були органічними, але читати це неможливо. Вест текст побудований наступним чином: байка про якусь більш чи менш відому монахиню — несмішний жарт, щоб провести паралель із сучасністю. Ну типу:
- тіло монахині залишилося нетлінним після смерті? ахахахаха БОТОКС;
- її канонізували? заробила СИНЮ ГАЛОЧКУ ахахаха;
- монахиня місяцями голодує? ахахаха ОЗЕМПІК;
- свята Тереза левітує? ахахахах ну це такий ФІТНЕС;
- люди масово приходять подивитися на дива святої? ну це як СУПЕРБОУЛ!

Навіть історичні байки, які сами по собі смішні, вони примудряються зіпсувати: наприклад, історію про Марджері Кемп, яка так так часто і рясно проливала сльози за Христом, що один священник не витримав і вигукнув: «Жінко, Ісус помер вже доволі давно!» Авторки цієї книжки вирішують перебити його панчлайн власним, мовляв, священник вчинив так, як роблять друзі, які радять тобі забути вже того колишнього))))))

Письменниці кажуть, що за роки, проведені в академії, численні монахині стали їм як рідні, і тому вони воліли написати про них щось іронічне і провокаційне, не нафталінне. Але вийшло сумно. Навіть не тому, що це треба було спромогтися — написати текст про жінок, які тягнулися до вічності, і щоб цей текст через МІСЯЦЬ після публікації вже читався як щось застаріле (всі ці згадки якихось обскурних мікротрендів у тіктоці!). І не тому, що більшість паралелей якісь ідіотичні. І навіть не тому, що десь у середині тексту авторки зізнаються, що коли вони надіслали перший драфт видавництву, його повернули з вердиктом «занадто серйозно, треба менше історії і більше ЛЕГКОСТІ» — я прямо бачу, як вони розкидують цю легкість жменями (релікварій з рукою святої Терези як рукавиця Таноса! сувора настоятелька як твоя almond mom! хтивий монах як Пі Дідді!), перетворюючи текст на якийсь американський аналог найгірших маніфестацій ЖЖ.

Сумно від того, що все це виглядає так, ніби дівчат запросили в нову компанію, і щоб сподобатися місцевим mean girls, вони публічно насміхаються зі своїх дивакуватих давніх подруг. (Дивакуваті подруги в цьому випадку півтисячоліття як мертві і їм байдуже, але слухати все одно мєрзко.)

Відоси на паузі, але для подкасту, на щастя, багато електроенергії не потрібно, тільки енергія делюжену, тому для патронів (тут і тут) вийшов черговий бонус, де фігурують, зокрема:

- магічний кришталевий кіт;
- клюкало;
- Шопенгауер;
- Мухаммед Алі;
- «Таємниця країни суниць», etc.

Коротше, можна купити одну каву і слухати ~10 годин бонусів. Можна, звісно, купити більше однієї кави — тоді я думатиму, що ви або дуже любите Марину Гекторівну, або люто ненавидіте і бажаєте їй кофеїнового передозу. Я людина контрастів!

​​Важко описати цю книжку так, щоб вона не здавалася якоюсь фетишистською приблудою, тому опишу чисто свої відчуття.

В шкільні роки я любила слухати пісні симпатичних немитих хлопців у картатих сорочках, біль, тьма, ерекція, героїн!, оце все. А потім мені хтось сказав: є така інтересна тьотя, Поллі Джин Гарві — послухай її перший альбом, чисто порівняй. Я послухала. Це були ті самі рифи, та сама різкість, але все було абсолютно по-іншому, тут не було ані відчуття, що вона свідомо провокує, ні відчуття, що я підглядаю за чиїмсь публічним мелтдауном — лише ейфорічне (і моторошне) усвідомлення, що в нас є спільна таємниця, брудна смішна ганебна щаслива таємниця жіночності (не плутати з feminine mystique).

Якби в ті ж часи хтось дав мені ЦЕ замість «шокуючого» і «фізіологічного» бро-літа, який ми всі читали в нульових, я б… не знаю. Можливо, я б обрала екстерном спитися. Це та сама таємниця, але стало ще захопливіше (ще моторошніше).

PS Слідом попався геть не схожий, але не менш дахозносний роман іншої нової для мене авторки. Будь ласочка, переможна серіє експериментальних жіночих романів 70-х, не закінчуйся!

​​Цей роман 1977 року хвалять за вдалу феміністську алегорію. Він і правда схожий на дуже смішну відповідь тропу born sexy yesterday (при тому що в 70-х той не був таким всюдисущим). За сюжетом, доросла оповідачка одного дня просто з’являється в будинку незнайомого чоловіка, не маючи жодних спогадів про своє минуле і жодного уявлення про те, як взагалі живуть люди. Інцелоподібний Олівер («принц серед чоловіків», за словами героїні, яка інших не зустрічала) береться її виховувати. Але я в захваті не від сатири, а від того, як це написано: це такий, вибачте за штамп із реклами прального порошку, КОВТОК СВІЖОСТІ на фоні однакового меланхолійно-інтроспективного тону подібних творів. Навіть ті, на кого Краф вплинула (як Сара Роуз Еттер, чия похвала винесена на обкладинку) ТАК не звучать. Оповідачка роману «Знайдіть його!» наївна, спостережлива, хамить читачу, захлинається словами, прославляє свого Олівера, кляне його, не може вмістити емоції в слова і у відчаї грає їх для нас на електрооргані.

Random House минулого року перевидали всі романи Краф під симпатичними кислотними обкладинками. При всій моїй любові до мінімалізму, їй личить.

Перекладіть її!

​​А з важливого: прошу активності тут для прекрасної пані Тамари. Щоб ви зрозуміли, яка це людина і яке в неї серце, достатньо побачити один скріншот.

https://send.monobank.ua/jar/3iGGJhrHac

На ютубі зафіксували нове відео Посивіли.

Стала рідше тут писати, бо у мене з кількома дружніми адмінками синхронізувався ментальний брейкдаун. Це, однак, не означає, що я закинула подкаст: о ні, у мене включився копінговий режим «недостатньо прочитати всі авторизовані і неавторизовані біографії письменниці і всі дотичні праці, треба зануритися так, щоб аж в очах потемніло». Зараз закрила N-не дослідження гомоеротизму в «Епосі про Гільгамеша» і така СТОП, БЛЯДЬ, А ПРО ЩО Я ТАМ РОБЛЮ ВИПУСК?

Про Патрицію Гайсміт…

​​«Не можу зараз говорити, роблю рісерч для подкасту».
Рісерч:

Важко повірити, але вже в ранньому доступі тут і тут...

Випуск про злого двійника/допельгангера/Тінь уже і в загальному доступі! В описі, як завжди, бібліографія на півтора десятка нонфік-книжок, але головним натхненням був цей етер любимої @balticnoir, де вона розповідала про власний шедоубоксінг (в ролі Тіні — вокалістка місцевого скримо-гурту).

До речі, Світлана зараз допомагає збирати на авто для свого друга — ви його теж можете знати, Валерій Мирний в мирному (ох) житті був кінокритиком. Тому ваші вподобання в інстаграмі, репости і монети дуже потрібні:

https://send.monobank.ua/jar/7vxrA28ztG

Всі думають, що контент Марини в телеграмі здеградував. Тим часом контент Марини в інстаграмі: це з підписом «показую поппі за донат»...

(Задонатити можна дописом вище)

​​Мабуть, сенс мого життя в тому, щоби прочитати всі забуті романи, написані жінками в 70-х (ну і передати комусь сіль за столом, ага). Я б хотіла, щоб тут було «прочитати і зробити так, щоб якимось із них зацікавилися видавці». Але: а) цей роман уже перевидали любимі McNally Editions, б) у мене закінчилася мотивація співати дифірамби недооціненим книжкам, віднині я обираю насильство щодо тих, хто їх недооцінив.

Роман Love Life of a Cheltenham Lady — історія про заміжню жінку, яка під час відпочинку здуру вирішує заткнути екзистенційну пустку італійським коханцем. Hilarity (в маніякальному регістрі) ensues. А сторінка роману Love Life of a Cheltenham Lady на ґудрідз — це процесія людей, які не вподобали книжку, тому що вони не рілейтяться до головної героїні. Адже очевидно, що жінки в 1970-х писали чорнушні автобіографічні комедії пиздецю, щоб стейсі в 2020-х сказала that's so me lolol! Уявіть, утрамбовати свій життєвий досвід у компактну повість формату «панічна атака посеред сімейного застілля», щоб люди майбутнього всерйоз писали: «незрозуміло, до чого тут леді з Челтенгема, якщо героїня не з Челтенгема і події відбуваються не в Челтенгемі». (Ну ок, читач не зобов’язаний здогадатися, що це письменниця — з Челтенгема, але в самому романі прямим текстом згадуються комедії епохи Реставрації, і очевидно ж, що вони всі називаються або «Скуколджений сквайр», або «Любовне життя леді з Челтенгема», чел, ну відчувай трохи, ні?)

Сучасний рев’юер в поважній газеті пише, що це spicy fiction про sexual awakening («1970s shagfest», господи). Рев’юер з 70-х писав у поважній газеті те ж саме. Про роман. Де два. Чи три рази. Описується дереалізація. Ох уже ця naughty домогосподарка, постійно вистрибує з тіла (мабуть, від задоволення) і дивиться на себе зі сторони! В принципі, не дивуюся, що Діна Брук у якийсь момент кинула цю нашу літературу і пішла жити в ашрам, де дозволяла такому собі Ошо вибивати з себе (буквально) «прив’язаність до письма». Не читайте вищезгадані огляди, прочитайте краще нову передмову Еммочки Клайн.

Обкладинка подобається.

​​Деніела Крауса я знала як «співавтора» (ну тобто ґострайтера) Ґільєрмо дель Торо, і автора не дуже інтелектуального екшену, тому було цікаво, за що ж йому дали Пулітцера. Виявляється, за все те саме: повірте, я перша прибігла б дудіти в вувузели, якби премію такого рівня дали дійсно розйобному жанровому роману, але Angel Down — це знову середняк, тільки якщо в «Китопаді» запозичені з кіно й коміксів KA-POW!!! були просто прописані текстом, то тут вони прописані пишномовним текстом. Я не хочу знову штурхати дискурс про небомблених людей: нехай собі пишуть книжки про війну (в даному випадку — Першу світову), нехай собі пишуть антивоєнні книжки, але ось із самовдоволеністю тексту бажано би щось зробити, бо трохи смішно виходить, коли пишеш антивоєнний метафізичний роман — і формалістичний, бо він складається з одного речення! — але при цьому ти змушений під деякими поетичними абзацами пояснювати, що відбулося, ін сімпл інгліш. Я не жартую, Краус місцями проговорює якісь очевидні речі x2, як роблять сценаристи Netflix, щоб дійшло до глядача, який завтикав у телефон. Це якесь літературне поразництво: у Angel Down є три символічні смерті персонажів, які були б прекрасною загадкою для більш уважних читачів, але автор послужливо розтлумачує їхній символізм сам — бо, припускаю, він прекрасно розуміє, що це фаст фікшн на понтах, і що не варто очікувати, що хтось взаємодіятиме з ним як із highbrow літературою. Підхід Крауса — це взяти найпотужнішу сцену з Геллера («секрет Сновдена»), згорнути свою чернетку N разів, обвести по контуру і вирізати роман-гірлянду, який складатиметься виключно з таких сцен. А виходить чомусь не Геллер, піднесений до степеня, а якийсь піксарівський мультик про WWI. І я б так не дратувалася, якби не цей Пулітцер: він підкреслює навіть не етичний консенсус в вестерняцьких літературних колах (вор машін бед), заради якого журі готове відзначити естетично другорядний твір. Справа в тому, що і естетично їм це, по ходу, заєбісь, і колективний американський критик — це просто Лілу з «П’ятого елементу», яка обливається слізьми над карикатурним монтажем звірств.