#Записки_ТПГ
Історія мови, Ч.1.
Вітаємо, підпілля.
Оскільки не всі люблять чи можуть дивитися відео, ми вирішили нарешті дослухатися до ваших порад і почати дублювати наші випуски текстово. Можливо, таке вдасться не з усіма попередніми відео, але постараємося викласти все, що маємо. Великі статті будемо розбивати на частини, тож слідкуйте за оновленнями.
Перша розповідь (у кількох частинах) зачепить письмо: що воно таке, які бувають види письма і що взагалі варто пам’ятати, коли ми обговорюємо писемність.
Писати, читати, друкувати текст – абсолютно природні практики для сучасної людини. Між тим, письмо не є ні природною, ні обов’язковою, ні взагалі частиною мови.
Перші мови почали з’являтися ще 40 000 років тому – принаймні з появою підвиду Homo Sapiens Sapiens. Але ця межа – доволі песимістична. Є всі підстави стверджувати існування мови в нашого ранішого підвиду, Неандертальців, 80-150 тисяч років тому, а дехто припускає наявність базової мовної комунікації ще в архантропів, тобто взагалі найдавніших представників людського роду, приблизно 1,5-2 000 000 років тому.
Нескладно запідозрити, що ми не знаємо цього напевне. Припущення тут ґрунтуються на антропометриці перших людей: розвиток мозку, зокрема тих ділянок, які в сучасних людей відповідають за мовну здатність, дозволяв їм мати мову, значно складнішу за системи комунікації, доступні сучасним приматам. Значно ближчу до нашої. Та це означає хіба те, що архантропи біологічно могли мати мову, а не те, що вона обов’язково в них розвинулась.
Ми доволі багато знаємо про культурні та соціальні практики наших еволюційних попередників, але щощо мови – в нас лише біологічно підкріплені гіпотези. Тут усе закономірно: культурні та соціальні практики залишають артефакти, з яких фахівці можуть зробити доволі впевнені висновки. Артефакти – невід’ємна частина культурного і соціального життя. Але єдиного артефакту мови, до якого ми так звикли, того, що змушує мову зберігатися – письма – тоді не було.
І саме тому історично-порівняльне мовознавство працює трохи не так, як більшість наукових дисциплін. Замість відлічувати історію мови від її появи, ми рухаємося в зворотному напрямку. Що далі в минуле – то менше в нас буде артефактів, які даватимуть змогу побачити мову «з перших рук». Спершу зникає жанрове різноманіття і залишається переважно серйозна і вагома література, яка не дає змоги нормально оцінити побутову, розмовну мову – з просторіччями, лайкою, різними стилями і говорами. Ще далі повністю зникають друковані книжки і залишаються здебільшого рукописи, створені церквою або офіційною владою, що звужує корпус іще сильніше. Нарешті в античному світі залишається менше десяти основних писемних мов, якими створено абсолютну більшість всіх пам’яток доби – губиться точна інформація про мови, в яких не було письма, або було, але не збереглось до наших днів.
Якщо відійти від появи письма, то єдина інформація, яка нам залишається – дані про розселення раніших популяцій. Знаючи, що більшість сучасного населення Європи розселилася на конкретних територіях, можна проаналізувати історичний розвиток конкретних мов і припустити, як могло виглядати щось середнє між цими мовами на початку. Ностратична гіпотеза намагається заходити ще далі, шукати спільну мову практично всього населення Європи, але їй уже критично не вистачає даних для побудови суцільної системи знань. Все, що було раніше для нас – біла пляма, яку ми навряд чи колись заповнимо.
Історія мови, Ч.1.
Вітаємо, підпілля.
Оскільки не всі люблять чи можуть дивитися відео, ми вирішили нарешті дослухатися до ваших порад і почати дублювати наші випуски текстово. Можливо, таке вдасться не з усіма попередніми відео, але постараємося викласти все, що маємо. Великі статті будемо розбивати на частини, тож слідкуйте за оновленнями.
Перша розповідь (у кількох частинах) зачепить письмо: що воно таке, які бувають види письма і що взагалі варто пам’ятати, коли ми обговорюємо писемність.
Писати, читати, друкувати текст – абсолютно природні практики для сучасної людини. Між тим, письмо не є ні природною, ні обов’язковою, ні взагалі частиною мови.
Перші мови почали з’являтися ще 40 000 років тому – принаймні з появою підвиду Homo Sapiens Sapiens. Але ця межа – доволі песимістична. Є всі підстави стверджувати існування мови в нашого ранішого підвиду, Неандертальців, 80-150 тисяч років тому, а дехто припускає наявність базової мовної комунікації ще в архантропів, тобто взагалі найдавніших представників людського роду, приблизно 1,5-2 000 000 років тому.
Нескладно запідозрити, що ми не знаємо цього напевне. Припущення тут ґрунтуються на антропометриці перших людей: розвиток мозку, зокрема тих ділянок, які в сучасних людей відповідають за мовну здатність, дозволяв їм мати мову, значно складнішу за системи комунікації, доступні сучасним приматам. Значно ближчу до нашої. Та це означає хіба те, що архантропи біологічно могли мати мову, а не те, що вона обов’язково в них розвинулась.
Ми доволі багато знаємо про культурні та соціальні практики наших еволюційних попередників, але щощо мови – в нас лише біологічно підкріплені гіпотези. Тут усе закономірно: культурні та соціальні практики залишають артефакти, з яких фахівці можуть зробити доволі впевнені висновки. Артефакти – невід’ємна частина культурного і соціального життя. Але єдиного артефакту мови, до якого ми так звикли, того, що змушує мову зберігатися – письма – тоді не було.
І саме тому історично-порівняльне мовознавство працює трохи не так, як більшість наукових дисциплін. Замість відлічувати історію мови від її появи, ми рухаємося в зворотному напрямку. Що далі в минуле – то менше в нас буде артефактів, які даватимуть змогу побачити мову «з перших рук». Спершу зникає жанрове різноманіття і залишається переважно серйозна і вагома література, яка не дає змоги нормально оцінити побутову, розмовну мову – з просторіччями, лайкою, різними стилями і говорами. Ще далі повністю зникають друковані книжки і залишаються здебільшого рукописи, створені церквою або офіційною владою, що звужує корпус іще сильніше. Нарешті в античному світі залишається менше десяти основних писемних мов, якими створено абсолютну більшість всіх пам’яток доби – губиться точна інформація про мови, в яких не було письма, або було, але не збереглось до наших днів.
Якщо відійти від появи письма, то єдина інформація, яка нам залишається – дані про розселення раніших популяцій. Знаючи, що більшість сучасного населення Європи розселилася на конкретних територіях, можна проаналізувати історичний розвиток конкретних мов і припустити, як могло виглядати щось середнє між цими мовами на початку. Ностратична гіпотеза намагається заходити ще далі, шукати спільну мову практично всього населення Європи, але їй уже критично не вистачає даних для побудови суцільної системи знань. Все, що було раніше для нас – біла пляма, яку ми навряд чи колись заповнимо.
👍6
#Записки_ТПГ
Історія письма, Ч.2. Системи письма. Логографічне і логосилабічне письмо.
Найраніше протописьмо з’явилося щонайбільше 10 000 років тому, але й воно не стало універсальною властивістю мови. Більшість мов розвинули письмові системи значно пізніше, а деякі не зробили цього взагалі. Звісно, сьогодні всі мови мають або власне письмо, або, якщо йдеться про мови племен, адаптований науковцями спосіб запису.
Однак систем письма насправді дуже мало: так, німецька, італійська, в’єтнамська, ісландська і польська мови мають різні алфавіти на основі латинського письма, а латиниця, кирилиця, гебрейський алефбет, арабське і грецьке письмо разом походять із фінікійського, яке своєю чергою простежується ще далі. Натомість клинописне письмо зникло майже без сліду і не породило жодної сучасної системи. При цьому, звісно, японська хірагана, китайське письмо чи санскрит мають свої специфічні системи письма, які відрізняються від звичного нам буквально всім. Тож для початку слід розібратись, які різновиди письма нам наразі відомі.
Як письмо не є частиною мови, так піктограми не є системою письма. Піктограми через схематичне зображення предметів можуть комунікувати певну інформацію і, зрештою, можуть розвинутись у систему письма, але з погляду мови вони – радше опорні конспекти, ніж достеменне відображення сказаного.
Проте піктограми можуть розвинутись у логографічне письмо – зафіксовану систему відповідностей між виглядом знака, його значенням і, в окремих випадках, звучанням. Найвідоміше нам логографічне письмо – це навіть не китайські ієрогліфи, а ось такі знаки: 2+2=4. Кожен із цих знаків позначає цілісне поняття, а ми, розуміючи граматику запису, можемо перетворити його на цілком однозначне висловлювання у мові.
Логографічне письмо, як правило, не пов’язане з вимовою – знаки в ньому позначають поняття, але не слугують фонетичним чи складовим еквівалентом слова. Хоча навіть сучасне китайське письмо, яке ми звикли називати ієрогліфами, логосилабічне, тобто в ньому поєднуються значення слів із фонетичним малюнком складів. Чистих логографічних систем у мові не існує, оскільки вони доволі непрактичні, якщо потрібно відобразити мову. Зате чудово підходять для математичних і логічних формул, у яких знаки співвідносяться або з цілком абстрактними, або з абсолютно конкретними смислами.
Один із найцікавіших зразків – логосилабічне письмо, яким записували мову мая. Проблема розшифрування полягала в тому, що дослідники дуже довго не могли зрозуміти саму природу письма. Мовознавці довго припускали, що воно фонетичне за своєю природою, хоча в підсумку – завдяки уродженцю Харківщини Юрію Кнорозову – з’ясувалося, що письмо мая в рази складніше: одне слово можна записати і логограмою, і поєднанням кількох силабограм, і поєднанням логограми з кількома знаками, які диктували фонетичні особливості читання.
Ще цікавіша логосилабічна система, хоч і не така досконала, була в мовах науатль: зображення могло відповідати поняттю, яке воно позначало, могло вказувати на фонетичний еквівалент, а могло означати і те, і те водночас. Найканонічніший приклад – столиця ацтеків Теночтітлан. Сучасний герб міста – по суті, напис мовою науатль, який складається з двох коренів: «тетль» і «ночтлі», тобто «камінь» і «опунція». Взагалі ж мезоамериканські мови доколумбового періоду – одна з найцікавіших і найменш відомих у наших краях тем, тому дуже радимо самостійно поцікавитись цією темою.
Можна почати з цих статей:
https://omniglot.com/writing/mayan.htm
https://omniglot.com/conscripts/nahuatlsyllabics.htm
Історія письма, Ч.2. Системи письма. Логографічне і логосилабічне письмо.
Найраніше протописьмо з’явилося щонайбільше 10 000 років тому, але й воно не стало універсальною властивістю мови. Більшість мов розвинули письмові системи значно пізніше, а деякі не зробили цього взагалі. Звісно, сьогодні всі мови мають або власне письмо, або, якщо йдеться про мови племен, адаптований науковцями спосіб запису.
Однак систем письма насправді дуже мало: так, німецька, італійська, в’єтнамська, ісландська і польська мови мають різні алфавіти на основі латинського письма, а латиниця, кирилиця, гебрейський алефбет, арабське і грецьке письмо разом походять із фінікійського, яке своєю чергою простежується ще далі. Натомість клинописне письмо зникло майже без сліду і не породило жодної сучасної системи. При цьому, звісно, японська хірагана, китайське письмо чи санскрит мають свої специфічні системи письма, які відрізняються від звичного нам буквально всім. Тож для початку слід розібратись, які різновиди письма нам наразі відомі.
Як письмо не є частиною мови, так піктограми не є системою письма. Піктограми через схематичне зображення предметів можуть комунікувати певну інформацію і, зрештою, можуть розвинутись у систему письма, але з погляду мови вони – радше опорні конспекти, ніж достеменне відображення сказаного.
Проте піктограми можуть розвинутись у логографічне письмо – зафіксовану систему відповідностей між виглядом знака, його значенням і, в окремих випадках, звучанням. Найвідоміше нам логографічне письмо – це навіть не китайські ієрогліфи, а ось такі знаки: 2+2=4. Кожен із цих знаків позначає цілісне поняття, а ми, розуміючи граматику запису, можемо перетворити його на цілком однозначне висловлювання у мові.
Логографічне письмо, як правило, не пов’язане з вимовою – знаки в ньому позначають поняття, але не слугують фонетичним чи складовим еквівалентом слова. Хоча навіть сучасне китайське письмо, яке ми звикли називати ієрогліфами, логосилабічне, тобто в ньому поєднуються значення слів із фонетичним малюнком складів. Чистих логографічних систем у мові не існує, оскільки вони доволі непрактичні, якщо потрібно відобразити мову. Зате чудово підходять для математичних і логічних формул, у яких знаки співвідносяться або з цілком абстрактними, або з абсолютно конкретними смислами.
Один із найцікавіших зразків – логосилабічне письмо, яким записували мову мая. Проблема розшифрування полягала в тому, що дослідники дуже довго не могли зрозуміти саму природу письма. Мовознавці довго припускали, що воно фонетичне за своєю природою, хоча в підсумку – завдяки уродженцю Харківщини Юрію Кнорозову – з’ясувалося, що письмо мая в рази складніше: одне слово можна записати і логограмою, і поєднанням кількох силабограм, і поєднанням логограми з кількома знаками, які диктували фонетичні особливості читання.
Ще цікавіша логосилабічна система, хоч і не така досконала, була в мовах науатль: зображення могло відповідати поняттю, яке воно позначало, могло вказувати на фонетичний еквівалент, а могло означати і те, і те водночас. Найканонічніший приклад – столиця ацтеків Теночтітлан. Сучасний герб міста – по суті, напис мовою науатль, який складається з двох коренів: «тетль» і «ночтлі», тобто «камінь» і «опунція». Взагалі ж мезоамериканські мови доколумбового періоду – одна з найцікавіших і найменш відомих у наших краях тем, тому дуже радимо самостійно поцікавитись цією темою.
Можна почати з цих статей:
https://omniglot.com/writing/mayan.htm
https://omniglot.com/conscripts/nahuatlsyllabics.htm
Omniglot
Mayan hieroglyphic script
The Mayan hieroglyphic script was used in Mesoamerica from about 500 BC to 1200 AD.
#Записки_ТПГ
Історія письма, Ч.3.
Силабічні та силабофонетичні системи.
Силабічне, або складове письмо, доволі поширене. Якщо логограми працюють напряму з поняттями, а тому є доволі універсальними, силабарії годяться лише для мов із порівняно простою і сталою складовою структурою. Умовно кажучи, якщо в мові всі слова утворюються через поєднання окремих складів – то силабарій із кількох сотень базових знаків буде цілком практичним. Так працюють хіраґана і катакана в японській мові, так працює сучасне письмо мови черокі, так працювало лінійне письмо Б – грецька писемність до винайдення, власне, алфавіту.
Проте якщо система письма порівняно складна, а склади можуть змінювати вигляд залежно від граматичної форми – силабарій стає малопридатний. Скажімо, в українській мові поділ на склади часто не відповідає поділу на морфеми, тому для нас силабічне письмо малопридатне. Що це означає? Візьмімо слово «стіл». У силабарії це слово має позначатись певним єдиним знаком. Але варто поставити це слово в родовий відмінок – і в нас виходить сто-ла. Два нові склади, жодного з яких немає в попередньому слові. Це не кажучи про те, що в другому випадку корінь – «стол» – розбитий між двома складами. Такі нюанси роблять послідовне кодування нашої мови силабарієм дуже складним, але є ще важливіший нюанс: силабарій позначає склади, не прив’язуючи їх до фонетичного відповідника. Це означає, що склади «стіл» і «сто» на письмі можуть не мати взагалі нічого спільного.
Є трохи гуманніший різновид складового письма – абугіда. Це слово, має те саме значення, що й абетка, азбука чи футарк, але мовою геєз, яка була поширена в Аксумському царстві, а нині використовується в етіопських богослужіннях. Власне, до абугід належить етіопське письмо та безліч індійських і азійських писемностей, що розвинулися з брахманського письма.
Абугіда – це силабофонетичне письмо, в якому знаки позначають повні склади, але при цьому самі знаки відповідають незмінній приголосній основі, яка модифікується залежно від наступної голосної. Найвідоміша абуґіда – письмо деванаґарі, яке вживають у тому самому легендарному санскриті, який, до речі, не виник на території України. На жаль. Взагалі ж завждяки неймовірній мовній поліфонії у південно-східній азії абугіди складають приблизно половину від усіх писемностей світу. Не кажучи про те, що дехто схильний вважати абугідою арабське письмо та іврит, які розвинулись із фінікійського консонантного, але, як і абугіди, випрацювали діакритичну систему для позначення голосних у відносно сталих конструкціях.
Проте частіше такі консонантні системи відносять до абджадів – це слово теж означає «абетка», але арабською. Структурно абджади найближчі до фінікійського письма, яке й породило більшість із них. У цих мовах немає голосних, а слова на письмі зводяться до приголосних основ – скажімо, слово «лікар», «дуктур», при посимвольному перекодуванні з арабської матиме вигляд дктр, але контекст і надрядкові позначення повідомляють, як правильно читати цей набір знаків. Також існують так звані «матрес лекціоніс», буквально «матері читання» – символи, які позначають приголосні, але в певних позиціях вказують на читання голосної.
Взагалі ж абджади вже значно ближчі до повноцінного фонетичного письма, ніж до консонантної системи. Суто консонантними були фінікійське та угаритське письмена – останнє, до речі, було клинописним, хоч не мало нічого спільного з клинописом Шумеру і Аккадії.
До речі, самі поняття «абугіда» і «абджад» запровадив філолог і дослідник письма Пітер Денієлс лише тридцять років тому. До того вживалась переважно абстрактна і трохи відірвана від реальности класифікація на суто консонантні та суто складові писемності, яка доволі погано описувала реальний стан речей. Нові терміни виявилися значно простішими і зараз надзвичайно широко вживаються.
Історія письма, Ч.3.
Силабічні та силабофонетичні системи.
Силабічне, або складове письмо, доволі поширене. Якщо логограми працюють напряму з поняттями, а тому є доволі універсальними, силабарії годяться лише для мов із порівняно простою і сталою складовою структурою. Умовно кажучи, якщо в мові всі слова утворюються через поєднання окремих складів – то силабарій із кількох сотень базових знаків буде цілком практичним. Так працюють хіраґана і катакана в японській мові, так працює сучасне письмо мови черокі, так працювало лінійне письмо Б – грецька писемність до винайдення, власне, алфавіту.
Проте якщо система письма порівняно складна, а склади можуть змінювати вигляд залежно від граматичної форми – силабарій стає малопридатний. Скажімо, в українській мові поділ на склади часто не відповідає поділу на морфеми, тому для нас силабічне письмо малопридатне. Що це означає? Візьмімо слово «стіл». У силабарії це слово має позначатись певним єдиним знаком. Але варто поставити це слово в родовий відмінок – і в нас виходить сто-ла. Два нові склади, жодного з яких немає в попередньому слові. Це не кажучи про те, що в другому випадку корінь – «стол» – розбитий між двома складами. Такі нюанси роблять послідовне кодування нашої мови силабарієм дуже складним, але є ще важливіший нюанс: силабарій позначає склади, не прив’язуючи їх до фонетичного відповідника. Це означає, що склади «стіл» і «сто» на письмі можуть не мати взагалі нічого спільного.
Є трохи гуманніший різновид складового письма – абугіда. Це слово, має те саме значення, що й абетка, азбука чи футарк, але мовою геєз, яка була поширена в Аксумському царстві, а нині використовується в етіопських богослужіннях. Власне, до абугід належить етіопське письмо та безліч індійських і азійських писемностей, що розвинулися з брахманського письма.
Абугіда – це силабофонетичне письмо, в якому знаки позначають повні склади, але при цьому самі знаки відповідають незмінній приголосній основі, яка модифікується залежно від наступної голосної. Найвідоміша абуґіда – письмо деванаґарі, яке вживають у тому самому легендарному санскриті, який, до речі, не виник на території України. На жаль. Взагалі ж завждяки неймовірній мовній поліфонії у південно-східній азії абугіди складають приблизно половину від усіх писемностей світу. Не кажучи про те, що дехто схильний вважати абугідою арабське письмо та іврит, які розвинулись із фінікійського консонантного, але, як і абугіди, випрацювали діакритичну систему для позначення голосних у відносно сталих конструкціях.
Проте частіше такі консонантні системи відносять до абджадів – це слово теж означає «абетка», але арабською. Структурно абджади найближчі до фінікійського письма, яке й породило більшість із них. У цих мовах немає голосних, а слова на письмі зводяться до приголосних основ – скажімо, слово «лікар», «дуктур», при посимвольному перекодуванні з арабської матиме вигляд дктр, але контекст і надрядкові позначення повідомляють, як правильно читати цей набір знаків. Також існують так звані «матрес лекціоніс», буквально «матері читання» – символи, які позначають приголосні, але в певних позиціях вказують на читання голосної.
Взагалі ж абджади вже значно ближчі до повноцінного фонетичного письма, ніж до консонантної системи. Суто консонантними були фінікійське та угаритське письмена – останнє, до речі, було клинописним, хоч не мало нічого спільного з клинописом Шумеру і Аккадії.
До речі, самі поняття «абугіда» і «абджад» запровадив філолог і дослідник письма Пітер Денієлс лише тридцять років тому. До того вживалась переважно абстрактна і трохи відірвана від реальности класифікація на суто консонантні та суто складові писемності, яка доволі погано описувала реальний стан речей. Нові терміни виявилися значно простішими і зараз надзвичайно широко вживаються.
👍1
Наступна серія "Тут живуть дракони" вийде наприкінці тижня. Поки ви чекаєте, можна трохи розважитися на квазідокументальному каналі наших товаришів "ТА". Тут відео про щемкі історії звичайних і не зовсім звичайних українців, про просте життя, про урбаністику і реставрацію, і, звісно, про унікальну українську страву жабобур. Ці автори добре відчувають сучасну українську культуру і, приносячи трохи абсурду, знімають суспільну напругу.
Лайк, перегляд, підписка: https://youtube.com/channel/UCMVdLxV1qKYwnxIH6TydA7g
Лайк, перегляд, підписка: https://youtube.com/channel/UCMVdLxV1qKYwnxIH6TydA7g
#Записки_ТПГ
Коротко про те, як відсутність контексту заважає нам розуміти літературу. При чому не контексту як історичного тла чи чогось такого, а елементарно відсутність літературної бази з менш відомих текстів при читанні більш відомих.
Дантова "Комедія", звісно, формально блискучий і практично бездоганний твір. Але багато несогірших технічно текстів (наприклад, "Африка" Петрарки) не отримують такого культового статусу. Конкретно "Африка" - малоцікавий анахронізм, звісно, котрий нікого не обходив ще на час написання, але то технічні деталі.
Як на мене, читацький досвід сучасників Данте каже нам про текст більше, ніж безпосередній читацький досвід самого Данте, відображений у книжці. А в сучасників Данте була сильно популярна література з видіннями пекла і раю. Видіння і ходіння на той світ - взагалі топовий для пізнього середньовіччя/раннього ренесансу жанр і один із важливих інструментів поширення влади церкви. Для середньовічної публіки розповіді про небесні розкоші та пекельні страждання - це ж абсолютний шок-контент, куди там вашим Месникам. (До речі, жанр присутній і в античці, зокрема в Одіссеї, і в староєврейській літературі, зокрема в книзі Еноха, але тут не про них).
Писали в цьому жанрі переважно монахи та дотичні, тобто зміст текстів значною мірою регулювався церквою. Значна частина "народних" понять про гріховність сформована якраз на прикладах із такої літератури, де різної начитаности люди описують потойбіччя відповідно до своїх понять. Це означало також, що в пеклі описувалися кари саме за ті гріхи, на яких хотілось акцентувати, а за потреби в пеклі могли опинятися ще й ті люди, з котрих хотілося зробити моральний приклад.
Данте зробив буквально те саме, але є нюанс. З уроків літератури ви точно знаєте про його непрості стосунки з церквою і політичними елітами. Як на мене, саме в цьому основна шедевральність "Комедії" – Данте взяв надзвичайно популярний і глибоко ідеологічний жанр церковної апологетики і використав його як, значною мірою, revenge porn. Ок, для нас це красива римована поема, але для освіченого сучасника, котрий в процесі читання впізнавав конкретні персоналії та збірні образи, це мало бути чтиво на взірець прози Семесюка.
Це, до речі, один із цілком формальних факторів "комізму" тексту. Власне, сама ідея ходіння в потойбічний світ у Данте тримається на інверсії та обмані очікувань читача - ми чекаємо страждань грішників, а отримуємо страждання достойників, котрі й самі ними погрожували. Це практично реформаторська риторика – клір теж безнадійно загруз у гріхах, які має викривати. Це чи не перший із часів легенди про Гайнриха фон Офтендінґгера текст, у якому поета чи митця зображено як світову силу, наділену владою змінювати оптику, крізь яку ми дивимось на світ.
А три частини по тридцять три пісні, написані терцинами - це, звісно, дуже круто, але тамті часи ставили такі вимоги до форми, що було б дивно, якби Данте такої структури НЕ дотримався. Тобто так, формальна досконалість Данте – це, звісно, добре, але новаторство "Комедії" не те щоб на ньому було зав'язане. А що про Данте розповідали вам у школі?
Коротко про те, як відсутність контексту заважає нам розуміти літературу. При чому не контексту як історичного тла чи чогось такого, а елементарно відсутність літературної бази з менш відомих текстів при читанні більш відомих.
Дантова "Комедія", звісно, формально блискучий і практично бездоганний твір. Але багато несогірших технічно текстів (наприклад, "Африка" Петрарки) не отримують такого культового статусу. Конкретно "Африка" - малоцікавий анахронізм, звісно, котрий нікого не обходив ще на час написання, але то технічні деталі.
Як на мене, читацький досвід сучасників Данте каже нам про текст більше, ніж безпосередній читацький досвід самого Данте, відображений у книжці. А в сучасників Данте була сильно популярна література з видіннями пекла і раю. Видіння і ходіння на той світ - взагалі топовий для пізнього середньовіччя/раннього ренесансу жанр і один із важливих інструментів поширення влади церкви. Для середньовічної публіки розповіді про небесні розкоші та пекельні страждання - це ж абсолютний шок-контент, куди там вашим Месникам. (До речі, жанр присутній і в античці, зокрема в Одіссеї, і в староєврейській літературі, зокрема в книзі Еноха, але тут не про них).
Писали в цьому жанрі переважно монахи та дотичні, тобто зміст текстів значною мірою регулювався церквою. Значна частина "народних" понять про гріховність сформована якраз на прикладах із такої літератури, де різної начитаности люди описують потойбіччя відповідно до своїх понять. Це означало також, що в пеклі описувалися кари саме за ті гріхи, на яких хотілось акцентувати, а за потреби в пеклі могли опинятися ще й ті люди, з котрих хотілося зробити моральний приклад.
Данте зробив буквально те саме, але є нюанс. З уроків літератури ви точно знаєте про його непрості стосунки з церквою і політичними елітами. Як на мене, саме в цьому основна шедевральність "Комедії" – Данте взяв надзвичайно популярний і глибоко ідеологічний жанр церковної апологетики і використав його як, значною мірою, revenge porn. Ок, для нас це красива римована поема, але для освіченого сучасника, котрий в процесі читання впізнавав конкретні персоналії та збірні образи, це мало бути чтиво на взірець прози Семесюка.
Це, до речі, один із цілком формальних факторів "комізму" тексту. Власне, сама ідея ходіння в потойбічний світ у Данте тримається на інверсії та обмані очікувань читача - ми чекаємо страждань грішників, а отримуємо страждання достойників, котрі й самі ними погрожували. Це практично реформаторська риторика – клір теж безнадійно загруз у гріхах, які має викривати. Це чи не перший із часів легенди про Гайнриха фон Офтендінґгера текст, у якому поета чи митця зображено як світову силу, наділену владою змінювати оптику, крізь яку ми дивимось на світ.
А три частини по тридцять три пісні, написані терцинами - це, звісно, дуже круто, але тамті часи ставили такі вимоги до форми, що було б дивно, якби Данте такої структури НЕ дотримався. Тобто так, формальна досконалість Данте – це, звісно, добре, але новаторство "Комедії" не те щоб на ньому було зав'язане. А що про Данте розповідали вам у школі?
👍1
#Записки_ТПГ
За юліанським і новоюліанським календарями сьогодні Великодній понеділок, тож чом би не поговорити про ̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶а̶ ̶н̶а̶ш̶о̶г̶о̶ ̶І̶с̶у̶с̶а̶ ̶Х̶р̶и̶с̶т̶а̶ Біблію. Бо я таки вважаю її вкрай цікавою і вартою прочитання книжкою.
Я схиляюсь до теорії, за якою в основі кожного епічного тексту лежать три речі: реальна ситуатема, що провокує створення тексту; соціально-політичний контекст, який визначає актуальність та доцільність тексту і літературно-культурний контекст, який вимагає оповідати про події певним чином, аби узгоджувати їх із чинним метанаративом. В різних текстах ступінь вияву кожної з цих основ буде різний, але вони незмінно присутні всюди.
Загалом, Біблію я сприймаю саме в такому ключі, як літературний продукт свого часу, уявлень та (що головне) сталих способів концептуалізації цих уявлень. Як і з будь-яким епосом, розуміння тексту залежить від нашої здатности ефективно зменшити дистанцію. Тобто зрозуміти, що під цим текстом розуміли чи потенційно могли розуміти його "ідеальні читачі", суспільство, для якого текст і створювали.
Незалежно від вашого ставлення до християнства чи теїзму, Біблія залишається одним із найповніших епосів в історії людства. Вона хронологічно найпротяжніша, найдетальніша, а також, можливо, одна з найточніших серед усіх епічних текстів. Уже це робить її геть непроминальним текстом світової літератури.
Але особлива краса розкривається в біблійній інтертекстуальності. Наприклад, явні схожості між "Енума Еліш" та першим розділом книги Буття, перегуки між епосом про Гільгамеша та рештою Буття, ойкуменічний світогляд "таблиці народів" та його відповідники в інших епосах, антична поезія в посланнях апостолів... З урахуванням усіх встановлених та гіпотетичних доповнень (наприклад, Мр. 16:9-20, пасаж настільки сильно вибивається з решти тексту, що прямо йому суперечить), Біблія пропонує найбагатше поле для різних типів читання, що робить її, за іронією долі, надзвичайно відкритою для інтерпретацій попри вельми герметичний текст оригіналу.
Між тим, я це все розповідаю не просто так. По-перше, нагадати, що Біблія, незалежно від вашого віросповідання, варта уваги та бодай ознайомлення точно так само, як і будь-який інший епічний твір чи моральний кодекс, що лягли в основу нашої культури. А по-друге, розповісти про канал InspiringPhilosophy. Цей канал апологетичний, місцями навіть дуже, але на ньому є безліч матеріалів, присвячених біблійній археології та текстології. Якщо ви знаєте англійську, це чудове місце для ефективного розширення біблійного контексту. Або прокрастинації.
Посилання:
https://youtube.com/c/InspiringPhilosophy
За юліанським і новоюліанським календарями сьогодні Великодній понеділок, тож чом би не поговорити про ̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶а̶ ̶н̶а̶ш̶о̶г̶о̶ ̶І̶с̶у̶с̶а̶ ̶Х̶р̶и̶с̶т̶а̶ Біблію. Бо я таки вважаю її вкрай цікавою і вартою прочитання книжкою.
Я схиляюсь до теорії, за якою в основі кожного епічного тексту лежать три речі: реальна ситуатема, що провокує створення тексту; соціально-політичний контекст, який визначає актуальність та доцільність тексту і літературно-культурний контекст, який вимагає оповідати про події певним чином, аби узгоджувати їх із чинним метанаративом. В різних текстах ступінь вияву кожної з цих основ буде різний, але вони незмінно присутні всюди.
Загалом, Біблію я сприймаю саме в такому ключі, як літературний продукт свого часу, уявлень та (що головне) сталих способів концептуалізації цих уявлень. Як і з будь-яким епосом, розуміння тексту залежить від нашої здатности ефективно зменшити дистанцію. Тобто зрозуміти, що під цим текстом розуміли чи потенційно могли розуміти його "ідеальні читачі", суспільство, для якого текст і створювали.
Незалежно від вашого ставлення до християнства чи теїзму, Біблія залишається одним із найповніших епосів в історії людства. Вона хронологічно найпротяжніша, найдетальніша, а також, можливо, одна з найточніших серед усіх епічних текстів. Уже це робить її геть непроминальним текстом світової літератури.
Але особлива краса розкривається в біблійній інтертекстуальності. Наприклад, явні схожості між "Енума Еліш" та першим розділом книги Буття, перегуки між епосом про Гільгамеша та рештою Буття, ойкуменічний світогляд "таблиці народів" та його відповідники в інших епосах, антична поезія в посланнях апостолів... З урахуванням усіх встановлених та гіпотетичних доповнень (наприклад, Мр. 16:9-20, пасаж настільки сильно вибивається з решти тексту, що прямо йому суперечить), Біблія пропонує найбагатше поле для різних типів читання, що робить її, за іронією долі, надзвичайно відкритою для інтерпретацій попри вельми герметичний текст оригіналу.
Між тим, я це все розповідаю не просто так. По-перше, нагадати, що Біблія, незалежно від вашого віросповідання, варта уваги та бодай ознайомлення точно так само, як і будь-який інший епічний твір чи моральний кодекс, що лягли в основу нашої культури. А по-друге, розповісти про канал InspiringPhilosophy. Цей канал апологетичний, місцями навіть дуже, але на ньому є безліч матеріалів, присвячених біблійній археології та текстології. Якщо ви знаєте англійську, це чудове місце для ефективного розширення біблійного контексту. Або прокрастинації.
Посилання:
https://youtube.com/c/InspiringPhilosophy
👍2
Кілька днів тому частина редакції "Гуманітарки" сиділа за столом зі своїми друзями і Катря розповідала про те, як на Волині косять саги - залиті водою луки. На це пролунали дві реакції:
- Що означає - косять траву під водою?
- Що означає - ти не знаєш, як це косять траву під водою?
Розгадка проста - на Поліссі ця практика відома, а на півдні Поділля - ні.
Якщо ви з Полісся і можете нам розповісти про свій реґіон речі, без яких ви не уявляєте рідну землю, але які дивують чи вганяють в ступор людей з решти України -пришліть на них покликання у коментарі. Якщо ви володієте поліським діалектом чи знаєтесь на ідентичності поліщуків - пишіть нам: [email protected]. Видавництво "Твоя підпільна гуманітарка" шукає людей для нового проєкту. Починаємо з Полісся - і сподіваємось пройти всю Україну.
- Що означає - косять траву під водою?
- Що означає - ти не знаєш, як це косять траву під водою?
Розгадка проста - на Поліссі ця практика відома, а на півдні Поділля - ні.
Якщо ви з Полісся і можете нам розповісти про свій реґіон речі, без яких ви не уявляєте рідну землю, але які дивують чи вганяють в ступор людей з решти України -пришліть на них покликання у коментарі. Якщо ви володієте поліським діалектом чи знаєтесь на ідентичності поліщуків - пишіть нам: [email protected]. Видавництво "Твоя підпільна гуманітарка" шукає людей для нового проєкту. Починаємо з Полісся - і сподіваємось пройти всю Україну.
Audio
Оскільки ютуб банить деякі детокси, будемо підпільно ділитися ними тут, тому хто не встиг прослухати, матиме нагоду собі завантажити і насолодитися:) Сьогодні от ділимося етером, яким пишаємось чи не найбільше. Приємного прослуховування. Хто любить реп і гіп-гоп, порадьте, що ще зацінити.
У нас триває передпродаж першої книжки видавництва ТПГ: "Як працює класичне оповідання" Флоренс Ґоє в перекладі Остапа Українця. Замовляйте на нашому сайті: https://humanitarka.com/product/short_story/
Твоя Підпільна Гуманітарка
Як працює класичне оповідання - Твоя Підпільна Гуманітарка
Все, що потрібно знати: від інструментів, якими автори досягають потрібного ефекту, аж до інших жанрів, від яких оповідання напряму залежить.
Свіжесенька розмова Євгена з українським гуртом ZWYNTAR про андеґраунд, темне кантрі і про наболіле. Налітайте!
https://youtu.be/Jps0lsr9HsY
https://youtu.be/Jps0lsr9HsY
YouTube
ZWYNTAR про темне кантрі та українську хтонь
Офіційний сайт ZWYNTAR: https://zwyntar.com/
ZWYNTAR на фейсбуці: https://www.facebook.com/zwyntar
ZWYNTAR на ютубі: https://bit.ly/3a2DCAk
ZWYNTAR на спотіфай: https://spoti.fi/3iqcd09
Dark Kolodka (сайд-проєкт Саші): https://www.youtube.com/watch?v=x9V…
ZWYNTAR на фейсбуці: https://www.facebook.com/zwyntar
ZWYNTAR на ютубі: https://bit.ly/3a2DCAk
ZWYNTAR на спотіфай: https://spoti.fi/3iqcd09
Dark Kolodka (сайд-проєкт Саші): https://www.youtube.com/watch?v=x9V…
Audio
Посидимо під легоньку музичку, згадаємо про літо і сонечко