БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ
Сьогодні – 70 років від дня народження Михайла Сироти, українського науковця і політика, якого називають батьком української Конституції.
Михайло Дмитрович Сирота народився в Черкасах у родині вчителів. Закінчив Черкаський інженерно-технологічний університет та розпочав кар’єру освітянина і науковця: з 1973 року у своїй альма-матер він пройшов шлях від асистента до декана з роботи з іноземними студентами та проректора з навчальної роботи. У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України.
До парламенту Михайло Сирота обирався тричі – був у складі другого, третього та шостого депутатських скликань. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994-1998 роки, коли була прийнята Конституція України.
У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття Основного Закону. Під його головуванням комісія провела величезну роботу: працювала протягом трьох місяців з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Правники вивіряли кожну літеру, кожну кому. Адже текст Конституції був предметом непростого компромісу між демократичними силами і лівими (комуністами і соціалістами), які на той час входили до складу українського парламенту. І йшлося не лише про розподіл повноважень між президентом та парламентом, а й про статус Криму, української мови, про державні символи – герб, гімн, прапор.
Сьогодні (на щастя!) це важко уявити, але в процесі дебатів щодо змісту Основного Закону представник компартії пропонував змінити формулювання “український народ” на “русскій народ”, а до українського прапора додати червону стрічку або затвердити як державний стяг знамено Низового Війська Запорозького.
У той час, на п’ятому році своєї незалежності, Україна залишалася єдиною серед пострадянських країн, яка жила за старою, ще радянською конституцією. Завершити процес формування базових інституцій було вкрай важливим для незалежної держави – як для престижу й утвердження суб’єктності на міжнародній арені, співпраці з міжнародними політичними і фінансовими колами, так і для визначення стратегічного розвитку.
Але! Атмосфера у сесійній залі була вкрай наелектризованою. До другого читання до тексту Основного Закону залишалося дві з половиною тисячі правок з понад семи поданих. Засідання ВР розпочалося зранку 27 червня 1996 року і тривало протягом доби – воно стало найдовшим засіданням в історії українського парламенту. “Ми розуміли: або ми, не виходячи із Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде”, – згадував Сирота.
Розуміючи це, Михайло Дмитрович буквально відстояв Конституцію – в усіх значеннях цього слова. Протягом “конституційної ночі” він годинами безперервно стояв за трибуною Верховної Ради, представляючи кожну статтю, відповідав на питання, в реальному часі узгоджував формулювання з представниками різних фракцій.
Навколо кожної статті й формулювання виникали суперечки і дискусії. Голосувати доводилося не лише по статтях, але і по частинах статей, абзацах, а інколи – навіть словах.
“Бережіть спокій, шановні колеги! Не піддавайтеся на провокації. Від вашого рішення залежить доля країни. Заспокойтеся! Не зривайте засідання! Схаменіться”, – раз по раз вигукував Михайло Сирота, відвойовуючи, за словами народного депутата Ярослава Кендзьора, “кожну крапку, кожну кому у документі”.
І коли наступного ранку, 28 червня 1996 року, о 09:18, після голосування на табло засвітилася цифра 315 (стільки народних депутатів віддали свої голоси за прийняття Конституції), Михайло Сирота не міг опанувати емоцій і стримати сліз. Цей момент, зафіксований парламентськими кореспондентами на відео, став одним із найзворушливіших моментів у житті українського парламентаризму.
Михайло Сирота пішов із життя раптово й передчасно – 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП дорогою з Черкас до Києва. Та його внесок в утвердження і розвиток державності назавжди залишає за ним місце в історії – у вічність він увійшов із почесним званням батька Конституції України.
Сьогодні – 70 років від дня народження Михайла Сироти, українського науковця і політика, якого називають батьком української Конституції.
Михайло Дмитрович Сирота народився в Черкасах у родині вчителів. Закінчив Черкаський інженерно-технологічний університет та розпочав кар’єру освітянина і науковця: з 1973 року у своїй альма-матер він пройшов шлях від асистента до декана з роботи з іноземними студентами та проректора з навчальної роботи. У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України.
До парламенту Михайло Сирота обирався тричі – був у складі другого, третього та шостого депутатських скликань. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994-1998 роки, коли була прийнята Конституція України.
У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття Основного Закону. Під його головуванням комісія провела величезну роботу: працювала протягом трьох місяців з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Правники вивіряли кожну літеру, кожну кому. Адже текст Конституції був предметом непростого компромісу між демократичними силами і лівими (комуністами і соціалістами), які на той час входили до складу українського парламенту. І йшлося не лише про розподіл повноважень між президентом та парламентом, а й про статус Криму, української мови, про державні символи – герб, гімн, прапор.
Сьогодні (на щастя!) це важко уявити, але в процесі дебатів щодо змісту Основного Закону представник компартії пропонував змінити формулювання “український народ” на “русскій народ”, а до українського прапора додати червону стрічку або затвердити як державний стяг знамено Низового Війська Запорозького.
У той час, на п’ятому році своєї незалежності, Україна залишалася єдиною серед пострадянських країн, яка жила за старою, ще радянською конституцією. Завершити процес формування базових інституцій було вкрай важливим для незалежної держави – як для престижу й утвердження суб’єктності на міжнародній арені, співпраці з міжнародними політичними і фінансовими колами, так і для визначення стратегічного розвитку.
Але! Атмосфера у сесійній залі була вкрай наелектризованою. До другого читання до тексту Основного Закону залишалося дві з половиною тисячі правок з понад семи поданих. Засідання ВР розпочалося зранку 27 червня 1996 року і тривало протягом доби – воно стало найдовшим засіданням в історії українського парламенту. “Ми розуміли: або ми, не виходячи із Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде”, – згадував Сирота.
Розуміючи це, Михайло Дмитрович буквально відстояв Конституцію – в усіх значеннях цього слова. Протягом “конституційної ночі” він годинами безперервно стояв за трибуною Верховної Ради, представляючи кожну статтю, відповідав на питання, в реальному часі узгоджував формулювання з представниками різних фракцій.
Навколо кожної статті й формулювання виникали суперечки і дискусії. Голосувати доводилося не лише по статтях, але і по частинах статей, абзацах, а інколи – навіть словах.
“Бережіть спокій, шановні колеги! Не піддавайтеся на провокації. Від вашого рішення залежить доля країни. Заспокойтеся! Не зривайте засідання! Схаменіться”, – раз по раз вигукував Михайло Сирота, відвойовуючи, за словами народного депутата Ярослава Кендзьора, “кожну крапку, кожну кому у документі”.
І коли наступного ранку, 28 червня 1996 року, о 09:18, після голосування на табло засвітилася цифра 315 (стільки народних депутатів віддали свої голоси за прийняття Конституції), Михайло Сирота не міг опанувати емоцій і стримати сліз. Цей момент, зафіксований парламентськими кореспондентами на відео, став одним із найзворушливіших моментів у житті українського парламентаризму.
Михайло Сирота пішов із життя раптово й передчасно – 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП дорогою з Черкас до Києва. Та його внесок в утвердження і розвиток державності назавжди залишає за ним місце в історії – у вічність він увійшов із почесним званням батька Конституції України.
❤12👍3💔2
МИКОЛА МИКЛУХО-МАКЛАЙ - ВИДАТНИЙ АНТРОПОЛОГ, ЯКОГО НАМАГАЄТЬСЯ ПРИВЛАСНИТИ РОСІЯ
17 липня минає 180 років з дня народження видатного науковця та мандрівника, етнографа та антрополога Миколи Миклухи-Маклая. Його життя - це сюжет для повноцінного пригодницького серіалу.
Російська пропаганда постійно намагається привласнити собі постать видатного дослідника, хоча насправді Микола Миклухо-Маклай - українець із глибоким козацьким корінням.
Про постать та мандри Миклухи-Маклая розповідаємо у нашій каруселі.
17 липня минає 180 років з дня народження видатного науковця та мандрівника, етнографа та антрополога Миколи Миклухи-Маклая. Його життя - це сюжет для повноцінного пригодницького серіалу.
Російська пропаганда постійно намагається привласнити собі постать видатного дослідника, хоча насправді Микола Миклухо-Маклай - українець із глибоким козацьким корінням.
Про постать та мандри Миклухи-Маклая розповідаємо у нашій каруселі.
❤20👍3
Пам’яті історика Валерія Романовського (позивний «Козак»)
Науковець і воїн, який присвятив себе служінню Україні
Валерій Романовський народився 26 червня 1976 року в Харкові. Після школи навчався спершу в педучилищі, а згодом в Харківському педуніверситеті імені Григорія Сковороди. У 2007 році захист дисертації з пам'яткознавства.
Протягом семи років викладав у харківських школах. Згодом працював викладачем Хакрівської державної акаедмії культури.
У 2014 році пішов добровольцем на війну. Воював у складі 92-ї окремої механізованої бригади на Луганщині.
Після демобілізації продовжив наукову та викладацьку діяльність. Науковий доробок історика налічує понад 70 праць. Серед тем, які він досліджував, були історія пам’яткознавства, охорона культурної спадщини, археологічні пам’ятки Харківщини, музейні колекції, топоніміка, історія освіти, етнографія, фольклор і біографістика.
Перед повномашстабним вторгненням працював у Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка. З початком нового етапу війни повторно долучився до лав Сил оборони. Служив кулементником в Силах тероборони. Обороняв рідну Харківщину. Навіть з окопів включався на конференцію онлайн.
Наприкінці серпня 2022 року на Куп’янському напрямку воїн отримав тяжке поранення, після якого кілька місяців перебував у комі. 16 січня 2023 року від наслідків поранення він пішов з життя. Поховали Валерія Романовського на Алеї Героїв 18-го кладовища Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Фото з Бібліотечної енциклопедії Харківщини та особистого архіву Михайла Красикова
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Науковець і воїн, який присвятив себе служінню Україні
Валерій Романовський народився 26 червня 1976 року в Харкові. Після школи навчався спершу в педучилищі, а згодом в Харківському педуніверситеті імені Григорія Сковороди. У 2007 році захист дисертації з пам'яткознавства.
Протягом семи років викладав у харківських школах. Згодом працював викладачем Хакрівської державної акаедмії культури.
У 2014 році пішов добровольцем на війну. Воював у складі 92-ї окремої механізованої бригади на Луганщині.
Після демобілізації продовжив наукову та викладацьку діяльність. Науковий доробок історика налічує понад 70 праць. Серед тем, які він досліджував, були історія пам’яткознавства, охорона культурної спадщини, археологічні пам’ятки Харківщини, музейні колекції, топоніміка, історія освіти, етнографія, фольклор і біографістика.
Перед повномашстабним вторгненням працював у Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка. З початком нового етапу війни повторно долучився до лав Сил оборони. Служив кулементником в Силах тероборони. Обороняв рідну Харківщину. Навіть з окопів включався на конференцію онлайн.
Наприкінці серпня 2022 року на Куп’янському напрямку воїн отримав тяжке поранення, після якого кілька місяців перебував у комі. 16 січня 2023 року від наслідків поранення він пішов з життя. Поховали Валерія Романовського на Алеї Героїв 18-го кладовища Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Фото з Бібліотечної енциклопедії Харківщини та особистого архіву Михайла Красикова
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔22😢6
УКРАЇНА ВІДКРИЄ АРХІВИ ТА ПОСИЛИТЬ РОЛЬ ІНСТИТУТУ НАЦПАМʼЯТІ
Вчора Президент України Володимир Зеленський провів нараду стосовно покращення українсько-польського діалогу. На нараду був запрошений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. За результатами були ухвалені важливі рішення.
Йдеться про відкриття та більшу публічність документів з архівів Служби зовнішньої розвідки України та Служби безпеки України, які стосуються трагічних подій ХХ століття на Волині.
Ці рішення є надзвичайно важливими для всебічного вивчення та розуміння історичного процесу.
Зазначимо, що архіви СБУ для дослідників були доступні з 2015-го року, натомість архіви СЗР досі залишалися поза полем широких наукових досліджень як польських, так і українських істориків.
Тепер планується покращити навігацію та більшу цифровізацію джерел. Це значно спростить пошуковий потенціал та доступ до документів та, безумовно, задовольнить науковий інтерес дослідників.
Український інститут національної памʼяті протягом тривалого часу системно вивчає та опрацьовує віднайдені в архівах документи, які стосуються польсько-українського конфлікту у часі ІІ Світової війни. Повідомляємо, що невдовзі буде представлена база даних архівних матеріалів про польсько-українські конфлікти у час ІІ Світової війни.
Інститут інформуватиме громадськість про її наповнення та хід робіт.
Більше інформації буде оприлюднено найближчим часом.
За рішенням Президента, ухваленим на вчорашній нараді, роль Інституту буде суттєво підсилена. Держава збільшить фінансування, що надасть можливість розширити інституційний потенціал УІНПу та забезпечити масштабнішу та глибшу роботу за цим напрямом.
«Домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту. Олександр підготовить і представить системні пропозиції, і прошу відповідних урядовців та профільний комітет Верховної Ради України розглянути можливість збільшити фінансове та інше забезпечення Українського інституту національної пам’яті. Для достойного представництва українських інтересів потрібні й відповідні спроможності. Дякую всім, хто працює заради нашої держави та людей!», – зазначив Президент України Володимир Зеленський, коментуючи дане рішення.
Вдячні Президенту України за посилення ролі Інституту, розширення інституційного потенціалу та заплановане збільшення фінансування.
Фото: Офіс Президента.
Вчора Президент України Володимир Зеленський провів нараду стосовно покращення українсько-польського діалогу. На нараду був запрошений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. За результатами були ухвалені важливі рішення.
Йдеться про відкриття та більшу публічність документів з архівів Служби зовнішньої розвідки України та Служби безпеки України, які стосуються трагічних подій ХХ століття на Волині.
Ці рішення є надзвичайно важливими для всебічного вивчення та розуміння історичного процесу.
Зазначимо, що архіви СБУ для дослідників були доступні з 2015-го року, натомість архіви СЗР досі залишалися поза полем широких наукових досліджень як польських, так і українських істориків.
Тепер планується покращити навігацію та більшу цифровізацію джерел. Це значно спростить пошуковий потенціал та доступ до документів та, безумовно, задовольнить науковий інтерес дослідників.
Український інститут національної памʼяті протягом тривалого часу системно вивчає та опрацьовує віднайдені в архівах документи, які стосуються польсько-українського конфлікту у часі ІІ Світової війни. Повідомляємо, що невдовзі буде представлена база даних архівних матеріалів про польсько-українські конфлікти у час ІІ Світової війни.
Інститут інформуватиме громадськість про її наповнення та хід робіт.
Більше інформації буде оприлюднено найближчим часом.
За рішенням Президента, ухваленим на вчорашній нараді, роль Інституту буде суттєво підсилена. Держава збільшить фінансування, що надасть можливість розширити інституційний потенціал УІНПу та забезпечити масштабнішу та глибшу роботу за цим напрямом.
«Домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту. Олександр підготовить і представить системні пропозиції, і прошу відповідних урядовців та профільний комітет Верховної Ради України розглянути можливість збільшити фінансове та інше забезпечення Українського інституту національної пам’яті. Для достойного представництва українських інтересів потрібні й відповідні спроможності. Дякую всім, хто працює заради нашої держави та людей!», – зазначив Президент України Володимир Зеленський, коментуючи дане рішення.
Вдячні Президенту України за посилення ролі Інституту, розширення інституційного потенціалу та заплановане збільшення фінансування.
Фото: Офіс Президента.
❤14👍6
Пам'яті полковника Олександра Очеретнюка (позивний «Чорний»)
Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій
Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині, в родині вчителів. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому після школи вступив до Національної академії Держприкордонслужби.
У 2009 році одружився на однокласниці Світлані та направився на службу в Луганську область.
У 2014-2015 роках пройшов ряд важких боїв в зоні АТО. У 2017 році добровільно вступив до групи спецпризначення ДПСУ "Дозор".
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва. Згодом виконував боїв завдання на Донеччині та Запоріжчині.
Загинув 15 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі Оріхова Запорізької області. Поховали полоквника Очеретнюка 20 квітня 2023 року в рідному Літині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій
Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині, в родині вчителів. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому після школи вступив до Національної академії Держприкордонслужби.
У 2009 році одружився на однокласниці Світлані та направився на службу в Луганську область.
У 2014-2015 роках пройшов ряд важких боїв в зоні АТО. У 2017 році добровільно вступив до групи спецпризначення ДПСУ "Дозор".
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва. Згодом виконував боїв завдання на Донеччині та Запоріжчині.
Загинув 15 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі Оріхова Запорізької області. Поховали полоквника Очеретнюка 20 квітня 2023 року в рідному Літині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😢6
УКРАЇНЕЦЬ, ЯКОГО БОЯЛИСЯ ГІТЛЕР ТА СТАЛІН
19 липня - День пам’яті президента Карпатської України Августина Волошина. Видатний український державний та науковий діяч помер у московських застінках Бутирської тюрми.
Усе своє життя Августин Волошин присвятив боротьбі за українську ідентичність та державність.
Виходець із династії священнослужителів Української греко-католицької церкви, Августин Волошин також спершу пішов шляхом своїх предків, отримавши одночасно освіту в галузях теології та фізики.
У часи перебування Закарпаття у складі Австро-Угорщини Августин Волошин проявив себе не лише як відомий освітянин, а й видавець. Створене ним товариство “Уніо” володіло власною друкарнею та видавало єдину руську газету “Наука”.
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а Августин Волошин розпочав активну діяльність щодо вимог надати рідному краю автономії. Заснував і очолював Народно-християнську партію та навіть був обраний до чехословацького парламенту.
У березні 1939 року, після ліквідації Чехословацької державності, Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, яка стала черговою спробою відродити українську державність у ХХ столітті. Однак доля Карпатської України була приреченою: попри героїчний спротив її захисників із Карпатської Січі, закарпатський край було окуповано та анексовано Угорщиною.
Августин Волошин був змушений емігрувати до Праги, де намагався зберегти зерно української ідентичності, розвиваючи Український вільний університет.
11 травня 1945 року очільник Карпатської України був схоплений радянським СМЕРШем та етапований до Москви. Вже за два місяці видатний український державник загинув у радянській неволі.
Україна пам’ятає всіх своїх видатних державних діячів. У 1997 році Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.
19 липня - День пам’яті президента Карпатської України Августина Волошина. Видатний український державний та науковий діяч помер у московських застінках Бутирської тюрми.
Усе своє життя Августин Волошин присвятив боротьбі за українську ідентичність та державність.
Виходець із династії священнослужителів Української греко-католицької церкви, Августин Волошин також спершу пішов шляхом своїх предків, отримавши одночасно освіту в галузях теології та фізики.
У часи перебування Закарпаття у складі Австро-Угорщини Августин Волошин проявив себе не лише як відомий освітянин, а й видавець. Створене ним товариство “Уніо” володіло власною друкарнею та видавало єдину руську газету “Наука”.
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а Августин Волошин розпочав активну діяльність щодо вимог надати рідному краю автономії. Заснував і очолював Народно-християнську партію та навіть був обраний до чехословацького парламенту.
У березні 1939 року, після ліквідації Чехословацької державності, Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, яка стала черговою спробою відродити українську державність у ХХ столітті. Однак доля Карпатської України була приреченою: попри героїчний спротив її захисників із Карпатської Січі, закарпатський край було окуповано та анексовано Угорщиною.
Августин Волошин був змушений емігрувати до Праги, де намагався зберегти зерно української ідентичності, розвиваючи Український вільний університет.
11 травня 1945 року очільник Карпатської України був схоплений радянським СМЕРШем та етапований до Москви. Вже за два місяці видатний український державник загинув у радянській неволі.
Україна пам’ятає всіх своїх видатних державних діячів. У 1997 році Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.
🔥11👍9💔8❤1
Пам’яті навідника-оператора Арсена Деркача (позивний «Тайкус»)
Студент Острозької академії поліг за Батьківщину за кілька днів до 19-річчя
Арсен народився 11 липня 2006 року на Івано-Франківщині, у селі Сопів Коломийського району. Дитинство хлопця проходило у Коломиї. Він навчався у Ліцеї №1 імені Василя Стефаника.
Вивчав національну безпеку в Острозькій академії, однак щойно йому виповнилось 18 років долучився до Сил оборони України. Служив оператором-навідником в 12-й бригаді НГУ "Азов".
Життя молодого бійця обірвалося під час бойового завдання 28 червня 2025 року поблизу Щербинівки на Донеччині. Поховали Арсена Деркача на Алеї слави у Коломиї.
Вічна памʼять і слава Добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото: Печеніжинська ОТГ, Національний університет «Острозька академія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Студент Острозької академії поліг за Батьківщину за кілька днів до 19-річчя
Арсен народився 11 липня 2006 року на Івано-Франківщині, у селі Сопів Коломийського району. Дитинство хлопця проходило у Коломиї. Він навчався у Ліцеї №1 імені Василя Стефаника.
Вивчав національну безпеку в Острозькій академії, однак щойно йому виповнилось 18 років долучився до Сил оборони України. Служив оператором-навідником в 12-й бригаді НГУ "Азов".
Життя молодого бійця обірвалося під час бойового завдання 28 червня 2025 року поблизу Щербинівки на Донеччині. Поховали Арсена Деркача на Алеї слави у Коломиї.
Вічна памʼять і слава Добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото: Печеніжинська ОТГ, Національний університет «Острозька академія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20😢8
Пам’яті старшого сержанта поліції Євгена Калгана
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔24😢5❤1
ОЛЕНА ТЕЛІГА: ЛЮДИНА, ЩО ВИПЕРЕДИЛА СВІЙ ЧАС
Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру.
Олена Теліга – поетеса, публіцистка, діячка ОУН та інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала його за переконання. ЇЇ часто називали “людиною з майбутнього” – за сміливість ідей, що йшли попереду свого часу; за палку любов до України і обстоювання ідеї її незалежності.
Оленою Телігою захоплювалися сучасники, зокрема Дмитро Донцов і Олег Ольжич. Вона вміло поєднувала в собі гострий розумі і вишукану жіночність, вміла гуртувати людей навколо себе і неухильно йти до своєї мети.
Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру.
Олена Теліга – поетеса, публіцистка, діячка ОУН та інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала його за переконання. ЇЇ часто називали “людиною з майбутнього” – за сміливість ідей, що йшли попереду свого часу; за палку любов до України і обстоювання ідеї її незалежності.
Оленою Телігою захоплювалися сучасники, зокрема Дмитро Донцов і Олег Ольжич. Вона вміло поєднувала в собі гострий розумі і вишукану жіночність, вміла гуртувати людей навколо себе і неухильно йти до своєї мети.
❤23👍4