#Записки_ТПГ
Історія письма, Ч.2. Системи письма. Логографічне і логосилабічне письмо.
Найраніше протописьмо з’явилося щонайбільше 10 000 років тому, але й воно не стало універсальною властивістю мови. Більшість мов розвинули письмові системи значно пізніше, а деякі не зробили цього взагалі. Звісно, сьогодні всі мови мають або власне письмо, або, якщо йдеться про мови племен, адаптований науковцями спосіб запису.
Однак систем письма насправді дуже мало: так, німецька, італійська, в’єтнамська, ісландська і польська мови мають різні алфавіти на основі латинського письма, а латиниця, кирилиця, гебрейський алефбет, арабське і грецьке письмо разом походять із фінікійського, яке своєю чергою простежується ще далі. Натомість клинописне письмо зникло майже без сліду і не породило жодної сучасної системи. При цьому, звісно, японська хірагана, китайське письмо чи санскрит мають свої специфічні системи письма, які відрізняються від звичного нам буквально всім. Тож для початку слід розібратись, які різновиди письма нам наразі відомі.
Як письмо не є частиною мови, так піктограми не є системою письма. Піктограми через схематичне зображення предметів можуть комунікувати певну інформацію і, зрештою, можуть розвинутись у систему письма, але з погляду мови вони – радше опорні конспекти, ніж достеменне відображення сказаного.
Проте піктограми можуть розвинутись у логографічне письмо – зафіксовану систему відповідностей між виглядом знака, його значенням і, в окремих випадках, звучанням. Найвідоміше нам логографічне письмо – це навіть не китайські ієрогліфи, а ось такі знаки: 2+2=4. Кожен із цих знаків позначає цілісне поняття, а ми, розуміючи граматику запису, можемо перетворити його на цілком однозначне висловлювання у мові.
Логографічне письмо, як правило, не пов’язане з вимовою – знаки в ньому позначають поняття, але не слугують фонетичним чи складовим еквівалентом слова. Хоча навіть сучасне китайське письмо, яке ми звикли називати ієрогліфами, логосилабічне, тобто в ньому поєднуються значення слів із фонетичним малюнком складів. Чистих логографічних систем у мові не існує, оскільки вони доволі непрактичні, якщо потрібно відобразити мову. Зате чудово підходять для математичних і логічних формул, у яких знаки співвідносяться або з цілком абстрактними, або з абсолютно конкретними смислами.
Один із найцікавіших зразків – логосилабічне письмо, яким записували мову мая. Проблема розшифрування полягала в тому, що дослідники дуже довго не могли зрозуміти саму природу письма. Мовознавці довго припускали, що воно фонетичне за своєю природою, хоча в підсумку – завдяки уродженцю Харківщини Юрію Кнорозову – з’ясувалося, що письмо мая в рази складніше: одне слово можна записати і логограмою, і поєднанням кількох силабограм, і поєднанням логограми з кількома знаками, які диктували фонетичні особливості читання.
Ще цікавіша логосилабічна система, хоч і не така досконала, була в мовах науатль: зображення могло відповідати поняттю, яке воно позначало, могло вказувати на фонетичний еквівалент, а могло означати і те, і те водночас. Найканонічніший приклад – столиця ацтеків Теночтітлан. Сучасний герб міста – по суті, напис мовою науатль, який складається з двох коренів: «тетль» і «ночтлі», тобто «камінь» і «опунція». Взагалі ж мезоамериканські мови доколумбового періоду – одна з найцікавіших і найменш відомих у наших краях тем, тому дуже радимо самостійно поцікавитись цією темою.
Можна почати з цих статей:
https://omniglot.com/writing/mayan.htm
https://omniglot.com/conscripts/nahuatlsyllabics.htm
Історія письма, Ч.2. Системи письма. Логографічне і логосилабічне письмо.
Найраніше протописьмо з’явилося щонайбільше 10 000 років тому, але й воно не стало універсальною властивістю мови. Більшість мов розвинули письмові системи значно пізніше, а деякі не зробили цього взагалі. Звісно, сьогодні всі мови мають або власне письмо, або, якщо йдеться про мови племен, адаптований науковцями спосіб запису.
Однак систем письма насправді дуже мало: так, німецька, італійська, в’єтнамська, ісландська і польська мови мають різні алфавіти на основі латинського письма, а латиниця, кирилиця, гебрейський алефбет, арабське і грецьке письмо разом походять із фінікійського, яке своєю чергою простежується ще далі. Натомість клинописне письмо зникло майже без сліду і не породило жодної сучасної системи. При цьому, звісно, японська хірагана, китайське письмо чи санскрит мають свої специфічні системи письма, які відрізняються від звичного нам буквально всім. Тож для початку слід розібратись, які різновиди письма нам наразі відомі.
Як письмо не є частиною мови, так піктограми не є системою письма. Піктограми через схематичне зображення предметів можуть комунікувати певну інформацію і, зрештою, можуть розвинутись у систему письма, але з погляду мови вони – радше опорні конспекти, ніж достеменне відображення сказаного.
Проте піктограми можуть розвинутись у логографічне письмо – зафіксовану систему відповідностей між виглядом знака, його значенням і, в окремих випадках, звучанням. Найвідоміше нам логографічне письмо – це навіть не китайські ієрогліфи, а ось такі знаки: 2+2=4. Кожен із цих знаків позначає цілісне поняття, а ми, розуміючи граматику запису, можемо перетворити його на цілком однозначне висловлювання у мові.
Логографічне письмо, як правило, не пов’язане з вимовою – знаки в ньому позначають поняття, але не слугують фонетичним чи складовим еквівалентом слова. Хоча навіть сучасне китайське письмо, яке ми звикли називати ієрогліфами, логосилабічне, тобто в ньому поєднуються значення слів із фонетичним малюнком складів. Чистих логографічних систем у мові не існує, оскільки вони доволі непрактичні, якщо потрібно відобразити мову. Зате чудово підходять для математичних і логічних формул, у яких знаки співвідносяться або з цілком абстрактними, або з абсолютно конкретними смислами.
Один із найцікавіших зразків – логосилабічне письмо, яким записували мову мая. Проблема розшифрування полягала в тому, що дослідники дуже довго не могли зрозуміти саму природу письма. Мовознавці довго припускали, що воно фонетичне за своєю природою, хоча в підсумку – завдяки уродженцю Харківщини Юрію Кнорозову – з’ясувалося, що письмо мая в рази складніше: одне слово можна записати і логограмою, і поєднанням кількох силабограм, і поєднанням логограми з кількома знаками, які диктували фонетичні особливості читання.
Ще цікавіша логосилабічна система, хоч і не така досконала, була в мовах науатль: зображення могло відповідати поняттю, яке воно позначало, могло вказувати на фонетичний еквівалент, а могло означати і те, і те водночас. Найканонічніший приклад – столиця ацтеків Теночтітлан. Сучасний герб міста – по суті, напис мовою науатль, який складається з двох коренів: «тетль» і «ночтлі», тобто «камінь» і «опунція». Взагалі ж мезоамериканські мови доколумбового періоду – одна з найцікавіших і найменш відомих у наших краях тем, тому дуже радимо самостійно поцікавитись цією темою.
Можна почати з цих статей:
https://omniglot.com/writing/mayan.htm
https://omniglot.com/conscripts/nahuatlsyllabics.htm
Omniglot
Mayan hieroglyphic script
The Mayan hieroglyphic script was used in Mesoamerica from about 500 BC to 1200 AD.
#Записки_ТПГ
Історія письма, Ч.3.
Силабічні та силабофонетичні системи.
Силабічне, або складове письмо, доволі поширене. Якщо логограми працюють напряму з поняттями, а тому є доволі універсальними, силабарії годяться лише для мов із порівняно простою і сталою складовою структурою. Умовно кажучи, якщо в мові всі слова утворюються через поєднання окремих складів – то силабарій із кількох сотень базових знаків буде цілком практичним. Так працюють хіраґана і катакана в японській мові, так працює сучасне письмо мови черокі, так працювало лінійне письмо Б – грецька писемність до винайдення, власне, алфавіту.
Проте якщо система письма порівняно складна, а склади можуть змінювати вигляд залежно від граматичної форми – силабарій стає малопридатний. Скажімо, в українській мові поділ на склади часто не відповідає поділу на морфеми, тому для нас силабічне письмо малопридатне. Що це означає? Візьмімо слово «стіл». У силабарії це слово має позначатись певним єдиним знаком. Але варто поставити це слово в родовий відмінок – і в нас виходить сто-ла. Два нові склади, жодного з яких немає в попередньому слові. Це не кажучи про те, що в другому випадку корінь – «стол» – розбитий між двома складами. Такі нюанси роблять послідовне кодування нашої мови силабарієм дуже складним, але є ще важливіший нюанс: силабарій позначає склади, не прив’язуючи їх до фонетичного відповідника. Це означає, що склади «стіл» і «сто» на письмі можуть не мати взагалі нічого спільного.
Є трохи гуманніший різновид складового письма – абугіда. Це слово, має те саме значення, що й абетка, азбука чи футарк, але мовою геєз, яка була поширена в Аксумському царстві, а нині використовується в етіопських богослужіннях. Власне, до абугід належить етіопське письмо та безліч індійських і азійських писемностей, що розвинулися з брахманського письма.
Абугіда – це силабофонетичне письмо, в якому знаки позначають повні склади, але при цьому самі знаки відповідають незмінній приголосній основі, яка модифікується залежно від наступної голосної. Найвідоміша абуґіда – письмо деванаґарі, яке вживають у тому самому легендарному санскриті, який, до речі, не виник на території України. На жаль. Взагалі ж завждяки неймовірній мовній поліфонії у південно-східній азії абугіди складають приблизно половину від усіх писемностей світу. Не кажучи про те, що дехто схильний вважати абугідою арабське письмо та іврит, які розвинулись із фінікійського консонантного, але, як і абугіди, випрацювали діакритичну систему для позначення голосних у відносно сталих конструкціях.
Проте частіше такі консонантні системи відносять до абджадів – це слово теж означає «абетка», але арабською. Структурно абджади найближчі до фінікійського письма, яке й породило більшість із них. У цих мовах немає голосних, а слова на письмі зводяться до приголосних основ – скажімо, слово «лікар», «дуктур», при посимвольному перекодуванні з арабської матиме вигляд дктр, але контекст і надрядкові позначення повідомляють, як правильно читати цей набір знаків. Також існують так звані «матрес лекціоніс», буквально «матері читання» – символи, які позначають приголосні, але в певних позиціях вказують на читання голосної.
Взагалі ж абджади вже значно ближчі до повноцінного фонетичного письма, ніж до консонантної системи. Суто консонантними були фінікійське та угаритське письмена – останнє, до речі, було клинописним, хоч не мало нічого спільного з клинописом Шумеру і Аккадії.
До речі, самі поняття «абугіда» і «абджад» запровадив філолог і дослідник письма Пітер Денієлс лише тридцять років тому. До того вживалась переважно абстрактна і трохи відірвана від реальности класифікація на суто консонантні та суто складові писемності, яка доволі погано описувала реальний стан речей. Нові терміни виявилися значно простішими і зараз надзвичайно широко вживаються.
Історія письма, Ч.3.
Силабічні та силабофонетичні системи.
Силабічне, або складове письмо, доволі поширене. Якщо логограми працюють напряму з поняттями, а тому є доволі універсальними, силабарії годяться лише для мов із порівняно простою і сталою складовою структурою. Умовно кажучи, якщо в мові всі слова утворюються через поєднання окремих складів – то силабарій із кількох сотень базових знаків буде цілком практичним. Так працюють хіраґана і катакана в японській мові, так працює сучасне письмо мови черокі, так працювало лінійне письмо Б – грецька писемність до винайдення, власне, алфавіту.
Проте якщо система письма порівняно складна, а склади можуть змінювати вигляд залежно від граматичної форми – силабарій стає малопридатний. Скажімо, в українській мові поділ на склади часто не відповідає поділу на морфеми, тому для нас силабічне письмо малопридатне. Що це означає? Візьмімо слово «стіл». У силабарії це слово має позначатись певним єдиним знаком. Але варто поставити це слово в родовий відмінок – і в нас виходить сто-ла. Два нові склади, жодного з яких немає в попередньому слові. Це не кажучи про те, що в другому випадку корінь – «стол» – розбитий між двома складами. Такі нюанси роблять послідовне кодування нашої мови силабарієм дуже складним, але є ще важливіший нюанс: силабарій позначає склади, не прив’язуючи їх до фонетичного відповідника. Це означає, що склади «стіл» і «сто» на письмі можуть не мати взагалі нічого спільного.
Є трохи гуманніший різновид складового письма – абугіда. Це слово, має те саме значення, що й абетка, азбука чи футарк, але мовою геєз, яка була поширена в Аксумському царстві, а нині використовується в етіопських богослужіннях. Власне, до абугід належить етіопське письмо та безліч індійських і азійських писемностей, що розвинулися з брахманського письма.
Абугіда – це силабофонетичне письмо, в якому знаки позначають повні склади, але при цьому самі знаки відповідають незмінній приголосній основі, яка модифікується залежно від наступної голосної. Найвідоміша абуґіда – письмо деванаґарі, яке вживають у тому самому легендарному санскриті, який, до речі, не виник на території України. На жаль. Взагалі ж завждяки неймовірній мовній поліфонії у південно-східній азії абугіди складають приблизно половину від усіх писемностей світу. Не кажучи про те, що дехто схильний вважати абугідою арабське письмо та іврит, які розвинулись із фінікійського консонантного, але, як і абугіди, випрацювали діакритичну систему для позначення голосних у відносно сталих конструкціях.
Проте частіше такі консонантні системи відносять до абджадів – це слово теж означає «абетка», але арабською. Структурно абджади найближчі до фінікійського письма, яке й породило більшість із них. У цих мовах немає голосних, а слова на письмі зводяться до приголосних основ – скажімо, слово «лікар», «дуктур», при посимвольному перекодуванні з арабської матиме вигляд дктр, але контекст і надрядкові позначення повідомляють, як правильно читати цей набір знаків. Також існують так звані «матрес лекціоніс», буквально «матері читання» – символи, які позначають приголосні, але в певних позиціях вказують на читання голосної.
Взагалі ж абджади вже значно ближчі до повноцінного фонетичного письма, ніж до консонантної системи. Суто консонантними були фінікійське та угаритське письмена – останнє, до речі, було клинописним, хоч не мало нічого спільного з клинописом Шумеру і Аккадії.
До речі, самі поняття «абугіда» і «абджад» запровадив філолог і дослідник письма Пітер Денієлс лише тридцять років тому. До того вживалась переважно абстрактна і трохи відірвана від реальности класифікація на суто консонантні та суто складові писемності, яка доволі погано описувала реальний стан речей. Нові терміни виявилися значно простішими і зараз надзвичайно широко вживаються.
👍1
Наступна серія "Тут живуть дракони" вийде наприкінці тижня. Поки ви чекаєте, можна трохи розважитися на квазідокументальному каналі наших товаришів "ТА". Тут відео про щемкі історії звичайних і не зовсім звичайних українців, про просте життя, про урбаністику і реставрацію, і, звісно, про унікальну українську страву жабобур. Ці автори добре відчувають сучасну українську культуру і, приносячи трохи абсурду, знімають суспільну напругу.
Лайк, перегляд, підписка: https://youtube.com/channel/UCMVdLxV1qKYwnxIH6TydA7g
Лайк, перегляд, підписка: https://youtube.com/channel/UCMVdLxV1qKYwnxIH6TydA7g
#Записки_ТПГ
Коротко про те, як відсутність контексту заважає нам розуміти літературу. При чому не контексту як історичного тла чи чогось такого, а елементарно відсутність літературної бази з менш відомих текстів при читанні більш відомих.
Дантова "Комедія", звісно, формально блискучий і практично бездоганний твір. Але багато несогірших технічно текстів (наприклад, "Африка" Петрарки) не отримують такого культового статусу. Конкретно "Африка" - малоцікавий анахронізм, звісно, котрий нікого не обходив ще на час написання, але то технічні деталі.
Як на мене, читацький досвід сучасників Данте каже нам про текст більше, ніж безпосередній читацький досвід самого Данте, відображений у книжці. А в сучасників Данте була сильно популярна література з видіннями пекла і раю. Видіння і ходіння на той світ - взагалі топовий для пізнього середньовіччя/раннього ренесансу жанр і один із важливих інструментів поширення влади церкви. Для середньовічної публіки розповіді про небесні розкоші та пекельні страждання - це ж абсолютний шок-контент, куди там вашим Месникам. (До речі, жанр присутній і в античці, зокрема в Одіссеї, і в староєврейській літературі, зокрема в книзі Еноха, але тут не про них).
Писали в цьому жанрі переважно монахи та дотичні, тобто зміст текстів значною мірою регулювався церквою. Значна частина "народних" понять про гріховність сформована якраз на прикладах із такої літератури, де різної начитаности люди описують потойбіччя відповідно до своїх понять. Це означало також, що в пеклі описувалися кари саме за ті гріхи, на яких хотілось акцентувати, а за потреби в пеклі могли опинятися ще й ті люди, з котрих хотілося зробити моральний приклад.
Данте зробив буквально те саме, але є нюанс. З уроків літератури ви точно знаєте про його непрості стосунки з церквою і політичними елітами. Як на мене, саме в цьому основна шедевральність "Комедії" – Данте взяв надзвичайно популярний і глибоко ідеологічний жанр церковної апологетики і використав його як, значною мірою, revenge porn. Ок, для нас це красива римована поема, але для освіченого сучасника, котрий в процесі читання впізнавав конкретні персоналії та збірні образи, це мало бути чтиво на взірець прози Семесюка.
Це, до речі, один із цілком формальних факторів "комізму" тексту. Власне, сама ідея ходіння в потойбічний світ у Данте тримається на інверсії та обмані очікувань читача - ми чекаємо страждань грішників, а отримуємо страждання достойників, котрі й самі ними погрожували. Це практично реформаторська риторика – клір теж безнадійно загруз у гріхах, які має викривати. Це чи не перший із часів легенди про Гайнриха фон Офтендінґгера текст, у якому поета чи митця зображено як світову силу, наділену владою змінювати оптику, крізь яку ми дивимось на світ.
А три частини по тридцять три пісні, написані терцинами - це, звісно, дуже круто, але тамті часи ставили такі вимоги до форми, що було б дивно, якби Данте такої структури НЕ дотримався. Тобто так, формальна досконалість Данте – це, звісно, добре, але новаторство "Комедії" не те щоб на ньому було зав'язане. А що про Данте розповідали вам у школі?
Коротко про те, як відсутність контексту заважає нам розуміти літературу. При чому не контексту як історичного тла чи чогось такого, а елементарно відсутність літературної бази з менш відомих текстів при читанні більш відомих.
Дантова "Комедія", звісно, формально блискучий і практично бездоганний твір. Але багато несогірших технічно текстів (наприклад, "Африка" Петрарки) не отримують такого культового статусу. Конкретно "Африка" - малоцікавий анахронізм, звісно, котрий нікого не обходив ще на час написання, але то технічні деталі.
Як на мене, читацький досвід сучасників Данте каже нам про текст більше, ніж безпосередній читацький досвід самого Данте, відображений у книжці. А в сучасників Данте була сильно популярна література з видіннями пекла і раю. Видіння і ходіння на той світ - взагалі топовий для пізнього середньовіччя/раннього ренесансу жанр і один із важливих інструментів поширення влади церкви. Для середньовічної публіки розповіді про небесні розкоші та пекельні страждання - це ж абсолютний шок-контент, куди там вашим Месникам. (До речі, жанр присутній і в античці, зокрема в Одіссеї, і в староєврейській літературі, зокрема в книзі Еноха, але тут не про них).
Писали в цьому жанрі переважно монахи та дотичні, тобто зміст текстів значною мірою регулювався церквою. Значна частина "народних" понять про гріховність сформована якраз на прикладах із такої літератури, де різної начитаности люди описують потойбіччя відповідно до своїх понять. Це означало також, що в пеклі описувалися кари саме за ті гріхи, на яких хотілось акцентувати, а за потреби в пеклі могли опинятися ще й ті люди, з котрих хотілося зробити моральний приклад.
Данте зробив буквально те саме, але є нюанс. З уроків літератури ви точно знаєте про його непрості стосунки з церквою і політичними елітами. Як на мене, саме в цьому основна шедевральність "Комедії" – Данте взяв надзвичайно популярний і глибоко ідеологічний жанр церковної апологетики і використав його як, значною мірою, revenge porn. Ок, для нас це красива римована поема, але для освіченого сучасника, котрий в процесі читання впізнавав конкретні персоналії та збірні образи, це мало бути чтиво на взірець прози Семесюка.
Це, до речі, один із цілком формальних факторів "комізму" тексту. Власне, сама ідея ходіння в потойбічний світ у Данте тримається на інверсії та обмані очікувань читача - ми чекаємо страждань грішників, а отримуємо страждання достойників, котрі й самі ними погрожували. Це практично реформаторська риторика – клір теж безнадійно загруз у гріхах, які має викривати. Це чи не перший із часів легенди про Гайнриха фон Офтендінґгера текст, у якому поета чи митця зображено як світову силу, наділену владою змінювати оптику, крізь яку ми дивимось на світ.
А три частини по тридцять три пісні, написані терцинами - це, звісно, дуже круто, але тамті часи ставили такі вимоги до форми, що було б дивно, якби Данте такої структури НЕ дотримався. Тобто так, формальна досконалість Данте – це, звісно, добре, але новаторство "Комедії" не те щоб на ньому було зав'язане. А що про Данте розповідали вам у школі?
👍1
#Записки_ТПГ
За юліанським і новоюліанським календарями сьогодні Великодній понеділок, тож чом би не поговорити про ̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶а̶ ̶н̶а̶ш̶о̶г̶о̶ ̶І̶с̶у̶с̶а̶ ̶Х̶р̶и̶с̶т̶а̶ Біблію. Бо я таки вважаю її вкрай цікавою і вартою прочитання книжкою.
Я схиляюсь до теорії, за якою в основі кожного епічного тексту лежать три речі: реальна ситуатема, що провокує створення тексту; соціально-політичний контекст, який визначає актуальність та доцільність тексту і літературно-культурний контекст, який вимагає оповідати про події певним чином, аби узгоджувати їх із чинним метанаративом. В різних текстах ступінь вияву кожної з цих основ буде різний, але вони незмінно присутні всюди.
Загалом, Біблію я сприймаю саме в такому ключі, як літературний продукт свого часу, уявлень та (що головне) сталих способів концептуалізації цих уявлень. Як і з будь-яким епосом, розуміння тексту залежить від нашої здатности ефективно зменшити дистанцію. Тобто зрозуміти, що під цим текстом розуміли чи потенційно могли розуміти його "ідеальні читачі", суспільство, для якого текст і створювали.
Незалежно від вашого ставлення до християнства чи теїзму, Біблія залишається одним із найповніших епосів в історії людства. Вона хронологічно найпротяжніша, найдетальніша, а також, можливо, одна з найточніших серед усіх епічних текстів. Уже це робить її геть непроминальним текстом світової літератури.
Але особлива краса розкривається в біблійній інтертекстуальності. Наприклад, явні схожості між "Енума Еліш" та першим розділом книги Буття, перегуки між епосом про Гільгамеша та рештою Буття, ойкуменічний світогляд "таблиці народів" та його відповідники в інших епосах, антична поезія в посланнях апостолів... З урахуванням усіх встановлених та гіпотетичних доповнень (наприклад, Мр. 16:9-20, пасаж настільки сильно вибивається з решти тексту, що прямо йому суперечить), Біблія пропонує найбагатше поле для різних типів читання, що робить її, за іронією долі, надзвичайно відкритою для інтерпретацій попри вельми герметичний текст оригіналу.
Між тим, я це все розповідаю не просто так. По-перше, нагадати, що Біблія, незалежно від вашого віросповідання, варта уваги та бодай ознайомлення точно так само, як і будь-який інший епічний твір чи моральний кодекс, що лягли в основу нашої культури. А по-друге, розповісти про канал InspiringPhilosophy. Цей канал апологетичний, місцями навіть дуже, але на ньому є безліч матеріалів, присвячених біблійній археології та текстології. Якщо ви знаєте англійську, це чудове місце для ефективного розширення біблійного контексту. Або прокрастинації.
Посилання:
https://youtube.com/c/InspiringPhilosophy
За юліанським і новоюліанським календарями сьогодні Великодній понеділок, тож чом би не поговорити про ̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶а̶ ̶н̶а̶ш̶о̶г̶о̶ ̶І̶с̶у̶с̶а̶ ̶Х̶р̶и̶с̶т̶а̶ Біблію. Бо я таки вважаю її вкрай цікавою і вартою прочитання книжкою.
Я схиляюсь до теорії, за якою в основі кожного епічного тексту лежать три речі: реальна ситуатема, що провокує створення тексту; соціально-політичний контекст, який визначає актуальність та доцільність тексту і літературно-культурний контекст, який вимагає оповідати про події певним чином, аби узгоджувати їх із чинним метанаративом. В різних текстах ступінь вияву кожної з цих основ буде різний, але вони незмінно присутні всюди.
Загалом, Біблію я сприймаю саме в такому ключі, як літературний продукт свого часу, уявлень та (що головне) сталих способів концептуалізації цих уявлень. Як і з будь-яким епосом, розуміння тексту залежить від нашої здатности ефективно зменшити дистанцію. Тобто зрозуміти, що під цим текстом розуміли чи потенційно могли розуміти його "ідеальні читачі", суспільство, для якого текст і створювали.
Незалежно від вашого ставлення до християнства чи теїзму, Біблія залишається одним із найповніших епосів в історії людства. Вона хронологічно найпротяжніша, найдетальніша, а також, можливо, одна з найточніших серед усіх епічних текстів. Уже це робить її геть непроминальним текстом світової літератури.
Але особлива краса розкривається в біблійній інтертекстуальності. Наприклад, явні схожості між "Енума Еліш" та першим розділом книги Буття, перегуки між епосом про Гільгамеша та рештою Буття, ойкуменічний світогляд "таблиці народів" та його відповідники в інших епосах, антична поезія в посланнях апостолів... З урахуванням усіх встановлених та гіпотетичних доповнень (наприклад, Мр. 16:9-20, пасаж настільки сильно вибивається з решти тексту, що прямо йому суперечить), Біблія пропонує найбагатше поле для різних типів читання, що робить її, за іронією долі, надзвичайно відкритою для інтерпретацій попри вельми герметичний текст оригіналу.
Між тим, я це все розповідаю не просто так. По-перше, нагадати, що Біблія, незалежно від вашого віросповідання, варта уваги та бодай ознайомлення точно так само, як і будь-який інший епічний твір чи моральний кодекс, що лягли в основу нашої культури. А по-друге, розповісти про канал InspiringPhilosophy. Цей канал апологетичний, місцями навіть дуже, але на ньому є безліч матеріалів, присвячених біблійній археології та текстології. Якщо ви знаєте англійську, це чудове місце для ефективного розширення біблійного контексту. Або прокрастинації.
Посилання:
https://youtube.com/c/InspiringPhilosophy
👍2
Кілька днів тому частина редакції "Гуманітарки" сиділа за столом зі своїми друзями і Катря розповідала про те, як на Волині косять саги - залиті водою луки. На це пролунали дві реакції:
- Що означає - косять траву під водою?
- Що означає - ти не знаєш, як це косять траву під водою?
Розгадка проста - на Поліссі ця практика відома, а на півдні Поділля - ні.
Якщо ви з Полісся і можете нам розповісти про свій реґіон речі, без яких ви не уявляєте рідну землю, але які дивують чи вганяють в ступор людей з решти України -пришліть на них покликання у коментарі. Якщо ви володієте поліським діалектом чи знаєтесь на ідентичності поліщуків - пишіть нам: [email protected]. Видавництво "Твоя підпільна гуманітарка" шукає людей для нового проєкту. Починаємо з Полісся - і сподіваємось пройти всю Україну.
- Що означає - косять траву під водою?
- Що означає - ти не знаєш, як це косять траву під водою?
Розгадка проста - на Поліссі ця практика відома, а на півдні Поділля - ні.
Якщо ви з Полісся і можете нам розповісти про свій реґіон речі, без яких ви не уявляєте рідну землю, але які дивують чи вганяють в ступор людей з решти України -пришліть на них покликання у коментарі. Якщо ви володієте поліським діалектом чи знаєтесь на ідентичності поліщуків - пишіть нам: [email protected]. Видавництво "Твоя підпільна гуманітарка" шукає людей для нового проєкту. Починаємо з Полісся - і сподіваємось пройти всю Україну.
Audio
Оскільки ютуб банить деякі детокси, будемо підпільно ділитися ними тут, тому хто не встиг прослухати, матиме нагоду собі завантажити і насолодитися:) Сьогодні от ділимося етером, яким пишаємось чи не найбільше. Приємного прослуховування. Хто любить реп і гіп-гоп, порадьте, що ще зацінити.
У нас триває передпродаж першої книжки видавництва ТПГ: "Як працює класичне оповідання" Флоренс Ґоє в перекладі Остапа Українця. Замовляйте на нашому сайті: https://humanitarka.com/product/short_story/
Твоя Підпільна Гуманітарка
Як працює класичне оповідання - Твоя Підпільна Гуманітарка
Все, що потрібно знати: від інструментів, якими автори досягають потрібного ефекту, аж до інших жанрів, від яких оповідання напряму залежить.
Свіжесенька розмова Євгена з українським гуртом ZWYNTAR про андеґраунд, темне кантрі і про наболіле. Налітайте!
https://youtu.be/Jps0lsr9HsY
https://youtu.be/Jps0lsr9HsY
YouTube
ZWYNTAR про темне кантрі та українську хтонь
Офіційний сайт ZWYNTAR: https://zwyntar.com/
ZWYNTAR на фейсбуці: https://www.facebook.com/zwyntar
ZWYNTAR на ютубі: https://bit.ly/3a2DCAk
ZWYNTAR на спотіфай: https://spoti.fi/3iqcd09
Dark Kolodka (сайд-проєкт Саші): https://www.youtube.com/watch?v=x9V…
ZWYNTAR на фейсбуці: https://www.facebook.com/zwyntar
ZWYNTAR на ютубі: https://bit.ly/3a2DCAk
ZWYNTAR на спотіфай: https://spoti.fi/3iqcd09
Dark Kolodka (сайд-проєкт Саші): https://www.youtube.com/watch?v=x9V…
Audio
Посидимо під легоньку музичку, згадаємо про літо і сонечко
Знаєте, коли класно слухати Катеринку?) Коли лежить фейсбук! Заходьте собі на канал, вмикайте і відпочивайте від того всього
https://youtube.com/channel/UC_CpYaZN-UUjoMc2p4X152g
https://youtube.com/channel/UC_CpYaZN-UUjoMc2p4X152g
YouTube
Твоя Підпільна Катеринка
Це канал для музичний етерів та живих лекцій Твоєї Підпільної Гуманітарки. Віднині все живе і довжелезне публікуватимемо тут, аби можна було спокійно зберігати для пізнішого перегляду.
Підпишіться, аби не проґавити наші етери!
Підпишіться, аби не проґавити наші етери!
Одвічне питання школярів і студентів: чому більшість текстів 19 століття такі довжелезні і нудні? Коротка відповідь - бо читачі тоді читали зовсім по-інакшому, а тексти публікували в іншому вигляді. Довга і цікавіша відповідь - у новому відео Твоєї Підпільної Гуманітарки: https://youtu.be/ChAtElz3YX0
YouTube
Чому класичні твори такі великі?
Відразу зазначимо - ми не вважаємо епітет "нудний" однозначно негативним. Різні часи мають різні підходи до того, що належить передати, а що - залишити за кадром. Попри це, період, котрий сьогодні можна назвати золотою добою європейських літератур, насправді…
Коли ми говоримо про радикалізацію суспільства, то маємо на увазі переважно акціонерство на публічних заходах. Але радикалізація суспільного простору — це завжди ніби вступ до радикалізації простору приватного. Мовна і культурна ситуація на Буковині, Закарпатті і Бесарабії —це ще одна шпичка совка, на яку ми з чистим серцем навіть не зважаємо, бо вже якось звикли.
Але "не зважати" — це пасивний стан. А без активної державної політики ситуація в подібних випадках дуже схильна погіршуватись самостійно. Особливо якщо цьому готові допомагати уряди зразу кількох країн. Хтось, як Росія, практично відкрито, бо сільські громади, особливо румунські, переважно й так під контролем РПЦ. Хтось, як Румунія, через тихеньке заохочення реґіонального сепаратизму.
Тому дуже прошу прочитати цю колонку. І якщо мені вдалось переконати вас, що проблема серйозніша, ніж ви думали — поширте її. Бо єдине, що мотивувало мене її написати — про це майже ніхто не говорить. Ні в ЗМІ. Ні просто в Інтернеті. Тобто локально, звісно, розмови відбуваються, але таке враження, що українським медіям в принципі не хочеться знати, що там відбувається в цитаделі російської духовної пропаганди на заході України.
Хоча, мабуть, не здається. Тут же мова про національну і культурну політику, а цими сферами зараз займатись просто немає кому.
https://zbruc.eu/node/108205
Але "не зважати" — це пасивний стан. А без активної державної політики ситуація в подібних випадках дуже схильна погіршуватись самостійно. Особливо якщо цьому готові допомагати уряди зразу кількох країн. Хтось, як Росія, практично відкрито, бо сільські громади, особливо румунські, переважно й так під контролем РПЦ. Хтось, як Румунія, через тихеньке заохочення реґіонального сепаратизму.
Тому дуже прошу прочитати цю колонку. І якщо мені вдалось переконати вас, що проблема серйозніша, ніж ви думали — поширте її. Бо єдине, що мотивувало мене її написати — про це майже ніхто не говорить. Ні в ЗМІ. Ні просто в Інтернеті. Тобто локально, звісно, розмови відбуваються, але таке враження, що українським медіям в принципі не хочеться знати, що там відбувається в цитаделі російської духовної пропаганди на заході України.
Хоча, мабуть, не здається. Тут же мова про національну і культурну політику, а цими сферами зараз займатись просто немає кому.
https://zbruc.eu/node/108205
Збруч
Маленький Вавилон
Українську вони вважають за непотрібну, а Україну – як тимчасове явище, скінченність якого варто би прискорити.
Є записи про те, що в Україні вирізали обличчя з гарбузів і кабачків ще до того, як дізналися про Геловін.
Що основного треба знати про історію цього свята - є у нашому минулорічному відео. Зачиняйте вікна, бо нечиста сила літає!
https://youtu.be/0j50n0PP8Ac
Що основного треба знати про історію цього свята - є у нашому минулорічному відео. Зачиняйте вікна, бо нечиста сила літає!
https://youtu.be/0j50n0PP8Ac
YouTube
Християнам можна святкувати Геловін
Геловін - одне з найопальніших свят, яке в Україні багато хто донині вважає нав'язаним ззовні, а то й асоціює з поклонінням Сатані. Звідки взялося свято, як воно формувалось і чи було в Україні щось подібне - поговоримо в новому відео.
Підтримати Гуманітарку:…
Підтримати Гуманітарку:…
Як ми втратили ведмедя.
Історія відома, та все ж, мабуть, не всім.
Магічне мислення передбачає, що згадка певної істоти, явища чи будь-чого може цю істоту прикликати. Якщо ви знаєте забобон "не говори про погане і нічого не станеться" - це якраз таке магічне мислення.
Тому страшні речі, наприклад смерть, мають чимало евфемізмів, які допомагають говорити про поняття, не називаючи його прямо. Те саме з Дияволом, котрого у фольклорі часто називають просто Той, не кажучи про відоміші замінники на кшталт "нечистий", "рогатий" чи "лукавий". Табу на пряме називання Бога є потужною частиною юдейсько-християнської традиції, від Третьої заповіді до численних дискусій щодо значення тетраграматона יהוה (Ягве/Єгова залежно від традиції читання). В англійській фразеології є фраза "Speak of the devil and he doth appear" (букв. "Заговори про диявола, і він з'явиться"). В українській є прямий відповідник "Про вовка промовка" і більш вульгарний "Згадай гімно, і ось воно". Примовки, які апелюють до цього вірування, взагалі поширена штука і добре відбивають саму ідею прикликання згаданого.
Так от, ведмідь. Почнемо з того, що в нас відбулась метатеза і архаїчною формою буде "медвідь", як його досі називають у деяких діалектах і всіх інших слов'янських мовах. Але це евфемізм - "той, хто їсть мед", "медоїд". Поїдання, а не відання меду. Так само в германських мовах слово походить від кореня зі значенням "бурий" (пор. українське "бурмило", хоч цей зв'язок не достеменний; можливо, слов'янський рефлекс цього кореня є в слові "бобер"). Деякі дослідники германську назву виводять не від кольору, а від *ǵʰwér (дика тварина), але суті це не змінює. І слов'яни, і германці настільки евфемізували цього звіра, що первісна форма його назви просто зникла з наших мов.
Реконструйована праіндоєвропейська форма: *h₂ŕ̥tḱos. Реконструйована прабалтослов'янська форма: *irśtwā́ˀ (дискусійно).
Праслов'янська реконструкція цього гаданого кореня мала б дати *vъrsъ, тобто в сучасній українській цей звір, найімовірніше, називався б "ворос", якщо рахувати з повноголоссям. Чи є якийсь зв'язок між онімом "Варшава" і гіпотетичною праслов'янською реконструкцією слова "ведмідь" невідомо, але радше ні. Те саме стосується річки Ворскла.
Особливої пікантности цьому лінгвістичному процесу додає той факт, що в романських мовах і в грецькій праіндоєвропейський корінь зберігся - ἄρκτος і ursus відповідно. Натомість у слов'ян і германців, котрі за фактом розселення мали значно більше контактів із ведмедями - безслідно зник. Сьогодні лінгвісти вважають замінники кореня *h₂ŕ̥tḱos найранішими з відомих евфемізмів - вони мусили з'явитися ще до розділення відповідних гіпотетичних мовних єдностей, тобто на початку першого тисячоліття, якщо не раніше.
Історія відома, та все ж, мабуть, не всім.
Магічне мислення передбачає, що згадка певної істоти, явища чи будь-чого може цю істоту прикликати. Якщо ви знаєте забобон "не говори про погане і нічого не станеться" - це якраз таке магічне мислення.
Тому страшні речі, наприклад смерть, мають чимало евфемізмів, які допомагають говорити про поняття, не називаючи його прямо. Те саме з Дияволом, котрого у фольклорі часто називають просто Той, не кажучи про відоміші замінники на кшталт "нечистий", "рогатий" чи "лукавий". Табу на пряме називання Бога є потужною частиною юдейсько-християнської традиції, від Третьої заповіді до численних дискусій щодо значення тетраграматона יהוה (Ягве/Єгова залежно від традиції читання). В англійській фразеології є фраза "Speak of the devil and he doth appear" (букв. "Заговори про диявола, і він з'явиться"). В українській є прямий відповідник "Про вовка промовка" і більш вульгарний "Згадай гімно, і ось воно". Примовки, які апелюють до цього вірування, взагалі поширена штука і добре відбивають саму ідею прикликання згаданого.
Так от, ведмідь. Почнемо з того, що в нас відбулась метатеза і архаїчною формою буде "медвідь", як його досі називають у деяких діалектах і всіх інших слов'янських мовах. Але це евфемізм - "той, хто їсть мед", "медоїд". Поїдання, а не відання меду. Так само в германських мовах слово походить від кореня зі значенням "бурий" (пор. українське "бурмило", хоч цей зв'язок не достеменний; можливо, слов'янський рефлекс цього кореня є в слові "бобер"). Деякі дослідники германську назву виводять не від кольору, а від *ǵʰwér (дика тварина), але суті це не змінює. І слов'яни, і германці настільки евфемізували цього звіра, що первісна форма його назви просто зникла з наших мов.
Реконструйована праіндоєвропейська форма: *h₂ŕ̥tḱos. Реконструйована прабалтослов'янська форма: *irśtwā́ˀ (дискусійно).
Праслов'янська реконструкція цього гаданого кореня мала б дати *vъrsъ, тобто в сучасній українській цей звір, найімовірніше, називався б "ворос", якщо рахувати з повноголоссям. Чи є якийсь зв'язок між онімом "Варшава" і гіпотетичною праслов'янською реконструкцією слова "ведмідь" невідомо, але радше ні. Те саме стосується річки Ворскла.
Особливої пікантности цьому лінгвістичному процесу додає той факт, що в романських мовах і в грецькій праіндоєвропейський корінь зберігся - ἄρκτος і ursus відповідно. Натомість у слов'ян і германців, котрі за фактом розселення мали значно більше контактів із ведмедями - безслідно зник. Сьогодні лінгвісти вважають замінники кореня *h₂ŕ̥tḱos найранішими з відомих евфемізмів - вони мусили з'явитися ще до розділення відповідних гіпотетичних мовних єдностей, тобто на початку першого тисячоліття, якщо не раніше.
Послухайте потойбічний етер Євгена на Катеринці, поки його ще не забанили! Одна компанія нас не любе, тому всі наші детокси, де ми використовуємо їхні пісні, скінченні:(
Окрім воістину прекрасної української музички там ще й розповідь про таємничі традиції, пов'язані з Геловіном.
https://youtu.be/Pf8PaX4K4tA
Окрім воістину прекрасної української музички там ще й розповідь про таємничі традиції, пов'язані з Геловіном.
https://youtu.be/Pf8PaX4K4tA
YouTube
Потойбічний детокс #26
Слухаємо історії про те, як різні народи уявляли життя після смерті, а поміж тим — гарну українську музику. Не бійтеся, це не метал і не важка музика загалом, підійде всім слухачам.
Ведучий — Євген Лір.
Наш телеграм: @undergroundhumanities (Твоя Підпільна…
Ведучий — Євген Лір.
Наш телеграм: @undergroundhumanities (Твоя Підпільна…
Для тих, хто цікавиться англійською і хоче відшліфовувати свою граматику - радимо канал English as a beauty. Корисні і деколи несподівані правила, які точно стануть в пригоді, якщо англійська - ваша робоча мова.
Підписатися: https://t.iss.one/englishasabeauty
Підписатися: https://t.iss.one/englishasabeauty
Telegram
English as a beauty
Channel for mastering English
Про це відео довго просили, і от воно нарешті вийшло в люди!
Що основного треба знати про діалекти української мови, чому не варто їх цуратися, на що звертати увагу.
Також ділимося міркуваннями щодо проблем діалектології як науки - про що мало хто насправді говорить.
Так що зацініть і друзям покажіть:
https://youtu.be/yDd7AVp8q2U
Що основного треба знати про діалекти української мови, чому не варто їх цуратися, на що звертати увагу.
Також ділимося міркуваннями щодо проблем діалектології як науки - про що мало хто насправді говорить.
Так що зацініть і друзям покажіть:
https://youtu.be/yDd7AVp8q2U
YouTube
Українські діалекти
🙌🏻 Дивіться наше відео “Харківська і одеська мова? Їх не існує, і ось чому”: https://www.youtube.com/watch?v=M60ZIbx9ZJA
Українська мова поза літературною нормою - надзвичайно багата і різноманітна від регіону до регіону. Звісно, русифікація і витіснення…
Українська мова поза літературною нормою - надзвичайно багата і різноманітна від регіону до регіону. Звісно, русифікація і витіснення…
Збираєтеся спати, але мучить питання, хто живе під ліжком? Чуєте вночі дивні звуки, а кота у вас нема? Хтось до ранку зжирає всі запаси печеньок?
Відповідь є - це Бабай.
Як з ним боротися, Євген розказав у відео. Поінформовані значить озброєні:
https://youtu.be/IWXlChIGE_s
Відповідь є - це Бабай.
Як з ним боротися, Євген розказав у відео. Поінформовані значить озброєні:
https://youtu.be/IWXlChIGE_s
YouTube
БАБАЙ | Український бестіарій
Продовжуємо рубрику "Український бестіарій" історією про потвору, знайому кожному з нас. Технічний дисклеймер: Євген трохи прихворів, тому перепрошує за голос.
Українська спільнота жахів "Бабай": https://www.facebook.com/babai.co.ua
Сайт Бабая: https://babai.co.ua/…
Українська спільнота жахів "Бабай": https://www.facebook.com/babai.co.ua
Сайт Бабая: https://babai.co.ua/…
Про поняття lingua franca.
Цей термін доволі часто зринає в дискусіях про мовну ситуацію в Україні, а Вікіпедія дає трошки неповну картину ситуації (бо опирається здебільшого на енциклопедичні статті). Російська, як ви знаєте, претендує на роль lingua franca країн балто-чорноморської осі та Кавказу, і побутове розуміння терміну, на жаль, не містить конотацій, що лягли в основу поняття. А вони цікаві.
Отож, у сучасному розумінні лінґва франка - це мова загального порозуміння, принаймні в межах певної групи людей. І в усіх енциклопедіях, від Британіки до Виноградова, ви почитаєте про наслідки фразеологізації цього поняття - араби називали франками всіх европейців, через інтенсифікацію торгових контактів поняття "лінґва франка" стало позначати мову, якою розмовляли купці середземноморського басейну, тобто певний романський піджин.
Оця концепція ґенези лінґва франка потім склала теоретичну основу есперанто та інших мов із претензією на універсальність. В принципі, це абсолютна правда, проте не вся.
Після читання статті на вікіпедії є два потенційні питання:
1. Чому араби називали мову загального порозуміння латиною? (росвікі стверджує, що це переклад арабського поняття, але джерел на цю тему рівно нуль);
2. Якщо навіть це переклад арабського поняття, нащо європейцям було взагалі перекладати арабське поняття на позначення мови, якою спілкуються вони самі?
А тому що це лише друга половина історії. Взагалі ж походить це діло з часів Карла Великого та його імперії. І спадку Карла в часи, коли після Верденського поділу імперія розділилась на три частини: західну, східну і серединну. Імперія Карла була дуже неоднорідною, народів там було багато, мов і діялектів - ще більше, а з цієї імперії вийшли Франція (в середньовічні часи - дикий мовний казан), Німеччина, Італія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди і Люксембурґ. І Каталонія, котра зокрема на цій підставі відчуває свою окремішність від Кастилії. Імперія таких масштабів вимагала адміністрування і бюрократії. Дуже сильно. І якщо для більш офіційних речей була придатна латина, то побутові документи, не пов'язані з управлінням державою на вищих ланках, потребували інших засобів - купці латину, як правило, не знали, але письма потребували для облікування та угод, особливо із потужним розвитком торгівлі на території імперії. Тому імператор видав указ, згідно з яким, щоб зменшити непорозуміння та ошуканство, спростити жисть купцям, а заодно і всім навколо, всі торговельні та інші приватні угоди належить укладати in lingua franca. Тобто мовою франків.
Оскільки на території імперії жили може й десятки народів, але імперія була саме франків. Інше питання, що навіть впродовж існування імперії сама лінґва франка не витримала романських впливів на території Галлії та здебільшого стала суперстратом у формуванні французької, а також породила фламандську та нідерландську (і деякі німецькі діалекти). Верденський поділ 843 року цю ситуацію лише закріпив.
А от лінґва франка в первісному розумінні - це державна мова. Це мова, яку зобов'язані знати всі мешканці певної території. І якщо не йдеться про торгові операції, а саме про побутовий вжиток - lingua franca позначає мову, яку зобов'язані знати всі, незалежно від того, якою мовою вони говорять з народження. Lingua franca у тому розумінні, в якому говорять про російську - це мова імперської метрополії, яку зобов'язані опанувати підпорядковані народи. Це інструмент гомогенізації, а не порозуміння.
Цей термін доволі часто зринає в дискусіях про мовну ситуацію в Україні, а Вікіпедія дає трошки неповну картину ситуації (бо опирається здебільшого на енциклопедичні статті). Російська, як ви знаєте, претендує на роль lingua franca країн балто-чорноморської осі та Кавказу, і побутове розуміння терміну, на жаль, не містить конотацій, що лягли в основу поняття. А вони цікаві.
Отож, у сучасному розумінні лінґва франка - це мова загального порозуміння, принаймні в межах певної групи людей. І в усіх енциклопедіях, від Британіки до Виноградова, ви почитаєте про наслідки фразеологізації цього поняття - араби називали франками всіх европейців, через інтенсифікацію торгових контактів поняття "лінґва франка" стало позначати мову, якою розмовляли купці середземноморського басейну, тобто певний романський піджин.
Оця концепція ґенези лінґва франка потім склала теоретичну основу есперанто та інших мов із претензією на універсальність. В принципі, це абсолютна правда, проте не вся.
Після читання статті на вікіпедії є два потенційні питання:
1. Чому араби називали мову загального порозуміння латиною? (росвікі стверджує, що це переклад арабського поняття, але джерел на цю тему рівно нуль);
2. Якщо навіть це переклад арабського поняття, нащо європейцям було взагалі перекладати арабське поняття на позначення мови, якою спілкуються вони самі?
А тому що це лише друга половина історії. Взагалі ж походить це діло з часів Карла Великого та його імперії. І спадку Карла в часи, коли після Верденського поділу імперія розділилась на три частини: західну, східну і серединну. Імперія Карла була дуже неоднорідною, народів там було багато, мов і діялектів - ще більше, а з цієї імперії вийшли Франція (в середньовічні часи - дикий мовний казан), Німеччина, Італія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди і Люксембурґ. І Каталонія, котра зокрема на цій підставі відчуває свою окремішність від Кастилії. Імперія таких масштабів вимагала адміністрування і бюрократії. Дуже сильно. І якщо для більш офіційних речей була придатна латина, то побутові документи, не пов'язані з управлінням державою на вищих ланках, потребували інших засобів - купці латину, як правило, не знали, але письма потребували для облікування та угод, особливо із потужним розвитком торгівлі на території імперії. Тому імператор видав указ, згідно з яким, щоб зменшити непорозуміння та ошуканство, спростити жисть купцям, а заодно і всім навколо, всі торговельні та інші приватні угоди належить укладати in lingua franca. Тобто мовою франків.
Оскільки на території імперії жили може й десятки народів, але імперія була саме франків. Інше питання, що навіть впродовж існування імперії сама лінґва франка не витримала романських впливів на території Галлії та здебільшого стала суперстратом у формуванні французької, а також породила фламандську та нідерландську (і деякі німецькі діалекти). Верденський поділ 843 року цю ситуацію лише закріпив.
А от лінґва франка в первісному розумінні - це державна мова. Це мова, яку зобов'язані знати всі мешканці певної території. І якщо не йдеться про торгові операції, а саме про побутовий вжиток - lingua franca позначає мову, яку зобов'язані знати всі, незалежно від того, якою мовою вони говорять з народження. Lingua franca у тому розумінні, в якому говорять про російську - це мова імперської метрополії, яку зобов'язані опанувати підпорядковані народи. Це інструмент гомогенізації, а не порозуміння.
👍1